Безперечно, усе людство повинно відгукнутись на Іслам і слідувати йому до Кінця Світу. Ті, хто позитивно відповідає на це звернення, є «мусульманами» і несуть відповідальність за Іслам. Проте усі мусульмани по-різному вчаться і розуміють Іслам. Чим більше вони вивчають Іслам, тим краще розуміють його цінність і благословення, а чим більше розуміють, тим більше прагнуть до нього. В цьому сенсі в достатній мірі пояснюють це слова Всевишнього Аллаха:
إِنَّمَا يَخۡشَى ٱللَّهَ مِنۡ عِبَادِهِ ٱلۡعُلَمَٰٓؤُاْۗ
«Бояться Аллаха серед Його рабів тільки ті, хто володіють знаннями» (35:28).
До того ж це видно із висловлювання Посланця Аллаха ﷺ:
إِنَّ الْعُلَمَاءَ وَرَثَةُ الأَنْبِيَاءِ
«Воістину, ті, які володіють знаннями, є спадкоємцями пророків»1.
Важливе положення вчених в Ісламі не означає, що вони складають окремий клас чи касту. Адже в Ісламі немає окремого статусу «духовенства» чи «священної касти», і зобов’язання перед Ісламом в усіх віруючих однакові. Розуміння «багато знаючий боїться» виражається в багатьох аятах і хадісах, де зазначається важливість вчених. Раціональне вивчення цього питання так само доходить того ж висновку.
Положення вченого в Ісламі або його значення для мусульман подібно значенню фахівців в інших сферах життя. Існування вчених так само важливо і необхідно в суспільстві, як існування кваліфікованих адміністраторів для управління людьми, лікарів для лікування людей, архітекторів, інженерів, ремісників, командирів. І навіть більш важливо, аніж наявність вищезгаданих фахівців, тому що вчені мають важливе положення не тільки для щастя в цьому житті, але й для блаженства в Останньому житті.
Ми хотіли б звернути увагу на важливість вчених, перш ніж почати основну тему. Тому що в наш час, особливо серед мусульман, коли ісламські ідеї ослабли, коли люди віддалились від Ісламу, тобто в періоди збільшення невігластва, присутність вчених стає іще більш важливою. В такі часи, як вода потрібна землі, так і потрібні вчені, які будуть застерігати людей і говорити правду. Потрібні вчені, які не мовчать, коли мовчать усі, не бояться, коли бояться усі, встають на захист, коли усіх пригноблюють і усі залякані. Вчений — це не тільки той, хто просто знає. Вчений — це той, хто боїться Аллаха і повинен висловлювати і відстоювати правду будь-якою ціною. Як сказав Імам Шафії: «Вченим не дозволяється займатись такія2».
В період, коли система управління Ісламу Халіфат була скасована безбожниками за допомогою зрадників всередині Умми, ісламські ідеї в Уммі значно ослабли. Проте ісламські почуття залішались живими. Незважаючи на усі пригноблення, які вводились безбожними диктаторськими режимами, багато вчених виступали і вигукували правду. Хоча в ідейному плані мусульмани йшли до занепаду, завдяки своїм ісламським почуттям багато мусульман йшло за цими стійко стоячими вченими.
Перш за усе, хочемо нагадати, що коли вчений говорить, розкривається правда. Коли вчений іде, народ слідує за ним. Коли вчений бере в руки зброю, народ повстає. Але якщо вчений мовчить, невігластво, пітьма і пригноблення підсилюються. Коли вчений боїться, народ занурюється в слабкість і приниження. Коли вчений розбещується, розбещується і суспільство, і коли вчений помирає, помирає і мир.
Після цього загального вступу про важливість вчених ми хотіли б розповісти про життя і боротьбу деяких вчених республіканської епохи Туреччини.
Перед самим утворенням республік жителі нашої країни чули про інцидент, пов’язаний з Сютчю Імамом. Коли французькі загарбники і деякі вірмени, які співпрацювали з ними, домагались до жінок на вулиці в Мараші, Сютчю Імам, побачивши це, не вагаючись, взяв свою зброю і застрілив загарбника. Цей правильний і сміливий вчинок став іскрою, яка спонукала дати відсіч загарбникам. Це подібно тому, як у випадку з Бану Кайнука, коли іудей потягнувся до чадри мусульманської жінки, мусульманин ціною свого життя вбив того іудея, після чого Пророк Мухаммад ﷺ очолив армію проти Бану Кайнука. Також відомо, що в візантійських землях кяфір посягнув на честь мусульманської жінки, і коли про це дізнався халіф аль-Мутасім, він підняв армію проти візантійців.
