По-перше, почнемо з уточнення поняття «окупація». В даний час «окупація» визначається як «тимчасовий контроль силами озброєних сил суверенної держави над іншою суверенною територією, яка виходить за межі її юрисдикції». Правила, права і обов’язки такого феномена як «окупація» регулюється і ґрунтуються на таких фундаментальних документах, як «Гаагські конвенції і декларації», «Женевські конвенції» і «Міжнародне право ведення військових конфліктів» («Закони війни»). Таким чином, окупація означає тимчасове утримання державою території іншої держави, якій вона об’явила війну. Окупуюча країна повинна забезпечити порядок на окупованій території і передати контроль народу, якщо окупація тимчасова. Якщо територія приєднується, така дія називається «анексією», а не окупацією. Саме так США окупували Ірак і припинили свою окупацію в 2011 році. Вторгнення недержавної структури, організації чи банди не відповідає юридичному поняттю «окупація». Тому, якщо загарбник не є державою з армією і його окупація не носить тимчасовий характер, вторгнення не має юридичного підґрунтя.
Хоча в міжнародному праві поняття «окупація» визначається саме так, воно стало інструментом систематичного колоніалізму завдяки капіталістичній ідеології. Поняття «завоювання»1 (فَتْح, [fatħ]) є інструментом ісламської ідеології. Існує декілька ключових відмінностей між цими двома процесами. Окупація обернена проти країни на її народу, тоді як завоювання націлено лише на зміну правлячої влади, яка контролює населення. Окупація має на увазі експлуатацію і утискання місцевого населення; завоювання ж скеровано на поширення Ісламу. Окупація зазвичай супроводжується вторгненням і експансією, у той час як завоювання слід розглядати як розширювальний, а не загарбницький процес. В умовах окупації безпека населення часто відсутня, тоді як при завоюванні життя, майно, честь і права народу знаходяться під захистом. Окупація включає до себе елементи примушення і насильства, тоді як завоювання не припускає такого.
В історії окупація, як відомо по монгольським завоюванням і хрестовим походам, зазвичай представляла собою тимчасове тиранічне управління, яка велась жорстокими країнами для грабування, руйнування земель і покарання народів та інших держав, і після досягнення цілей окупуючі сили повертались на свою територію. В даний же час окупуючі держави прагнуть закріпити свою окупацію напряму чи косвенно, легітимуючи це під видом «міжнародного права». Очевидним прикладом прямої і постійної окупації є присутність єврейського утворення на території Палестини. Вторгнення США до Іраку і Афганістану було скеровано на косвенне панування через підконтрольні ним уряди.
Волаючого розриву між практикою і результатами завоювань в історії і практикою і результатами окупацій в історії і сьогодні досить, щоб зрозуміти різницю між цими двома явищами. Тим не менш, деякі орієнталісти (сходознавці) і ті, хто перебувають під впливом західної думки, хочуть представити завоювання як окупацію. На їх думку, неможна претендувати на володіння частиною землі із релігійних міркувань, не слід звеличувати цей акт і говорити, що це «звільнення». Вони вважають, що завойовані землі не можуть бути визнані «звільненими територіями». Проте такий підхід викликаний нерозумінням реальної ситуації. Слово «завоювання» (فَتْح, [fatħ]), яке походить від кореня «відкривати», означає «відкриття цих земель для Ісламу, тобто застосування ісламських законів з дотриманням справедливості і милосердя». Інакше кажучи, мова не йде про те, щоб захопити ці землі, пригноблювати і асимілювати їх населення, грабувати їх багатства і встановлювати на них тиранічний режим. Неможна вважати доречним, що командир, використовуючи армію, яка складається із мусульман, захоплює яку-небудь область в ім’я «Ісламу», а потім коїть грабування, нальоти, пригноблення і деспотизм. Навіть якщо це вважається завоюванням в змісті Шаріату і ці землі стають ісламськими, це далеко не та практика, яка відповідає цілі завоювання. Отож, розглядати поняття «завоювання» як «окупація» на основі поганої практики якихось правителів чи командирів в історії є атакою на Іслам. Піддавати спотворенню поняття завоювання, яке згадано в Корані і спочатку практикувалось Посланцем Аллаха ﷺ, а потім праведними попередниками, також неприпустимо, як і при спотворені поняття «джихад».
