Економічні складники глобальної окупації

Після перемоги над Німеччиною і Японією у Другій світовій війні вони прийшли до глибокому усвідомленню того, що є «неподоланою наддержавою» у світі, і вжили активні кроки для закріплення цього статусу.

США прагнули встановити свій вплив в усьому світі, особливо в слаборозвинутих країнах Центральної і Південної Америки, Африки, Близького Сходу, Південної і Дальньої Азії, які перебували під впливом і колонізацією європейських держав (таких як Англія, Франція, Нідерланди, Іспанія і Португалія), поклавши край колоніальному володарюванню і прив’язавши ці країни до себе.

США проводили політику обмеження впливу європейських країн і Росії (Радянського Союзу), які розглядались як суперники у боротьбі за світове лідерство. Вони також прагнули до того, щоб Німеччина і Японія, яких вони перемогли у війні, залишались лише економічними державами.

Прагнучи встановити новий світовий порядок і добитись виключного права голосу в цьому порядку, США активізували свій план глобального захоплення, розвиваючи вплив в різних областях: військовій, політичній, економічній, дипломатичній, соціальній, культурній, а також в сфері міжнародного права і міжнародних організацій.

В цій статті ми розглянемо економічні елементи глобальної окупації, Бреттон-Вудську конференцію і особливо міжнародні організації, які діють в економічній сфері: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітній банк (Міжнародний банк реконструкції і розвитку (IBRD), Міжнародна асоціація розвитку (IDA)), Генеральна угода по тарифам і торгівлі (ГАТТ) і Всесвітня торгова організація (ВТО).

Наприкінці Другої світової війни, у липні 1944 року, був підписаний валютний договір, відомий як «Бреттон-Вудська угода», яка дозволила долару США стати резервною валютою світу. Цей договір зобов’язував використовувати долар як єдину валюту для міжнародної торгівлі, міжнародних кредитів і займів, а іншим країнам було рекомендовано зберігати певну кількість доларів для підтримання своєї зовнішньої торгівлі і погашення міжнародних боргів і займів.

Таким чином, був прокладений шлях для втручання США до економіки країн за допомогою долара, що зробило його основним економічним інструментом в глобальних стратегіях впливу.

В цьому контексті «Міжнародний валютний фонд» (МВФ), запропонований США у якості одного із інструментів для підтримки нового світового порядку, став темою для обговорення на Бреттон-Вудській конференції. Устав МВФ вступив в силу 27 грудня 1945 року після його ратифікації 29 із 44 країн-учасниць конференції.

Сьогодні МВФ нараховує 189 країн-членів, він був створений для забезпечення економічної і фінансової співпраці між державами, підтримки свобідної торгівлі, запобігання обмежень в цій сфері, стабілізації валютних курсів, допомоги у вирішенні короткострокових платіжних труднощів і створення ліквідності для усунення глобального недоліку резервів.

Основними задачами створення МВФ були запобігання скорочення міжнародної торгівлі шляхом кредитів на випадок тимчасових (короткострокових) платіжних труднощів, які могли виникнути у європейських країн, які постраждали в результаті негативних наслідків Другої світової війни.

Проте, по мірі відновлення економіки європейських держав, до МВФ почали звертатись в основному нові незалежні і такі, що розвиваються, країни, які прагнуть до розвитку.

Насправді саме цього прагнуть досягти США через МВФ, на який вони спричиняють значний вплив.

США хотіли прив’язати до себе нові незалежні і такі, що розвиваються, країни, заманюючи їх в боргову залежність шляхом надання кредитів, що забезпечувало їм право голосу в їх економіці, політичний вплив і усуненні конкуруючих держав, маючих вплив в цих країнах.

МВФ надає займи і кредити країнам, які стикаються з економічними труднощами і потребують іноземної валюти, після укладання так званої «угоди stand-by» ^[1], яка накладає певні умови на отримання допомоги і фіксує строк її дії.

Країни, які беруть займи у МВФ, повинні слідувати рекомендаціям і умовам, встановленим в межах підписаної ними угоди stand-by. Керівництво країни зобов’язується приймати економічні рішення згідно з рекомендаціями МВФ і не може реалізовувати які-небудь економічні заходи без узгодження з Фондом.

Після того, як МВФ отримує право голосу в економіці країн, які підписали з ним угоду stand-by, він спричиняє вплив на їх економічну політику. В числі таких заходів можуть бути: забезпечення бюджетної дисципліни, скорочення грошової маси, збільшення прибутків бюджету, зниження бюджетних витрат, оптимізація державних витрат, зменшення інвестицій, відмова від підвищення зарплат робітникам і державним службовцям, підвищення податків і відсоткових ставок, девальвація національної валюти, боротьба з інфляцією, збільшення валютних резервів і слідування принципам свобідного ринку.

На сьогоднішній день багато країн, що розвиваються, які опинились в борговій залежності через погіршення економічної ситуації і відчувають неплатоспроможність, були вимушені підписати угоди stand-by з МВФ і проводити економічну політику згідно з «гіркими рецептами» (непростими вимогами) фонду.