Відомою особистістю в період республіки були Іскіліплі Мехмед Атиф Ходжа, який своїм стійким характером і боротьбою завоював серця мусульман. Він пережив багато вигнань за вираження істин в ім’я Ісламу, і окрім своєї наукової і просвітницької діяльності він також брав участь в політичній діяльності. Він підтримував боротьбу мусульман проти окупації кяфірськими державами. Він заснував суспільство «Müderrisin Cemiyeti», членом якого були відомі вчені того часу, і після призначення Мустафи Сабрі Ефенді Шейх уль-Іслям він став головою цього суспільства. З самого початку суспільство було зібранням улемів, але після окупації Анатолії союзними державами воно змінило назву на суспільство «Тааль Іслам» («Teâlî-i İslâm Cemiyeti», суспільство «Підйом Ісламу»).
Ізмірське суспільство, яке першим підготувало антивоєнну заяву проти окупації, було суспільство «Teâlî-i İslâm Cemiyeti». В цій заяві критикувались окупанти і закликалось до боротьби на усій території країни. Суспільство вважало, що порятунком було б збереження Халіфату, і воно вважало відновлення Халіфату своєю головною метою. На думку суспільства, Халіфат був інститутом, який представляє Іслам і мусульман. Якщо б Халіфат перейшов під контроль окупаційних сил, це стало б катастрофою для мусульман, тому мусульмани порахували обов’язком об’єднатись під егідою Халіфату проти окупантів.
Атиф Ходжа, зокрема, критикував захоплення Заходом, яке проявляли члени руху «Єднання і прогрес» («İttihat ve Terakki»), і опублікував багато публікацій на цю тему. Його памфлет3 «Імітація Заходу і капелюх» («Frenk Mukallitliği ve Şapka»), який критикував подражання іноземцям, і, зокрема, висміював носіння капелюха, був опублікований за півтора роки до введення в дію Закону про капелюхи. 1 листопада 1925 році. В свої праці «Імітація Заходу і капелюх» він закликав мусульман до єдності віри і дії. Він стверджував, що мусульманам не слід подражати зовнішньому вигляду і культурним звичкам немусульман. Він відстоював ідею про те, що мусульманин повинен бути відмінним за своїм зовнішнім виглядом від християнина чи іудея, і навіть вважав це необхідним.
В своєму трактаті «Подражання немусульманам заборонено Шаріатом!» він виступав проти західного образу життя, хоча переймати знання і науки Європи було припустимо і навіть необхідно. Він намагався пояснити це, посилаючись на хадіс Посланця Аллаха ﷺ:
مَنْ تَشَبَّهَ بِقَوْمٍ فَهُوَ مِنْهُمْ
«Хто уподібнився якомусь народу, той із їх числа»4,
— і навів наступне судження: «Неприпустимо і заборонено Шаріатом подражати немусульманам і уподібнюватись їм, надягаючи і носячи без необхідності те, що вважається символом і ознакою невір’я».
Після того, як Халіфат був скасований і замість нього була встановлена «республіка», західна система управління, новий порядок у першу чергу обернувся проти мусульманських вчених і особистостей, які виступали з незгодою. Через півтора року після написання книги про капелюха він був заарештований за протидію Закону про капелюхи. Шевкет Сюрейя Айдемір, Тахіруль Мевлеві, Хасан Тахмільджи, його донька Мелахат Ханим, Атиф Ходжа були заарештовані за участь в протестах проти капелюха. Атиф Ходжа був повішений рано вранці 4 лютого 1926 року поблизу від колишньої будівлі парламенту. Нехай прийме Всевишній Аллах його мученицьку жертву.
Іще одним вченим із числа вчених республіканського періоду Туреччини, який заслуговує поваги, є шейх Мухаммед Саід Ефенді. Шейх Саід займався ільмом і навчанням учнів по місцю проживання, але коли він почув, що уряд Анкари скасував Халіфат і замінив його неісламськими законами, він вирішив, що проти цього треба щось здійснити, і почав діяти.
