Мусульмани несуть однозначну відповідальність за відновлення Ісламу в кожній сфері життя, в державі і суспільстві. Мусульманами дана відповідальність сприймається як боротьба не на життя, а на смерть.
Через цю причину вже біля 100 років вони докладають серйозних зусиль для здійснення громадських змін. Ці зусилля дійшли до наших днів за допомогою Аллаха, принісши великі жертви і заплативши велику ціну. Мусульмани набули серйозного досвіду в цих зусиллях, але вони не могли домовитись про те, який шлях /метод вони будуть використовувати для того, щоб ідеї і думки почали домінувати в житті. На жаль, деякі із них були підходами, які не відповідали Шаріату. Деякі із них були помилковими ідеями і методами, які ґрунтувались на критеріях Шаріату, але визначались невірним методом. Один із таких методів — «Чи можна добитись громадських змін за допомогою озброєної боротьби?» — буде розглянутий в цій статті.
Громадські зміни, як і усі інші питання, є темою, яку можна зрозуміти тільки за допомогою доказів із Корану і Сунни. Інакше кажучи, питання «як будуть відбуватись громадські зміни» не є питанням, яке зустрічається уперше, і не є питанням, залишеним на розсуд часу, умов і людського розуму. Як і в будь-якому іншому питанні, нашим мірилом в цьому питанні повинні бути положення Шаріату.
Громадські зміни полягають в тому, щоб підготувати суспільство до ісламського образу життя і зробити його жадаючим Ісламу. Це можливо через діяльність, засновану на злитті з суспільством, а не на конфлікті. Для цього необхідно знати чинники, які впливають на суспільство негативно, застерігати суспільство від них і боротись з цими чинниками. Також необхідно ідейно і політично підготувати суспільство, представивши йому порочність існуючої системи і природу процвітаючого і мирного життя, яке обіцяє людству ісламська система. Носії заклику повинні нести ідейне керівництво Іслама суспільству і завойовувати лідерство за допомогою ідейно-політичної діяльності.
Усі докази, ясно згадані в аятах і хадісах про «заклик в Іслам», про «амр біль-маруф ва нахй аніль-мункар», про «те, що Аллах не змінить суспільство, поки воно не змінить те, що в ньому», про «те, що Аллах хоче змінити людей за допомогою деяких із людей», про «те, що Аллах посилає Одкровення для цієї цілі» і «що пророки і посланці змінюють суспільства за допомогою цього Одкровення», є ясними доказами того, що громадські зміни не можуть бути досягнуті шляхом озброєної боротьби.
Розглядаючи притчі про пророків, ми бачимо, що такі пророки, як Давуд і Сулейман (мир їм), які в своєму таблігу і боротьбі діяли з арміями, робили це разом зі своїми суспільствами віруючих. Інакше кажучи, те, що робилось, було не громадськими змінами, а джихадом проти невіруючих. Проте пророки і посланці, такі як Нух, Худ, Саліх, Юнус (мир їм), ніколи не вдавались до сили і насильству в своїй боротьбі за зміну суспільства. Тому що метод зміни людей за усю історію був незмінним, і усі пророки були послані для цієї цілі. Вже одно це є доказом того, що суспільство можна змінити тільки через заклик за методом пророцтва, а не через озброєну боротьбу. Більше того, неможливо зрозуміти істину, відрізнити правду від брехні, привести людей до роздумів, міркуванню і змінити їх за допомогою віри там, де є зброя.
Ми не можемо знайти навіть сліду озброєної боротьби в методі громадських змін Посланця Аллаха ﷺ. Ми хотіли б нагадати вам, що хоча його сподвижники просили дозволу використали зброю в Мецці, Посланець Аллаха ﷺ заборонив це. Посланець Аллаха ﷺ сказав:
«Мені було велено прощати, а не воювати з людьми».
І знов в Міні, коли ансари запропонували: «О, Посланець Аллаха, якщо хочеш, давай достанемо мечі і битимемось з мекканськими многобожниками прямо зараз», — Посланець Аллаха ﷺ відповів: «Нам іще не велено це робити». Це показує, що озброєна боротьба не була методом, який Посланець Аллаха ﷺ використовував для зміни суспільства.
Деякі мусульмани, які вважають, що громадських змін можна добитись за допомогою озброєної боротьби, говорять наступне: «Для винесення доказів відносно громадських змін і відносно встановлення держави нам треба звернутись не тільки до мекканському, але й до мединському періоду,і взяти докази звіди теж. Тому що в мединський період Одкровення продовжувало нисходити, і Посланець Аллаха ﷺ в мединський період, на відміну від мекканського, здійснював завоювання за допомогою джихаду. Сьогодні так само неможливо змінити суспільство і перемогти тагутську владу, яка є однією із перешкод на шляху громадських змін, без сили і влади, тому ми повинні зробити це силою, тобто за допомогою озброєної боротьби, тому що ніхто не погодиться на зміну суспільстві і встановлення Халіфату».