При аналізі економічної політики, яку МВФ прагнув реалізувати в країнах, які підписали з ним угоди stand-by, з’ясувалось, що вона призвела до наступних результатів:

1. Економічна стагнація і зниження економічної мобільності, обумовлені обмеженням доступу до фінансів на ринку в результаті підсилення грошово-кредитної політики і скорочення державних витрат.

2. Зниження виробництва і інвестицій, падіння обсягів продажів, неплатоспроможність окремих осіб і підприємств, що призвело до банкрутств, зниженню зайнятості і росту безробіття.

3. Уповільнення економічного росту, нездатність збільшити валовий національний продукт до очікуваного рівня і зниження національного прибутку на душу населення.

4. Знецінення національної валюти порівняно з іноземними валютами.

5. Неможливість знизити інфляцію і покращити рівень, а також відсутність цінової стабільності.

6. Поглиблення несправедливості в розподілі прибутків і збільшення розриву між багатими і бідними.

7. Труднощі з задоволенням потреб населення і ріст рівня бідності.

8. Нездатність забезпечити фіскальну дисципліну, усунути дефіцит бюджету і дефіцит поточного рахунку, а також ліквідувати дефіцит платіжного балансу.

На додаток до усього, кредити і займи, отримані від МВФ, які використовуються в основному для погашення прострочених боргів, що призводить до відсутності позитивного впливу на економічну ситуацію.

На сьогоднішній день 89 країн підписали з МВФ угоди stand-by, передали МВФ управління економікою і проводять вимагаєму МВФ економічну політику.

В результаті цієї політики економічні показники більшості цих країн погіршились. Прибутки населення зросли недосить, а обсяг боргів і зобов’язань, які країни повинні виплачувати, не знизився, а навпаки, збільшився. Більшість із цих країн опинились в борговій залежності.

Таким чином, економічні кризи поглибились, що призвело до виникненню соціальних, громадських і політичних криз, спровокованих економічною нестабільністю.

Іще одним глобальним інструментом економічної залежності слаборозвинутих і таких, що розвиваються, країн є «Всесвітній банк».

Всесвітній банк, офіційно відомий як «Міжнародний банк реконструкції і розвитку» (IBRD) і «Міжнародна асоціація розвитку» (IDA), почав свою роботу 25 червня 1946 року відповідно до Бреттон-Вудської угоди, ставши спеціалізованим закладом ООН 15 листопада 1947 року.

Всесвітній банк, початковою метою якого було сприяння відновленню економіки європейських країн, які прийшли в занепад під час Другої світової війни, і надання кредитів, щоб допомогти сильно постраждалим від війни відновити колишні виробничі і економічні можливості, після 1950 року, коли європейські країни завершили свій розвиток, перетворився в організацію, яка надає кредити на державні і приватні проекти та інвестиції, які сприяють економічному розвитку і покращенню ситуації в слаборозвинутих країнах.

Для отримання кредитів від Всесвітнього банку необхідно бути також членом Міжнародного валютного фонду (МВФ).

Всесвітній банк не фінансує проекти, запропоновані окремими країнами-кредиторами, а утверджує тільки ті, які вважає доцільними або які йому рекомендуються. Окрім того, банк грає ключову роль в таких аспектах, як вибір виконавців проектів, визначення країн або компаній-постачальників матеріалів, використовуваних в цих проектах, а також управління проектами і кадровим складом.

Якщо проаналізувати проекти, під які Всесвітній банк надає кредити в менш розвинутих країнах, можна виділити декілька ключових моментів:

1. Ці проекти скеровані на створення інфраструктури і послуг, які дозволяють слаборозвинутим країнам стать ринками для більш передових технологій і промислових товарів, пропонуємих розвинутими країнами.

2. Ці проекти так само підтримують новий світовий порядок, просуваємий Сполученими Штатами і очолюваний ними міжнародними організаціями.

3. Тим не менш, ці проекти і отримані кредити не сприяли розвитку цих країн. Насправді, цілі кредитування не полягали у забезпечені розвитку, і часто вони призводили до поглибленню відсталості і збільшенню боргового тягаря.

Одним із прикладів розглядаємої ситуації є факт того, що кредит у розмірі 35 мільярдів доларів, який Туреччина нещодавно отримала від Всесвітнього банку, буде використаний на проекти в таких областях, як сталість до стихійних лих, енергетика, екологічні перетворення, боротьба зі зміненням клімату, підтримка експорту, реальний сектор, інфраструктура, логістика, промисловість, сільське господарство, освіта, охорона здоров’я і інклюзія.

Таким чином, проекти, фінансовані Всесвітнім банком, не скеровані на розвиток країн-позичальників, а служать інтересам розвинутих країн, особливо США, надаючи цим державам вплив і контроль над країною-позичальником.

Іще одним елементом економічної глобальної окупації нового світового порядку, очолюваного США, є «Всесвітня торгова організація» (ВТО).

