Турецька Республіка, заснована на рештках Османської держави Халіфат, була створена як сучасна і світська національна держава, щоб відійти від влади Халіфату, охоплюючого Ісламську Умму, і повернути її у бік Заходу, і вона зберігала цю характеристику протягом десятиріч. З приходом до влади «Партії Справедливості і Розвитку» (ПСР) ця незмінна лінія турецької зовнішньої політики була поступово ослаблена, і на основі політики «нульових проблем з сусідами»1 був зроблений крок назустріч арабсько-ісламському світу і Африканському континенту.
Ця відкритість до сусідів, яка є точкою перелому в турецькій зовнішній політиці, була використана не для того, щоб Туреччина знов стала лідером Умми, об’єднала мусульман і створила підґрунтя для виникнення нової наддержави, а для зміцнення національної держави, яка відчуває кризу ідентичності, підйому країни, що тільки-но вийшла із економічної кризи, і використання історичних зв’язків, ресурсів і престижу, забезпечених Ісламом і мусульманами, з метою просунення демократії, світськості і поміркованості. «Партія Справедливості і Розвитку» прийшла до влади, щоб відновити розірвані зв’язки між державою і народом після нестабільності і економічної кризи всередині країни.
В цей час почали розвиватись відносини з національними державами, заснованими на географічній території, яка складала внутрішні райони впливу Османської Держави, які міністр іноземних справ Ахмет Давутоглу назвав «стратегічною глибиною». Був помічений значний прорив у відносинах з арабськими країнами, африканськими країнами, балканськими країнами і тюркськими республіками Центральної Азії, і особливо —з державами Перської затоки. Було відкрито багато дипломатичних і торгових представництв, фондів, асоціацій, шкіл і так далі, а також відбувся значний ріст в туризмі і іноземних інвестиціях. В той же час були швидко представлені зміни в законодавстві, пов’язані з процесом вступу в Європейський Союз, а також з необхідними регулюваннями цього процесу, і десятиріччями існуючі юридичні норми, які забезпечували військове втручання і підтримку, були поступово замінені шляхом реформ. Туреччина також стала важливим учасником в міжнародних і регіональних організаціях, таких як Організація Об’єднаних Націй, НАТО, Рада Європи і Шанхайська організація співпраці.
Усе це, з одного боку, представляло собою стрибок для Туреччини з політичної, військової, дипломатичної і економічної точок зору, а з іншого — рухалось паралельно з політикою США в регіоні. США працювали над стратегією, яку можна стисло викласти в декількох пунктах:
1. Створення моделі, в якій Іслам і демократія можуть співіснувати в оточенні Близького Сходу, і використання її як прикладу для інших арабських режимів.
2. Поступове усунення впливу і присутності в регіоні Великобританії.
3. Створення регіональних сил в противагу членам Ради Безпеки із країн, які продовжують займати негідне положення в установленому після Другої світової війни порядку (такі країни, як Туреччина, Польща, Індія, Південна Корея, Бразилія).
Туреччина як неможна краще підходила для реалізації цієї стратегії. Зростаюча популярність Ердогана, лідера з мусульманським профілем, є конкретним прикладом того, що в мусульманському світі можна бути одночасно секулярним і мусульманином, демократом і віруючим. Він кидає виклик не тільки сіоністському утворенню через своє популярне висловлювання «one minute» (одну хвилинку), але і США зі своєю позицією проти Обами. Проте в тй же час він не соромився закликати мусульманське населення до секуляризації під час своїх відвідувань Єгипту і Тунісу. Він не відмовлявся від підтримки військових операцій США в Іраку, Афганістані і Сомалі, незважаючи на катастрофу з кораблем «Маві Мармара» («Mavi Marmara»), і підтримував відносини з окупаційною владою «Ізраїля» на найвищому рівні. Ердоган одночасно займається юридичними реформами на критично важливих позиціях держави за допомогою економічних і політичних пакетів, а також припиняє військове втручання за допомогою операцій, таких як «Ергенекон» і «Кувалда». Він позиціонувався як регіональна сила на Близькому Сході, яка протистоїть Європі, Росії та Ірану.