Муваххід, вчений і муджахід шейх Саід Ефенді і його друзі по справі здійснили згідно з Шаріатом повстання згідно хадісам, які вказують на те, що коли правитель відкидає Іслам і управляє невір’ям, з ним треба боротись, а також хадісу:
إِنَّمَا الإِمَامُ جُنَّةٌ يُقَاتَلُ مِنْ وَرَائِهِ وَيُتَّقَى بِهِ
«Воістину Імам — це щит, за яким б’ються і яким захищаються»5.
Після скасування Халіфату ісламські вчені країни з тривогою спостерігали за цим процесом, усвідомлювали ворожість нової влади по відношенню до Ісламу і думали, як вирішити проблему. Шейх Саід Ефенді, один із виданих ісламських вчених того часу, стежив за процесом створення республіки і скасування Халіфату і бачив, що цей процес йде проти Ісламу і мусульман. Він зібрався з вченими в регіоні Курдистану, де він жив, і провів багато консультацій. Для цього він здійснював багатомісячні подорожі. Він подорожував місяцями, готуючись до повстанню, яке він планував здійснити у майбутньому, але провокація привела до того, що повстання раптом почалось в Пірані.
Щоб не дати повстанню знайти підтримку серед інших мусульман, держава зробила наклеп на нього перед внутрішньою громадською думкою як курдський рух, навіть у співпраці з іноземними державами і з претензією на створення вірменської держави, а перед зовнішнім світом пропагувала цей рух як релігійний. В результаті тисячі і однієї інтриги, розіграної державою, з одного боку, і підступності безбожного Заходу і зрадництва деяких місцевих зрадників, які допомагали державі не допустити відродження Халіфату, з яким вони боролись сторіччями і скасували його, з іншого боку, повстання закінчилось невдачею.
Шейх Саід Ефенді не був агентом іноземних держав, расистських суспільств або ким-небудь іще. Він був відданим своїй справі. Його справою був тільки Іслам. Ідучи до шибениці, він сказав: «Якщо я бився за Аллаха і релігію, я не стану вагатись перед тим, щоб бути повішеним».
Шейх Саід виступав за Халіфат, в якому апріорі запроваджується Ісламський Шаріат. В своїй заяві він сказав: «Халіф чекає вас. Без Халіфату не може бут Ісламу. Ваше гасло — релігія, так що вимагайте Шаріату».
На суді він сказав: «Це прописано в книгах: коли Імам не виконує Шаріат, це доказ законності і припустимості цього повстання».
Шейх Саід Ефенді був відданим тільки Ісламу, а також далеким від законів невір’я, і він вигукнув: «Ні! Клянусь Аллахом, що навіть якщо залишусь один і у мене буде тільки посох, я встану і буду протистояти брехні. І я ніколи не відступлю від своєї боротьби доти, доки не стану шахідом».
Шейх знав, що Іслам не може існувати без влади. Він знав, що зі скасуванням Халіфату був зруйнований «щит», який захищав мусульман. Настільки, що, коли він залишив родину і вирушив у дорогу, його дружина спитала: «Хто захистить нашу честь?», — і шейх відповів: «Честь Ісламу попирають».
Так, шейх Саід Ефенді був вченим, муджахідом, лідером і видатною мудрим чоловіком, який вірив в ісламську акиду і підкорявся Шаріату. Стикнувшись з існуючою ситуацією, він знав, що треба робити згідно з Ісламським Шаріатом, і виконав свою відповідальність, залишивши нам чудовий приклад.
Шейх Саід був страчений 29 червня 1925 року разом зі своїми 46 товаришами, серед яких були вчені регіону. Просимо Аллаха обдарувати милістю шейха і його товаришів і молимось про те, щоб вони були зустрінуті в Раю з найкращими благами.
Також варто згадати одного із провідних вчених того часу Саіда Нурсі. Незважаючи на багато критичних моментів в його діяльності і поглядах, він був вченим, який провів своє життя в тяжких випробуваннях. Від самого початку він був відчайдушним прибічником конституційної монархії, але пізніше усвідомив наміри нового уряду в Анкарі, відійшов від них і пішов у вигнання. Проте новий режим сильно переслідував Іслам і вчених, і до своєї смерті в 1960 році Саід Нурсі провів більшу частину свого життя в засланні і в’язницях.