ВТО була створена 1 січня 1995 року як найбільш ефективний інститут міжнародної торгівлі, замінивши «Генеральну угоду по тарифам і торгівлі» (ГАТТ), яка була оформлена в 1947 році і вступила в силу 1 січня 1948 року.

Метою ГАТТ було зниження імпортних мит, усунення перешкод для міжнародної торгівлі, забезпечення лібералізації торгівлі шляхом припинення дискримінаційної практики і визначення правил ведення міжнародної торгівлі.

Сфера діяльності і цілі ВТО більш обширні, аніж у ГАТТ, і досягаються через різні механізми. ВТО прагне створити систему свобідної і відкритої торгівлі, в межах якої країни-члени можуть вести торгівлю на умовах чесної і повноцінної конкуренції. Вона забезпечує виконання і адміністрування багатобічних торгових угод, покращує торгово-економічні відносини між країнами-членами, вирішує торгові суперечки, створює робочі місця, гарантує стабільний ріст реальних прибутків і попиту, розвиває виробництво і торгівлю, сприяє раціональному використанню світових ресурсів для сталого розвитку і співпрацює з іншими міжнародними організаціями з питань світової економіки. Також ВТО переглядає торгову політику і розвиває існуючі ресурси для вдоволення потреб і рішення проблем країн з різними економічними рівнями.

Незважаючи на те, що ці цілі обнародувані на папері, але як у випадку з Генеральною угодою по тарифам і торгівлі, так і з ВТО основна ціль полягає в обслуговуванні інтересів розвинутих країн.

Це пов’язано з тим, що промислово і технологічно розвинутим країнам необхідно реалізовувати на світових ринках продукцію, вироблену за допомогою їх розвинутої інфраструктури.

З іншого боку, слаборозвинуті і такі, що розвиваються, країни, які іще не створили свою промислову і технологічну базу і тому не можуть виробляти необхідну для своїх громадян промислову продукцію, вимушені імпортувати товари, які хочуть продати розвинуті країни.

Така невідповідність в попиті і пропозиції привела до необхідності зняття митних і торгових бар’єрів між розвинутими країнами та іншими державами, щоб полегшити продаж їх продукції на міжнародних ринках.

Розвинуті країни почали вимагати від менш розвинутих країн, бажаючих придбати їх товари, знизити митні товари і усунути інші бар’єри, які перешкоджають свобідній торгівлі, а також укласти нові комерційні угоди, вигідні для розвинутих країн.

Для тих країн, які погодились з умовами, висунутими розвинутими державами, такі умови обернулись катастрофою. В результаті нездатності національних виробників конкурувати з продукцією розвинутих країн індустріалізація і розвиток цих держав отримали серйозного удару, що призвело до їх повної залежності від більш розвинутих країн.

Розвинуті країни проникли до менш розвинутих держав, нав’язуючи їм нові правила через товари і послуги, які вони туди експортували, а також через експертів і програми навчання, скеровані на використання цих товарів і послуг. Таким чином, вони отримали вплив і контроль в адміністративних колах і на ринках цих країн.

Після Другої світової війни США за допомогою Бреттон-Вудської системи, МВФ, Всесвітнього банку, Генеральної угоди по тарифам і торгівлі, ВТО та інших міжнародних економічних інститутів прагнули спричиняти вплив не тільки на економіку країн, які розвиваються, але й на глобальну економіку у цілому, пов’язуючи її з власними інтересами.

На додаток до військових, політичних, правових, культурних і міжнародних інструментів нового світового порядку вони також використовували економічні засоби, щоб охопити світ павутинням залежностей, окупуючи його в глобальному масштабі.

У більшості слаборозвинутих і тих, які розвиваються, країн, де існує жорстка міждержавна конкуренція, вони стали новими колонізаторами, встановив свій вплив і контроль над цими державами.

Надаючи займи і кредити через міжнародні економічні організації, вони затягнули ці країни до боргової ями, ввергнувши їх в спіраль боргів і кредитів, і підірвали їх суверенітет і незалежність нав’язаними ними правилами.

На жаль, слаборозвинуті і ті, які розвиваються, країни не змогли розпізнати пастки колоніальної західної цивілізації, особливо ті, які були встановлені США. Їм довелось вибирати між утопленням в морі і поїданням змією — як у прислів’ї «Той, хто падає в море, чіпляється за змію». Вони віддали перевагу бути з’їденими змією замість того, щоб навчитись плавати.

Про те, як можна врятувати людство від цієї великої катастрофи і які правильні рішення допоможуть забезпечити цей порятунок, ми поговоримо в іншій статті.

Köklü Değişim Dergisi
Ремзі Озер
10.06.2024

1. Угода stand-by (чи «фондова угода») — це тип кредитної угоди, яку Міжнародний валютний фонд (МВФ) укладає з державами, які відчувають тимчасові фінансові труднощі. Вона надає країнам доступ до фінансуванню від МВФ на певний строк і при виконанні певних умов, які зазвичай скеровані на відновлення макроекономічної стабільності.