Проте цей міраж раптово почав розпадатись з подіями «Арабської весни», які спалахнули в 2011 році, тому що США були вимушені змінити свою стратегію, щоб справитись з цією новою хвилею, в якій вони відносно виграли в Тунісі і Лівії, з трудом утримали контроль в Єгипті і Ємені, а в Сирії ситуація вийшла з-під їх контролю. США пішли на розділення осей між регіональними країнами, щоб контролювати обидві сторони конфлікту. Вони розташували Саудівську Аравію, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Бахрейн, Єгипет та «Ізраїль» на одній стороні, протиставивши їх Туреччині, Ірану і Катару. В Єгипті Саудівська коаліція підтримувала режим ас-Сісі, в той час як турецька коаліція була вимушена підтримувати «Братів-мусульман» («Аль-Іхван аль-Муслімун»). В Лівії Саудівська коаліція підтримувала Хафтара, в той час як турецька коаліція стояла на стороні уряду в Тріполі. В Ємені, де Туреччина не була особливо активна, Саудівська коаліція підтримувала колишні урядові сили, в той час як Іран підтримував хусітських ополченців. В Сирії, де Саудівська Аравія не була особливо активна, Іран прийшов на допомогу режиму Асада, а Туреччина прийняла в свої обійми революційну опозицію.
Це розділення осей, природно, призвело до кінцю політики «нульових проблем з сусідами», призупиненню переговорів щодо вступу в Європейський Союз, скасуванню процесу врегулювання з «Робочою партією Курдистану», відстрочки нормалізації відносин з Вірменією, припиненню притоку «гарячих грошей» та іноземних інвестицій із нафтовидобувних країн і так далі. Це означало значні зміни в багатьох попередніх політичних стратегіях. Таким чином, відносини з країнами, які знаходяться за протилежній вісі, швидко погіршились, досягнувши навіть рівня ворожості. Саудівська Аравія без вагань вбила Джамаля Хашоггі в консульстві в Стамбуле, турецький уряд звинуватив ОАЕ в фінансуванні путчу 15 липня, диктатор Єгипту ас-Сісі був названий «кривавим переворотчиком», а відносини з сіоністським утворенням були зведені до мінімуму. Це розділення навіть спричинило косвенний вплив на відносини з такими країнами, як Ірак, Йорданія, Судан, Алжир, Греція. Той факт, що Туреччина була одним із провідних учасників жорсткої політики, проводимої США у відношенні Франції, також сприяв тому, що відносини з африканськими країнами не досягли бажаного рівня.
Ердоган продемонстрував авторитарну поведінку після завершення військового положення, що викликало занепокоєння всередині країни. Він прийняв низку рішень, таких як відкладання курдського питання, підсилення боротьби з тероризмом і проведення кампанії проти «FETÖ». Окрім того, він ініціював перехід до президентської системи. Проте ці процеси також супроводжувались деякими негативними наслідками, такими як зупинка притоку іноземного капіталу і погіршення відносин з Європейським Союзом. Корупція так само стала серйозною проблемою. В цілому, ці події спричинили негативний вплив на внутрішню стабільність Туреччини та на її роль в регіоні.
Висновок, який напрошується на сьогоднішній день, полягає в тому, що Туреччина при уряді «ПСР» стала сильним гравцем у внутрішній політиці, економіці і на регіональному рівні в контексті регіональної стратегії США, але усі ці показники стрімко рухнули в контексті тієї ж стратегії. Інакше кажучи, у Туреччини немає унікальної і незалежної зовнішньої політики, навпаки, її зовнішня політика повністю залежить від зовнішніх сил, таких як США. Тому відновлення Туреччини і повернення її колишньої величі і престижу залежало від зміни стратегії США. К кінцю епохи Трампа і початку епохи Байдена США, беручи до уваги зміни балансу сил в регіоні, дійшли висновку, що вісі, сформовані ними під час «Арабської весни», більше не потрібні і що тепер необхідно вибудовувати нову гру. Отож, розбіжності, навіть ворожість між акторами на Близькому Сході повинні бут припинені, відносини повинні бути зміцнені, і не повинно бути боротьби і галасу, який зайняв би США. Оскільки США вже були досить зайняті подіями в Іраку і Афганістані, а потім — подіями «Арабської весни», вони витратили багато енергії на регіон. Тому, коли США зайняв цим, Європейський Союз, Росія і Китай — як це здалось США — перейшли кордони дозволеного. Новий фокус США був скерований на обмеження міці і ефективності цих держав. Торгова війна з Китаєм, російсько-українська криза і кроки, здійснені проти європейських країн, стали продовженням цієї нової політики. Можна навіть сказати, що пандемія «COVID-19», криза поставок в продовольчому, енергетичному та інших секторах, фінансова криза, яка охопила увесь світ і зачепила Туреччину, стали активним чи пасивним відображенням цієї політики.