Посланець Аллаха ﷺ почав громадські зміни, закликаючи людей в Іслам одного за другим, починаючи з найближчих йому людей. В Дар уль-Аркамі він сформував згуртування тих, хто увірував в нього ﷺ. Разом зі своїм згуртуванням він ﷺ відкрито закликав мекканське суспільство. Він ﷺ доніс свій заклик до усіх прошарків суспільства, створив громадську думку і визначив порядок денний. Він продовжив свій заклик, терпляче протистоячи усім видам пригноблень, тортур і переслідувань, в кінці яких була навіть шахада. Він ﷺ зустрічався з племенами в Мецці і за її межами. Він просив нусру/допомогу у володарів влади і сили для встановлення Ісламської Держави. Нарешті, Всевишній Аллах послав до нього ансарів, і він ﷺ переселився в Медину і заснував там державу. В дуже стислому викладенні це докази Шаріату про те, як відбуваються громадські зміни. Інших доказів, окрім цих, не існує. Сира (життєпис) Посланця Аллаха ﷺ для прояснення цього питання відкрита в усіх деталях і є обов’язковою для нас.
Немає ніякої різниці між мекканськими і мединськими доказами. Від нас вимагається лише знайти докази, які відносяться до даному питанню, і діяти на їх підґрунті, прийнявши шаріатський хукм. З цієї точки зору, докази того, як повинні відбуватись громадські зміни, мали місце в мекканський період. Громадські зміни в мединський період вже і так відбулись. Те, що було зроблено в мединський період, було зроблено не для зміни суспільства, а для запровадження Ісламу в світі/регіоні, де Ісламська Держава була домінуючою, і для того, щоб зробити її домінуючою у світі за допомогою заклику і джихаду. Тому докази мекканського періоду — це докази, які відповідають реальності питання, і тільки із них треба брати докази того, як будуть відбуватись громадські зміни. В іншому випадку буде винесено помилкове судження. Наприклад, якщо ми хочемо дізнатись про те, «як робити омовіння», «як робити хадж», «як робити намаз», ми дивимось на докази про омовіння, хадж і намаз, незалежно від того, чи були вони явлені в Мецці чи Медині. Потім, згідно з прийнятим усулем, ми виводимо із них шаріатський хукм. Так само ж ми повинні зрозуміти питання громадських змін, вивчивши докази, незалежно від того, чи були вони явлені в Мецці чи Медині, а потім, згідно прийнятому усулю, винести шаріатський хукм. Проте ми бачимо, що Посланець Аллаха ﷺ роз’яснив докази громадських змін і встановлення Ісламської Держави в своїй сірі (життєписі) в мекканський період.
Це тому, що мова йде не про мекканський період як про період, в якому джихад іще не став обов’язковим (фард), і не про мединський період як про період, в якому він став обов’язковим (фард). Швидше, мова йде про пошук шаріатських доказів (даліль) у відношенні зміни суспільства і встановлення держави. Мова йде про шаріатські докази до того часу, як Посланець Аллаха ﷺ переселився в Медину і заснував там державу, а цими доказами є далілі мекканського періоду.
Ми бачимо, що Посланець Аллаха ﷺ не вів озброєної боротьби, він ﷺ звертався за допомогою (нусрою) до людей, які володіють владою і силою. Незважаючи на усі труднощі і негативні відповіді, Посланець Аллаха ﷺ не відмовився від свого прагнення до нусри. Він звертався за нусрою до племені Сакіф, але вони побили його ﷺ камінням і вороже поставились до нього. Проте він ﷺ продовжував шукати нусру. Він побував в 10 місцях, таких як Бану Шайбан, Бану Амр і так далі, і у жодному із них не отримав позитивної відповіді. Тим не менш, Посланець Аллаха ﷺ не змінив метод на інший, хоча він вважався важким, тяжким і неможливим. Нарешті, він зустрівся з ансарами, які являлись володарями влади, і вони погодились надати нусру. Виходячи із правила усуля, згідно якому «повторення однієї і тієї ж справи при подоланні труднощів є ознакою обов’язковості цієї справи», був зроблений висновок про обов’язковість (фард) звернення до людей у питанні досягнення громадських змін і пошуку нусри.