Саід Нурсі, який в четвер 9 листопада 1922 року за запрошенням уряду Анкари прибув до Великих національних зборів Туреччини (Türkiye Büyük Millet Meclisi) і в подальшому брав участь в роботі парламенту, особливо зацікавився відсутністю у депутатів інтересу до дотриманню намазу, тому написав декларацію і поширив її серед депутатів. Ця заява одразу ж почала діяти, і іще шістдесят депутатів почали робити намаз. Коли про ситуацію, яка склалась, було докладено Мустафі Кемалю, між ними зав’язалась дискусія. Мустафа Кемаль, виражаючи свій гнів, сказав: «Ми запросили тебе сюди, щоб скористатись твоїми високими ідеями, а ти прийшов і вніс розбрат між нами, написавши щось про намаз». На що Саід Нурсі, разгнівавшись, простягнув два пальці у бік Мустафи Кемаля і гучним голосом відповів «Паша! Після віри вищою істиною є намаз, той, хто не робить намаз, — зрадник, і веління зрадника не мають сили».
У цю мить, коли ми є ідейно регресуючою Уммою, коли новий режим, прагнучи запровадити безбожжя під видом науки і під впливом соціалізму, який поширюється, віддаляє мусульманські нові покоління від Ісламу, було докладено величезне зусилля, щоб дати віру молодому поколінню розумно.
Після скасування Халіфату Ісламська Умма стикнулась з іще одним потрясінням. Слід згадати про вченого і мислителя палестинського походження, муджтахіда і шейха, Такиюддіна Набхані, який боровся проти панування євреїв на ісламських землях і проти створення «Ізраїля». Шейх Такиюддін Набхані народився і виріс в домі знань. Він був онуком діда, який був одним із улюблених вчених Османської держави, а також сином батька, який був не тільки вченим по фікху і мударрісом, але іще й шаріатським суддею в Палестині і Шамі. Він народився в Палестині в родині матері, до якої жінки звертались за фетвою через її обширні ісламські знання. Володіючи широкими знаннями Ісламу, Набхані закінчив університет аль-Азхар, де він вивчав як стару, так і нову програму університету. Він проявив видатні здібності, успішно закінчивши усі курси, отримавши першість, і притягнув увагу своїх вчителів і товаришів. Його ідеї були глибокими, а погляди зрілими. Завдяки цим якостям він брав участь в інтелектуальних дебатах і дискусіях в вищих учбових закладах Каїру, ставши відомим як людина, яка володіє переконливими аргументами.
Одразу після завершення освіти він був призначений викладачем шаріатських наук в державних середніх школах Хайфи, Палестина. Пізніше він займав посади каді в різних місцях, потім став директором шаріатських судів і членом апеляційного суду по шаріатським справам. До 1950 року він працював на посаді судді апеляційного суду. В 1950 році він пішов у відставку і почав викладати в школах, які належали до факультету ісламських наук з 1951 року. Після хутби в крупній мечеті Масджид аль-Кабір в Наблусі його запросив в свій палац король Абдалла I ібн Хусейн (батько короля Хусейна ібн Талала, дід нинішнього короля Абдалли II ібн Хусейна). Король Абдалла I докорив шейху за його виступ в Наблусі після того, як той сказав позитивні і хвалебні слова про його діда шейха Юсуфа. Набхані відповів королю Абдаллі наступним чином: «Я дав обітницю перед Аллахом, що буду дружити з тими, хто дружить з Аллахом, і ворогувати з тими, хто ворогує з Аллахом». Ця відповідь розлютила короля Абдаллу, і Набхані був кинутий до в’язниці. Проте завдяки втручанню впливових вчених регіону його звільнили.
Після цього шейх Такиюддін Набхані зрозумів, що проблема не тільки в окупації Палестини євреями або в політичних потрясіннях в арабському світі, і почав підготовку до створенню нової політичної структури з новою ідеєю. Він почав підготовку до проекту після 1948 року, і в 1953 році представив його. Таким чином, слідуючи ідейному і політичному методу, заснованому на вивченні послання Пророка Мухаммада ﷺ, він заснував партію «Хізб ут-Тахрір» з метою відродження ісламського образу життя.
Після створення Хізб ут-Тахрір, яка була створена з метою відродження ісламського образу життя і звільнення мусульман від колоніального гніту, життя шейха Такиюддіна Набхані стало іщ більш важким і напруженим. В 1955 році його об’явили в розшук в Йорданії. Тому він переїхав до Сирії. Проте в 1956 році йому заборонили в’їзд до Сирії, і він вирушив до Лівану. В 1957 році його заарештували, і він провів 3 місяці у в’язниці Рамль в Бейруті. Після першого судового засідання він був звільнений під заставу провідних діячів Лівану, тому що був дуже популярним і поважаємий в Лівані.