Це і є те, що називається «нормалізацією»! Інакше кажучи, це початок нового періоду змін у зовнішній політиці, яка формується згідно з регіональною політикою США, і відкат усіх параметрів. Зовнішня політика в секулярній демократичній національній державній системі повністю орієнтована на інтереси. Оскільки мова йде про інтереси, принципи, риторику, попередні ворожості і т.д. не мають ніякого значення. Проведення Туреччиною нестабільної зовнішньої політики, заснованої на інтересах, зміна стратегічного курсу США і важка фінансово-економічна криза привели до початку процесу, отримавшого назву «нормалізація».
Поняття «нормалізація» насправді оманливе. Так само, як ненормальні відносини з сіоністським утворенням «Ізраїль», ненормально розвивати відносини з королівськими і диктаторськими режимами на Близькому Сході, які не мають легітимності. Проте стверджується, що в нинішніх кон’юнктурних умовах усі держави повинні розвивати між собою відносини, засновані на інтересах, і що розрив відносин — це ненормально.
Давайте поговоримо про «нормалізацію» Туреччини...
1. Нормалізація відносин з сіоністським утворенням «Ізраїль»
Будучи першою мусульманською країною, яка визнала сіоністське утворення, Туреччина завжди підтримувала зв’язки з «Ізраїлем» на найвищому рівні, незалежно від того, наскільки напруженими були відносини. Незважаючи на напруженість і зміни на рівні дипломатичних відносин, такі як єврейські атаки на палестинців, блокада сектора Газа, рейд на корабель «Маві Мармара», інцидент «one minute» (хвилиночку), проголошення Єрусалиму столицею сіоністського утворення, відносини з окупаційною владою «Ізраїлю» ніколи не переривались. Відносини, які нібито були розірвані після інциденту з «Маві Мармара», були нормалізовані в 2016 році після секретних переговорів у грудні 2015 року, на яких була досягнута угода про компенсацію за кров мучеників, і знов розірвані в 2017 році, коли адміністрація Трампа об’явила Єрусалим столицею «Ізраїля». На тлі цих уявних перерв сіоністське утворення не соромилось виражати свою ненависть до Туреччини, і у серпні 2020 року шеф «Моссада» Йоссі Коен в заяві, адресованої своїм колегам із Саудівської Аравії, Єгипту і Об’єднаних Арабських Еміратів, відкрито назвав Туреччину «новою загрозою для регіонального миру». Загальний підхід цих держав полягає в тому, що Туреччина проводить експансіоністську політику в регіоні, використовуючи конфлікти в Сирії, Іраку, Судані і Лівії. Знов же, під час азербайджансько-вірменського конфлікту в 2020 році міністр оборони сіоністського утворення Бені Ганц звинуватив Туреччину в «тероризмі і дестабілізації». Незважаючи на це, у липні 2021 року президент Ердоган привітав по телефону знов обраного президента окупаційної влади «Ізраїля» Іцхака Герцога, а після його візиту в Туреччину у березні 2022 року відносини знов нормалізувались, як і були здійснені взаємні призначення послів.
2. Нормалізація відносин з ОАЕ і Саудівською Аравією
Відносини Туреччини з Об’єднаними Арабськими Еміратами і Саудівською Аравією погіршились у зв’язку з підтримкою Туреччиною військового перевороту в Єгипті в 2013 році, позиції у відношенні «Братів-мусульман» і блокади Катару, що привело до гострих протистоянь між сторонами. В своїх заявах високопосадові турецькі чиновники стверджували, що ОАЕ разом з США були винуватцями спроби перевороту 15 липня, надали фінансову допомогу змовникам у розмірі 3 мільярдів доларів і підтримували терористичні організації, щоб нанести шкоду Туреччині. В 2017 році міністр іноземних справ ОАЕ Абдуллах ібн Заід заявив: «Ви знали, що в 1916 році Фахри-паша вкрав перевагу і рукописи жителів Медини? Ось такі були відносини пращурів в Ердогана з арабами». У відповідь Ердоган назвав його «розгульним нафтовим хлопчиком» і «нахабною людиною». Аналогічним чином офіційні особи ОАЕ часто звинувачували Туреччину в експансіоністській і колоніальній діяльності, використовуючи ситуацію в Сирії, Єгипті і Лівії. Один із міністрів ОАЕ заявив: «Арабський світ не буде управлятись Тегераном і Анкарою. Арабський світ повинен об’єднатись для протистояння амбіціям Тегерану і Анкари». Ця напруженість незабаром переросла в інформаційні війни. Згодом порушення Туреччиною блокади Катару, введеної країнами Перської затоки в 2017 році, жорстоке вбивство саудівського журналіста Джамаля Хашоггі в консульстві Саудівської Аравії в Стамбуле в 2018 році і введення Саудівською Аравією заборони на імпорт турецьких товарів в 2020 році іще більше підсилили напруженість в відносинах. Проте 2021 рік, коли була знята блокада Катара, став роком пом’якшення відносин і риторики, а також прискорення процесу нормалізації. Початок цьому процесу було покладено у серпні 2021 року телефонною розмовою між наслідним принцом Абу-Дабі Мухаммадом ібн Заідом Аль Нахайяном і президентом Туреччини Ердоганом. Потім, у червні 2022 року, президент Ердоган відвідав Саудівську Аравію. Хоча вважається, що відносини нормалізувались після підписання у березні цього року угоди про всеохоплююче економічне партнерство з ОАЕ, візитів Ердогана в Саудівську Аравію, ОАЕ і Катар в ході його по країнам Перської затоки в останні місяці, а також обіцянки ОАЕ надати інвестиції у розмірі 50 мільярдів доларів, немає сумнівів, що старі забобони і дискомфорт зберігатимуться надовго.