Друге питання стосується відносин між державами. В минулому між державами інколи відбувались війни, інколи мир, одна держава розпадалась, а інша створювалась, території переходили із рук до рук. Жодна із держав не мала постійних і незмінних кордонів, як це відбувається сьогодні. Проте такі поняття, як «міжнародне право», «міжнародні відносини» і «міжнародний (світовий) порядок», які виникли після Середньовіччя завдяки компромісу, досягнутому між європейськими державами, щоб покласти край багаторічній боротьбі за владу і ворожнечі, спочатку стосувались тільки європейських держав, але з початком колоніальної епохи та її панування у світі вони набули форми статус-кво, який стосувався усіх земель і народів і навіть ставив їх в залежність від них. З появою національних держав у світі почала панувати система держав з певними кордонами, залежна від міжнародного права, міжнародних угод і рішень міжнародних організацій, які регулюють їх відносини у межах міжнародного порядку. Інакше кажучи, виникли держави, які не мають власної ідеології і системи управління, не представляють волю своїх народів, де при владі перебувають правителі, призначені босами міжнародного порядку. Цей порядок, в якому панує капіталістична ідеологія і активно реалізується колоніальна система, вибудував зовсім нову екосистему.
Щоб замінити робочу силу, яка була в значній мірі знищена в нових колоніях, португальці, іспанці, голландці, французи, англійці і купці із інших європейських держав протягом чотирьох сторіч, триваючих до другої половини XIX сторіччя, обернули в рабство і увезли з узбережжя Західної і Південної Африки, перебуваючих поза сфери суверенітету і впливу Османської Держави, біля 100 мільйонів людей. В ході работоргівлі, яка велась в безпрецедентних для історії масштабах, свобідні жителі Африки перетворювались на товар і продавались на невольничих ринках, створених між континентами.
В результаті місіонерської діяльності, яка є одним із інструментів колоніалізму, на сьогоднішній день практично мільярд жителів Америки є християнами, хоча до XVI сторіччя на континенті не було християн. Знов же, число християн в Африці, яке на початку 1900-х років оцінювалось приблизно в 10 мільйонів людей, сьогодні складає біля 350 мільйонів із більше аніж мільярдного населення. В Азії число тих, хто став християнами в результаті місіонерської діяльності, складає понад 300 мільйонів людей.
Капіталістичний колоніалізм почав розширювати свій вплив, починаючи з занепаду Османської держави Халіфат, і повільно включав до своєї екосистеми національних держав ісламські території, починаючи з найвіддаленіших точок в XVIII сторіччі. Цей процес тривав до завершення Другої світової війни. Точніше, хоча цей процес почався після Першої світової війни під видом «війн за звільнення», «боротьби за національну свободу», завершення цього процесу, який в загальному змісті представляє собою структуру сучасної національної держави, почався після Другої світової війни завдяки так званим «рухам за незалежність». Інакше кажучи, з приходом нового колоніалізму, представленого в основному англійським і французьким колоніалізмом, на зміну диктату первинного колоніалізму пришли національні держави, які, за їх словами, досягли незалежності. Так, якщо в 1960 році число держав-членів Організації Об’єднаних націй складало 99, то в 1980 році воно зросло до 154, тобто з’явилось 55 нових національних держав. Проте у той час між США і СРСР продовжилась «Холодна війна», яка вже розділила ці держави на «Західний» і «Східний» табори. Боротьба за вплив і владу колонізаторів над цими колоніальними державами здійснювалась через політичні втручання або військові перевороти, або інколи через військові окупації, як є основною темою нашого обговорення.
Капіталістичний колоніалізм вторгається і окупує світ різними способами, щоб забезпечити своє глобальне панування, що в різних аспектах обговорюється і в інших статтях нашого журналу. Тут же ми стисло торкнемось військових окупацій та їх типів.
Почавшись в XV році з португальського і іспанського колоніалізму і розвившись до французької, британської, голландської, італійської та інших колоніальних моделей, цей процес набув нових та інших вимірів в результаті домінування американського імперіалізму в наші дні.
До розпаду Османської держави Халіфат колоніальні держави, які почали ступати на ісламські землі від Північної Африки до Індонезії, в основному використовували метод військової окупації, грабуючи країни і розкрадаючи їх багатства. Цей процес, який прискорився після Першої світової війни, фактично привів до того, що колонізатори почали покладатись на пряме військове правління, коїти жорсткі розправи над народом і обертати людей в рабство, оскільки вони боялись втратити свої завоювання. У той час повстання і заколоти народів жорстоко придушувались, як і шукались засоби для запобігання їх повторення. Ці жорстокі напади, жертвами яких ставали практично усі пригноблені і беззахисні народи, досягли свого апогею з розпадом Османської держави Халіфат. Було створено багато національних держав, до влади в них були долучені правителі, лояльні до західних панів, і усі аспекти конституційної і юридичної бази цих нових держав були упорядковані згідно з західним законодавством. Тим не менш, деякі найважливіші регіони залишались окупованими. Наприклад, у той час як Іран, Лівія, Єгипет і Пакистан піддавались частим окупаціям і нападам, були створені мандати під назвою «мандати Ліги Націй», особливо в Сирії і Лівані (Франція 1923–1945), Палестині (Великобританія 1923–1948), Йорданії (1921–1946) та Іраку (1922–1932), які були «серцем Близького Сходу».