Помилково також те, що деякі мусульмани використовують хадіс, який вимагає «протистояти мечем злим правителям, які не встановлюють суд Аллаха», як доказ необхідності озброєної боротьби. Правителі, проти яких хадіс закликає виступити з мечем, — це правителі Дар уль-Іслям, яким присягали на вірність згідно з правилами Шаріату. Країна, якою править такий правитель, є Дар уль-Іслям. Безпека цієї країни забезпечується владою мусульман. У цьому випадку мусульман повинні підкорятись правителю. Але якщо правитель відступає від приписів Аллаха, то мусульмани повинні взятись за зброю проти цього правителя. Від Авфа ібн Маліка аль-Ашджаі передається наступний ріваят: «Я чув, як Посланець Аллаха ﷺ сказав:
خِيَارُ أئِمَّتِكُمُ الَّذِينَ تُحِبُّونَهُمْ وَيُحِبُّونَكُمْ وَتُصَلُّونَ عَلَيْهِمْ وَيُصَلُّونَ عَلَيْكُمْ. وشِرَارُ أ َ ئِمَّتِكُمْ الَّذِينَ تُبْغِضُونَهُمْ وَيُبْغِضُونَكُمْ وَتَلْعَنُونَهُمْ وَيَلْعَنُونَكُمْ! قِيلَ: يَا رَسُولَ اللهِ أفَلاَ نُنَابِذُهُمْ بِالسَّيْفِ عِنْدَ ذَلِكَ؟ قَالَ: لاَ، مَا أقَامُوا فِيْكُمُ الصَّلاَةَ
«Кращими із ваших правителів стануть ті, яких будете любити ви і які будуть любити вас, за яких ви будете звертатись до Аллаху з мольбами і які будуть звертатись до Аллаху з мольбами за вас, а найгіршими — ті, яких будете ненавидіти ви і які будуть ненавидіти вас, яких ви будете проклинати і які будуть проклинати вас». Його спитали: «О, Посланець Аллаха, чи не виступимо ми зі зброєю у такому випадку?». Він сказав: «Ні, до того час, поки вони будуть здійснювати серед вас намаз».
Ясно, що під «здійсненням намазу» тут мається на увазі виконання положень Шаріату, тобто під згадуванням «частини» мається на увазі «ціле».
Ситуація в Дар аль-куфр зовсім інша. Правитель не є халіфом мусульман, хоча він і править мусульманами. Він не був призначений у якості їх правителя згідно з процедурою шаріатського усуля. Навіть якщо це обов’язково для них, правителі не взяли на себе зобов’язання запроваджувати ісламські хукми. Як в хадісі від Убади ібн ас-Саміта, так і в ріваяті ат-Табарані фраза «якщо ви побачите явне невір’я» означає «якщо куфр проявляється у правителя після цього, у той час як раніше його не було». Інакше кажучи, якщо правитель, який запроваджує Іслам, відмовляється від запровадження ісламських хукмів і відкрито запроваджує закони куфра, то проти цього правителя обов’язково треба боротись.
Знов же, громадські зміни і джихад — це два різних питання. Громадські зміни — це ідейний і політичний заклик до ісламському образу життя. З іншого боку, джихад — це шаріатський метод, який використовується Ісламською Державою для усунення перешкод перед Ісламом. Проте застосування фізичної сили обов’язкове для захисту таких святинь, як життя і честь, як, наприклад, при окупації деяких наших земель невіруючими сьогодні. Усе це — різні питання, але ці питання не стосуються громадських змін. Так, коли США окупували Ірак і Афганістан, а Росія — Чечню і Дагестан, мусульмани там вели джихад, щоб захистити свої святині від невірних, а не для того, щоб добитись громадських змін. Ми багато разів бачили на прикладі успіхів муджахідів в Палестині, Афганістані, Боснії і Іраку, що , незважаючи на підтримку і міць усього світу, «старший сатана» США не зміг протистояти опору муджахідів в Афганістані і зазнав явної поразки. Тому що обов’язок джихаду не скасовується, навіть якщо немає громадських змін, навіть якщо не встановлена держава Халіфат. Посланець Аллаха ﷺ сказав:
الْجِهَادُ مَاضٍ مُنْذُ بَعَثَنِي اللهُ عَزَّ وَجَلَّ إِلَى أَنْ يُقَاتِلَ آخِرُ أُمَّتِي الدَّجَّالَ، لَا يُبْطِلُهُ جَوْرُ جَائِرٍ وَلَا عَدْلُ عَادِلٍ
«Джихад буде тривати з того часу, як Аллах відправив мене (з пророцькою місією) і до того часу, поки останнє покоління членів моєї Умми не стануть битись з Даджалем, і його не порушить несправедливість несправедливого і справедливість справедливого» [1].
Тому, незалежно від того, чи буде встановлений Халіфат чи ні, джихад буде тривати згідно з шаріатськими хукмами. Аналогічним чином діяльність на благо встановлення Халіфату буде продовжуватись до того часу, поки він не буде встановлений. Відповідно, джихад і діяльність по встановленню Халіфату — це окремі питання, які не залежать одне від одного.