3. Нормалізація відносин з Єгиптом
Початок процесу нормалізації відносин між Туреччиною і Єгиптом був пов’язаний з початком процесу нормалізації відносин між Єгиптом і головними прибічниками режиму ас-Сісі — Саудівською Аравією та ОАЕ. Туреччина встановила хороші відносини з Єгиптом після скинення режиму Мубарака і приходу до влади Мухаммада Мурсі із «Братів-мусульман» в 2011 році, проте відносини між країнами різко обірвались після військового перевороту в 2013 році. Незважаючи на те, що Туреччина засудила переворот і критикувала порушення прав людини в Єгипті, вона надавала притулок єгипетським дисидентам, в тому числі — членам «Братів-мусульман». Новини про перші ознаки зближення між Туреччиною і Єгиптом, які залишались напруженими паралельно з відносинами Туреччини з Саудівською Аравією та ОАЕ, з’явились в 2019 році в результаті таємних зустрічей між представниками розвідувальних служб. У вересні 2020 року міністр іноземних справ Єгипту Самех Шукри заявив про бажання покращити відносини з Туреччиною. В 2021 році, коли почались покращення відносин з ОАЕ, були проведені переговори між Туреччиною і Єгиптом. Уперше зустрілись обличчя до обличчя і потиснули один одному руки у листопаді 2022 року Ердоган і ас-Сісі на церемонії Кубку світу в Катарі. У лютому цього року міністр іноземних справ Єгипту відвідав Туреччину з приводу землетрусу. Одразу ж після цього, у березні, міністр іноземних справ Чавушоглу так само відвідав Каїр. Нарешті, у липні був завершений процес взаємного призначення посольств. Попередньо з’явились повідомлення про те, що єгипетський режим, який постійно страчував дисидентів, почав вимагати від Туреччини припинити надання притулку єгипетським дисидентам і навіть почав вимагати їх екстрадиції. Багато дисидентів були вислані із Туреччини або поїхали до інших країн.
4. Нормалізація відносин з Сирією
Сирія, безперечно, була тривалим і кровопролитним аспектом «Арабської весни». Сирія була спустошена 10-річною війною, залишивши тільки Ідліб як центр опору, у той час як режим зміг вижити і навіть повернути контроль над країною за допомогою регіональних і глобальних сил. Після цього ОАЕ, Саудівська Аравія і Йорданія почали відкрито закликати до поверненню Сирії в регіональні організації з 2021 року. Окрім того, Білий дім визнав, що у жовтні 2020 року два американських чиновники зустрілись з представниками режиму в Дамаску. У травні 2023 року Башар Асад уперше за довгий час взяв участь у саміті Ліги арабських держав в Джидді, заявивши про свою легітимність. В останній час Туреччина так само включилась в цей процес нормалізації. Президент Ердоган дав перші сигнали про відновлення дипломатичних відносин, заявивши, що тривають секретні переговори між розвідувальними службами. Хоча нинішня кон’юнктура не сприяє відновленню офіційної дипломатії, є розуміння, що підґрунтя для цього процесу закладено, особливо після хвилі расизму у відношенні сирійців в Туреччині і операцій по депортації. Припускається, що ствердження про те, що Сирія отримає свою частку від проектів по відновленню, так само є одним із розрахункових чинників для виходу із економічної кризи. Розрахунок на те то, що Асад зможе покласти край присутності «PKK»2/«PYD»3, як тільки візьме під контроль курдські регіони, розглядається як привід для нормалізації відносин з режимом, який зруйнував життя мільйонів людей.