Потім шейх Такиюддін Набхані почав видавати в Лівані газету «Хадара» («Культура»), але її публікацію припинили. В ті дні він переніс параліч лицевого нерва і до того ж не міг продовжувати лікування. Коли він прочитав в одній із газет, що його розшукують спецслужби, то зрозумів, що його скоро заарештують, тому йому довелось приховуватись. З 1959 року до своєї смерті в 1977 році йому довелось жити під забороною. З одного боку, він приховувався від спецслужб, з іншого — продовжував керувати забороненою партією. З одного боку він писав книги для виховання молоді, а з іншого, самостійно займався вихованням партійної молоді.
В ходе цієї боротьби шейх був заарештований не під своїм іменем, а як член партії, і піддавався багатомісячним тортурам. Незважаючи на усі спроби і виверти спецслужб, вони так і не змогли з’ясувати, ким є затриманий ними чоловік. Якщо б вони дізнались про його справжню особистість, то ніколи не відпустили б його. Пізніше шейха Такиюддіна відпустили, відвізши до кордону з Сирією. В результаті цих тортур шейх Такиюддін Набхані був паралізований і не міг ворушити однією стороною тіла. Його син, який останній раз бачив його по дорозі в Багдад, сказав, що він не міг стримати сліз, коли побачив, як к 90-килограмовий чоловік схуднув до 45 кілограмів.
В результаті тортур шейх захворів найтяжчим грипом, який прикував його до постелі. Після ін’єкції він впав в кому. Його госпіталізували під іншим іменем, але син, який залишився з ним, сказав, що не вірить, що в те, що смерть шейха була природною, тому що лікар, який його лікував, був прибічником партії «Баас». Таким чином, шейх Такиюддін Набхані помер 11 грудня 1977 року. Нехай Аллах буде задоволений ним, і нехай буде до нього велика Його милість.
З іншого боку, із інших регіонів вийшло немало вчених, які зробили значний внесок в переосмислення думок сучасних мусульман. Так особистості, як Хасан аль-Банна, Абу-ль-Аля Маудуді і Сейід Кутб, які не тільки були вченими, але й очолювали рухи, своєю боротьбою показали, що означає бути вченим. Нехай помилує їх усіх Аллах.
Деякі ідеї чи дії усіх згаданих тут вчених можуть піддаватись деякими критиці. Проте важливо оцінити їх відповідальність як «вчених». Вчений повинен прокласти шлях для цієї Умми, яка перебуває в інтелектуальному занепаді. Він повинен виявити загальні і мінімальні характеристики ісламського вченого. Людина, яка оцінює історичні особистості з об’єктивної точки зору, розглядає оцінювану нею особистість у цілому і з урахуванням її власних цінностей. Це справедливий підхід, коли дієш за принципом «Вбий доблесного, але воздай йому по заслугам». В іншому випадку неминучим є діяльності людей з забобонами і упередженістю.
Випробування вчених республіканського періоду були дійсно великими. Окрім цих відомих вчених, яких ми тут згадали стисло, ми знаємо, що є багато інших вчених, які, можливо, не були відомі. Прийшли і пішли багато вчених і лідерів рухів, які в увесь голос говорили правду в ім’я Ісламу і через це піддавались гонінням з боку неісламських режимів.
На жаль, в наш час є немало тих, хто, будучи «авторитетами в фікху», і маючи звання «професора», є «знаючими» вченими, але не можуть проявити того відгуку, якого Іслам від них вимагає. В наш час є також багато так званих «вчених», які мовчать перед злодіяннями невіруючих та їх приспішників, критикують Іслам і мусульман методами західників і роблять мільйони людей своїми рабами, у той час як вони вважають себе вченими. На жаль, багато хто із них знаходиться в положенні «дворового мулли» і зайняті прихованням і спотворенням правди.
Köklü Değişim Dergisi
Айдын Усальп
10.06.2018
2. Такія — (араб. تقية — букв. «розсудливість, обачність, обережність») — ісламський термін, яким позначається «розсудливе приховування своєї віри».
3. Памфлет (від англ. pamphlet — «брошура, буклет») — різновид художньо-публіцистичного твору, вид політичної літератури, брошура чи стаття різко викривального змісту. Має схожість з пасквілем, але відрізняється від нього тим, що стосується не особистого життя, а громадської діяльності викриваємої особи.