У Другій світовій війні класичні європейські колонізатори втратили владу, і на сцену вийшли нові наддержави — США і СРСР, які почали Холодну війну і, отож, розділили світ на «Західний» і «Східний» блоки; почалась нова боротьба за вплив між колонізаторами. Таким чином, епоха примітивного колоніалізму повільно добігала кінця. У той час як СРСР підтримував контроль над Балканами, Центральною Азією і Кавказом через пряму окупацію і домінування, США довгий час намагались захопити колонії Великобританії і Франції. Під гаслами «незалежності» і «свободи» вони стимулювали народні повстання і військові перевороти з метою припинити військові вторгнення і політичний вплив європейських колонізаторів. В цей період десятки військових переворотів трапились у багатьох країнах Близького Сходу і Африки, в тому числі — і в Туреччині. Колонізатори були вимушені піти з цих земель і припинити свою фактичну окупацію. Проте нові правлячі еліти залишились в колоніальній екосистемі в результаті неоколоніального підходу США.
Хоча модель неоколоніалізму американського типу з її політичними, військовими, економічними і культурними аспектами не передбачає прямої військової окупації, завершення Холодної війни, розпад комуністичного СРСР і проголошення глобальної перемоги капіталістичних США, а також перехід від «біполярного світопорядку» до «однополярному» привели до того, що США знов вдались до примітивному колоніалізму. Вони вирішили зосередитись на деяких геополітичних областях, де вони не могли довгий час спричиняти вплив. Так після 11 вересня 2001 року Штати де-факто вторглись до Афганістану, який розташований в самому серці Південно-Східної Азії і грає найважливішу роль у зв’язку Китаю, Росії, Центральної Азії та Індійського океану. Не витримавши, зарозуміла адміністрація США незабаром вдерлась до Іраку — країни, розташованої в самому серці Близького Сходу, найважливішу територію між Іраном, Туреччиною, територією Шаму і Аравійським півостровом. З початку 2000-х років, коли Росія під керівництвом Путіна набирала усе більшої сили, вона вжила аналогічні кроки і окупувала Абхазію і Південну Осетію в 2008 році, а також Крим і Севастополь в 2014 році.
Проте поняття «окупація» не обмежується прямим військовим втручанням Сполучених Штатів. Після завершення Холодної війни НАТО, яке завершило свою місію і за припущеннями повинно бути розпущене, продовжило використовуватись як значний інструмент в колоніальній зовнішній політиці, оживляючи пакт. Сили НАТО, активно використовувані в Боснії і Косово наприкінці 1990-х років, довели, що їх місія розширилась по усьому світу з початку 2000-х років. Операції, такі як боротьба з тероризмом в Середземномор’ї з 2001 по 2016 рік, участь в окупації Афганістану з 2001 по 2014 рік, боротьба з піратством біля узбережжя Сомалі з 2009 по 2016 рік, місія «протиракетного захисту» «Patriot» в Туреччині з 2012 року і операція «Рішуча підтримка» в Афганістані з 2015 по 2021 рік, були лише декількома прикладами цього.
Місії ООН по «збереженню миру» в областях, де панують громадянські війни і регіональні конфлікти, так само виконували функцію, аналогічну окупації. Місії ООН, які проводились в багатьох гарячих точках світу, таких як внутрішня війна в Сомалі, громадянська війна в Судані і Дарфурський конфлікт, війни між Пакистаном і Індією, громадянська війна в Таджикистані, Східно-тиморська криза, кризи в Боснії і Косово, забезпечення безпеки єврейського утворення «Ізраїль», криза в Перській затоці, Ірансько-іракська війна, повстання «Арабської весны», громадянська війна в Ємені, проблема Кіпру, криза в Західній Сахарі і десятки інших кризисних областей в Африці завжди були частиною колоніальної політики окупації. Окрім того, розташування сотень військових баз і управління морськими контрольними пунктами, створеними глобальними колоніальними силами в багатьох частинах світу, включаючи Туреччину, а також розташування військових судів під приводом військових навчань додали сучасні значення до окупації. Згідно офіційної статистики, США розташували понад 200 тисяч своїх військовослужбовців за межами своєї території по усьому світу. Більше того, враховуючи домінуюче положення в області військового консультування, військових технологій і бойових систем, можна припустити, що військова окупація виходить за межі уяви.
Тому сьогодні неможна розглядати концепцію «фактичної окупації» в військовому змісті як таку, що складається тільки із волаючих інтервенцій, таких як окупація Афганістану і Іраку. Навпаки, якщо розглядати це на тлі інших сучасних аспектів і відображень, то немає ніяких сумнівів в тому, що значна частина мусульманських земель фактично знаходиться під окупацією і вторгненням західного колоніалізму.