5. Нормалізація відносин з Вірменією
Нормалізація відносин з Вірменією, яка є іще однією темою, що чекає своєї черги, може стати актуальною в найближчому майбутньому. Напруженість, викликана одночасно і звинуваченнями в геноциді вірмен в 1915 році, і конфліктом між Азербайджаном і Вірменією навколо Нагірного Карабаху, здається, затримує нормалізацію відносин між Туреччиною і Вірменією на тривалий час. В 2008 році були зроблені перші кроки в цьому напрямку за допомогою Цюрихського протоколу і проведеної в 2009 році «футбольної дипломатії», коли тодішній президент Туреччини Абдулла Гюль і президент Вірменії Серж Саргсян подивились футбольний матч разом. Незважаючи на вжиті кроки по покращенню відносин, не було досягнуто ніякого результату, особливо — через перешкоди з боку Росії. Після початку війни в Нагірному Карабасі в 2020 році напруженість іще більше підсилилась, але потім переговори були відновлені. Можливість, яку може створити боротьба Росії з Україною, може прискорити процес нормалізації відносин.
На завершення треба зазначити, що кроки по нормалізації не є однобічними і відображають зміни регіональної політики. Фактично, ці процеси зачепили не тільки Туреччину, але й привели до початку нормалізації між «Ізраїлем» і ОАЕ, Бахрейном, Суданом і Марокко в результаті так званих «Угод Авраама», а потім відносини між Саудівською Аравією, ОАЕ та Іраном почали проходити через процес пом’якшення. У березні цього року було офіційно об’явлено про відновлення відносин між Саудівською Аравією та Іраном. Тепер на порядку денному — нормалізація відносин між Саудівською Аравією та сіоністським утворенням «Ізраїль». Отож, вважати хвилю нормалізації виключно пов’язаною з Туреччиною і однобічною волею Туреччини буде хибним поглядом. Окрім того, очевидно, що питання не обмежується тільки двобічними відносинами. Наприклад, суперечка про розділ, видобуток і розподіл вуглеводневих ресурсів Східного Середземномор’я має тісний зв’язок з енергетичним постачанням Європейського Союзу, і нормалізація відносин Туреччини з країнами регіону може дати поштовх цьому процесу. Аналогічним чином, покращення відносин між країнами регіону і припинення регіонального розколу буде сприяти проекту по стримуванню Росії і Китаю.
Як видно, карти знов перетасовуються на Близькому Сході, і створюється новий ігровий стіл під наглядом США. Єдиним програлими на цьому столі, як завжди, будуть мусульманські народи. Керівники, які перебувають при владі, будуть здаватись могутніми, поки вони знаходяться при владі, але коли їх справи будуть зроблені і відкладені убік, вони будуть приречені на найтяжчі приниження, як і їх попередники.
Köklü Değişim Dergisi
Халук Озьдоган
1. Політика «нульових проблем з сусідами» — це доктрина, яку застосовує «ПСР» у відношенні зовнішньо політики Туреччини. Вона була детально описана в книзі «Стратегічна глибина», написаної Ахметом Давутоглу. Ця політика скерована на те, щоб Туреччина встановила близькі відносини зі своїми сусідами і досягла глобальної сили в теоретичному каркасі. Вона ґрунтується на досягненні регіонального миру і стабільності, заохоченні економічного розвитку і підсиленні ролі Туреччини в світовому масштабі. Проте в останні роки політика Туреччини в регіоні та її відносини з сусідніми країнами зіштовхнулись з деякими проблемами, і вплив цієї політики знизився.
2. «Робоча партія Курдистану» («РПК», також «Курдська робоча партія»; курдск. Partiya Karkerên Kurdistan — PKK, тур. Kürdistan İşçi Partisi, з січня 2000 року — «Демократичний народний союз», з 4 квітня 2002 року іменувалась «Конгресом свободи і демократії Курдистану» (KADEK)), з 4 квітня 2005 знов продовжила діяльність під назвою «Робоча партія Курдистану») — курдська воєнізована організація, яка прагне створити незалежну курдську державу на території історичного Курдистану. Веде озброєну боротьбу проти Туреччини. Визнана терористичною організацією Туреччиною, Сполученими Штатами, ЄС і деякими іншими країнами.
3. Партія «Демократичний союз», також «Партія демократичної єдності» (курд. Partiya Yekîtiya Demokrat, араб. حزب الاتحاد الديمقراطي, назва зазвичай скорочується до «PYD») — ліва політична партія, заснована в 2003 році сирійськими курдами.