Окрім того, озброєна боротьба не ведеться в таких країнах, як Туреччина, Єгипет, Йорданія і Індонезія, які не перебувають під фактичною окупацією. Проте усі згодні з тим, що в цих країнах необхідно добиватись громадських змін. У такому випадку, або в цих країнах повинна початись озброєна боротьба, або повинно бути підтверджено, що цей шлях помилковий. Деякі групи, які, навпаки, використали метод озброєної боротьби, отримали допомогу від інших неісламських сил, деякі — з прихованими мотивами, а деякі — щиро. Це призвело до поразки боротьби в самому початку. Деякі із тих, хто так вчинив, набули собі тільки гріх і ганьбу.
Заперечення і викорчовування мункару (засуджуваного) — це шаріатський хукм, який Всевишній Аллах зробив обов’язковим для усіх мусульман як окремих індивідів, джамаату, згуртування, народу і держави.
مَنْ رَأَى مِنْكُمْ مُنْكَرًا فَلْيُغَيِّرْهُ بِيَدِهِ فَإِنْ لَمْ يَسْتَطِعْ فَبِلِسَانِهِ فَإِنْ لَمْ يَسْتَطِعْ فَبِقَلْبِهِ وَذَلِكَ أَضْعَفُ الْإِيمَانِ
«Якщо хтось з вас побачить засуджуване, нехай змінить це своєю рукою. А якщо не може зробити цього рукою, то тоді язиком. А якщо не може і язиком, то серцем, і це буде найбільш слабким проявом іману».
Із цього хадісу вчені зробили висновок, що застосування руки (сили) для викорінення зла в людях залежить від здатності знищити зло. В хадісі говориться про використання фізичної сили для викорінення зла, але при цьому вказується, що ця фізична сила не повинна привести до більш небезпечному злу, такому як фітна, вбивство і застосування зброї. Цей хукм в хадісі вказує на шлях усунення мункара окремих людей. Проте зміст хадіса не в тому, щоб встановити Халіфат або добитись громадських змін. Якщо б це було так, то Посланець Аллаха ﷺ використав би зброю.
У якості доказу вони навели наступний аят Всевишнього Аллаха:
وَأَعِدُّواْ لَهُم مَّا ٱسۡتَطَعۡتُم مِّن قُوَّةٖ وَمِن رِّبَاطِ ٱلۡخَيۡلِ
«Приготуйте проти них скільки можете сили і бойових коней» (8:60).
Вчені сказали, що підготовка сил повинна бути в рамках можливостей. Проте якщо існує ворожа окупація, то усі мусульмани повинні боротись за її усунення, незалежно від кількості сил і наявності засобів.
Так, у світовій історії іще не було випадку, щоб суспільство було змінено за допомогою фізичної сили. Озброєна боротьба — це метод, який використовується комуністичною ідеологією для створення конфлікту, опозиції і анархії, щоб прийти до влади. Тому що у комуністів немає ідей, здатних змінити суспільство, немає пропозицій, здатних вдовольнити емоції, немає порядку вирішення проблем. Насправді, у них немає навіть ідей, здатних змінити окремих індивідів, не говорячи вже про зміну суспільству. Вони лише хочуть примусити суспільство встати на сторону влади, гніву і конфлікту і таким чином реалізувати зміни в хаотичному оточенні.
Більше того, оскільки у таких організацій немає власної ідеології, вони ніколи не зможуть привести до громадських змін, а можуть лише створити кризу. «Робоча партія Курдистану» («РПК», курдськ. «Partiya Karkerên Kurdistanê», тур. «Kürdistan İşçi Partisi») при підтримці невірних підсилила порочність, а не громадські зміни. На дану мить вона інтегрувалась в демократію, яку хоче «змінити». Так само ж «Ісламський визвольний фронт моро» на Філіппінах, «Ірландська республіканська армія» в Ірландії і баскська радикальна організація «ЕТА» в Іспанії були вимушені скласти зброю після великої боротьби.
Ось чому, коли ми уважно дивимось на нашу сьогоднішню ситуацію, ми бачимо, що взяття до рук зброї без зміни суспільства — це метод, позбавлений шаріатських, розумних доказів і не маючий відображення в реальності.
Громадські зміни можливі завдяки ідейними і політичним зусиллям і вимозі нусри. Важливо переконати компетентну силу, яка користується підтримкою народу. Якщо народ знає, що його правителі усіма силами підтримують його і що вони будуть забезпечувати дотримання ісламських хукмів, які Аллах зробив для нього обов’язковими, він обов’язково підтримає Ісламську Державу. Метод Посланця Аллаха ﷺ гарантує усе це.
Муса Байоглу