Як ви могли помітити, протягом усієї статті ми не зупинялись на «окупації» єврейського утворення в Палестині, яка почалась з банд, підтримуваних британською мандатною адміністрацією, які обернулись в «державу» в 1948 році. Беручи до уваги тримаючий жорстокий геноцид в Газі і палестинське питання, яке ніколи не сходить з нашого порядку денного, ми хотіли б особливо зупинитись на унікальному прикладі окупації — «ізраїльській» окупації.
В 1917 році Великобританія запропонувала за допомогою Бальфурської декларації створити державу для євреїв на землях Палестини. Це було зроблено у часи, коли Великобританія відчувала себе особливо сильною після знищення тринадцятисторічного Халіфату і шестисторічної Османської Держави. Британці прагнули зміцнити свою перемогу у боротьбі між Ісламом і куфром, яка символізувалась походами. Великобританія будувала альянс з національними державами, вірними тільки їй, щоб закріпити свою владу, і замислила проникнути в саму глибину ісламських земель, плануючи увібрати їх серце у якості своєї захисної стіни. Євреї, які поширюватись, озброювались і об’єднувались під егідою і за підтримкою британської мандатної адміністрації, досягли такого рівня, що протягом 30 років, до 1948 року, поглинули значну частину палестинських земель і проголосили свою державу. Західні держави без вагань визнали і об’явили про існування цієї окупаційної «держави» в ООН, хоча це суперечило їх власному міжнародному праву. Справа в тому, що «Ізраїль» не був просто окупацією, як російська окупація України, вірменська окупація Карабаху чи індійська окупація Кашміру. Тут не було ані держави, ані армії, ані тимчасового періоду. Мова йде про захоплення, переповнене порушниками з боку озброєних терористичних організацій. Різниця полягала в тому, що з одного боку існував «непереможний» і «нев’янучий» «Ізраїль», який перетворився із банди в «державу», у той час як з іншого боку решта усіх інших окупацій вважались «тимчасовими», які в деяку мить можуть закінчитись. Насправді, в міжнародному праві поняття «окупація» визначається як «тимчасове». «Ізраїль» був створений поза цього визначення і був винятком. «Ізраїль» насправді розглядався не як просто звичайна держави чи окупація, а навпаки,розглядався як «запобіжник» західного колоніалізму. Відсутність запобіжника означало б перегоряння системи. Інакше кажучи, якщо в якусь мить «Ізраїль» зникне, тобто якщо зруйнується захисний щит, який представляє собою єврейське утворення з оточуючими його арабськими державами, якщо з’явиться якась сила, здатна цього досягти, наприклад, держава Халіфат, то це буде означати кінець західного колоніалізму. Немає іншого пояснення тому факту, що, незважаючи на геноцид і масові вбивства, які єврейське утворення коїть, незважаючи на те, що воно попирає закони і угоди, незважаючи на те, що воно може продовжувати свої злодіяння всупереч гніву і реакції народів світу, воно продовжує отримувати «необмежену» і «непохитну» підтримку США і європейських країн.
Тому можна з упевненістю сказати, що перший крок до припиненню окупації глобальної системи колоніалізму, яка захопила світ за останні декілька сторіч, затьмарила майбутнє народів, безжально розграбувала багатства країн і низвела людство на найнижчий рівень історії, буде зроблений зі створенням держави Праведного Халіфату, яка знищить єврейське утворення. Насправді існує історична можливість знищити це утворення-метастазу, яке викликає ненависть усіх народів світу, і, з дозволу Аллаха, наша Умма не упустить цю можливість і цього разу, і держава Праведного Халіфату, якому судилося бути створеним, встановить трон не тільки в серцях Ісламської Умми, але й у серцях усіх народів світу.
وَسَيَعۡلَمُ ٱلَّذِينَ ظَلَمُوٓاْ أَيَّ مُنقَلَبٖ يَنقَلِبُونَ
«А ті, які вчиняють несправедливо, скоро дізнаються, куди вони повернуться» (26:227).
Köklü Değişim Dergisi
Юсуф Явузкан
10.06.2024
1. Завоювання (فَتْح, [fatħ], множина — فُتُوح [futuːħ], فُتُحَات [futuħaːt]), що в перекладі з арабської означає «відкриття, керівництво, суд, перемога і тріумф», використовується як термін для відмінності територіальних завоювань мусульман в війнах, які вважаються законними в Ісламі, від інших війн немусульман, відомих в історії і сьогодні як загарбницькі і експлуататорські війни. Джерелом терміну є сура «Аль-Фатх», де згадуються матеріальні і духовні перемоги мусульман в минулому і майбутньому.
