Шаріатський хукм — це звернення Законодавця, пов’язане з вчинками людей.
Достовірність походження шаріатського хукму залежить від достовірності самого звернення, в тому числі і значення хукму стає очевидним, виходячи із змісту звернення. Звернення Законодавця міститься в Корані і Сунні у виді наказів і заборон. Тому розуміння шаріатського хукму будується на розумінні Корану і Сунни, які є основою законодавства і джерелом для законів.
Усе ж таки, не кожне звернення Законодавства носить обов’язковий характер, за залишення чого належить покарання, і не кожне звернення означає заборону, за виконання якої належить покарання. Обов’язковість чи заборонність розуміється із характеру звернення. Тому буде грубою помилкою говорити про обов’язковість виконання дії, лише прочитавши аят чи хадіс, в якому вимагається його виконання, так само буде помилкою виносити фетву про заборонність, лише прочитавши аят чи хадіс, в якому вимагається залишити дію.
Сьогодні серед мусульман з’явилось багато людей, які квапляться заборонити або дозволити, лише побачивши наказ чи заборону в аяті чи хадісі. Вони хочуть показати, що вже зрозуміли, хоча іще далекі від правильного розуміння. Мало хто сьогодні правильно розуміє змісти законодавства. Перш ніж висловити думку відносно виду шаріатського хукму, треба зрозуміти характер звернення Законодавця, тобто зрозуміти законодавче значення хадісу чи аяту, а не тільки лексичне. Таким чином, мусульманин уникне помилки і не буде забороняти те, що дозволив Аллах, і дозволяти те, що Він заборонив
Звернення Законодавця розуміється згідно тексту і додатковим свідченням (карінам), які уточнюють зміст цього тексту. Не кожен наказ носить обов’язковий характер (ваджиб) і не кожне веління до утриманню означає заборону (харам). Наказ може носити рекомендований характер (мандуб) або може означати дозволеність (мубах), а заклик до утриманню може означати небажаність (макрух).
Аллах говорить:
قَاتِلُوا الَّذِينَ لَا يُؤْمِنُونَ بِاللَّهِ وَلَا بِالْيَوْمِ الْآخِرِ وَلَا يُحَرِّمُونَ مَا حَرَّمَ اللَّهُ وَرَسُولُهُ
«Бийтесь з тими із людей Писання, які не вірують ані в Аллаха, ані в Останній день, які не вважають заборонним те, що заборонили Аллах і Його Посланець» (9:29).
В цьому аяті Аллах наказує битись. І цей наказ носить обов’язковий характер (фард), тому за ухилення від джихаду належить покарання від Аллаха. Але обов’язковість не розуміється лише виходячи із форми наказу, а розуміється, в тому числі, і із інших вказівок (карін), які стверджують про те, що дана вимога — рішуча (джазім). Тут додатковим вказівками виступають інші тексти, наприклад, слова Аллаха:
إِلَّا تَنفِرُوا يُعَذِّبْكُمْ عَذَابًا أَلِيمًا
«Якщо ви не виступите в похід, то Він піддасть вас тяжким стражданням» (9:39).
Поглянемо інший приклад, де Аллах говорить:
وَلَا تَقْرَبُوا الزِّنَا
«Не наближайтесь до перелюбству» (17:32).
В цьому аяті Аллах вимагає утриматись від перелюбства, і ця вимога розцінюється як заборона (харам), за порушення якої Аллах обіцяє покарання. Проте заборонність не витікає лише із форми звернення, а виходить і із інших свідчень (карін),які вказують на те, що вимога є рішучою (джазім). В даному випадку додатковим вказівками виступають інші слова Аллаха. Наприклад, в продовженні аяту говориться:
إِنَّهُ كَانَ فَاحِشَةً وَسَاءَ سَبِيلًا
«Адже воно є гидотою і огидним шляхом» (17:32).
В іншому аяті Аллах говорить:
الزَّانِيَةُ وَالزَّانِي فَاجْلِدُوا كُلَّ وَاحِدٍ مِّنْهُمَا مِائَةَ جَلْدَةٍ
«Перелюбку і перелюбця — кожного із них висікайте сто разів» (24:2).
Розглянемо іще один приклад, де Посланець Аллаха ﷺ сказав:
صَلاَةُ الْجَمَاعَةِ أَفْضَلُ مِنْ صَلاَةِ الْفَذِّ بِسَبْعٍ وَعِشْرِينَ دَرَجَةً
«Спільна молитва перевершує індивідуальну на двадцять сім ступенів» (Малік).
В цьому хадісі Пророк ﷺ вимагає робити спільний намаз, навіть якщо вимога не пролунала з його вуст у формі наказу. Також Посланець Аллаха ﷺ сказав:
كُنْتُ نَهَيْتُكُمْ عَنْ زِيَارَةِ الْقُبُورِ فَزُورُوهَا
«Раніше я забороняв вам відвідувати могили, а віднині відвідуйте» (Муслім).
В цьому хадісі є наказ відвідувати могили. Але накази в обох хадісах носять рекомендований характер (мандуб), а не обов’язковий (фард). Необов’язковість розуміється, виходячи із інших вказівок, наприклад, коли Пророк ﷺ промовчав і не засуджував людей, які робили намаз в індивідуальному порядку, і людей, які не відвідували могили. Звідси ми і розуміємо, що вимога в цих двох хадісах не є рішучою (гайру джазім).
Іще один приклад, де Посланець Аллаха ﷺ сказав:
مَنْ كَانَ مُوسِرًا فَلَمْ يَنْكِحْ فَلَيْسَ مِنَّا
«Хто, будучи в змозі (зробити це), не одружився, той не із нас» (Табарані),
أَنَّ النَّبِيَّ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ نَهَى عَنِ التَّبَتُّلِ
«Пророк ﷺ заборонив відчуження від шлюбу» (Тірмізі).
В першому хадісі Посланець Аллаха ﷺ заборонив відмовлятись від одруження тому, хто в змозі одружитись, а у другому хадісі у цілому заборонив відмовлятись від шлюбу. Проте це не означає, що тому, хто в змозі одружуватись, харам відмовлятись від цього, і не означає, що зовсім відмовлятись від шлюбу — харам. Хадіси вказують лише на те, що відмовлятись від одруження небажано (макрух), а не харам. Ця небажаність розуміється із додаткових вказівок (карін), наприклад, виходячи із того, що Посланець Аллаха ﷺ не засуджував деяких заможних людей, які не взяли шлюб, а також не засуджував деяких сподвижників, які не одружились.
Розглянемо іще один приклад, де Аллах говорить:
وَإِذَا حَلَلْتُمْ فَاصْطَادُوا
«Коли ж ви звільнитесь від іхраму, то можете полювати» (5:2),
فَإِذَا قُضِيَتِ الصَّلَاةُ فَانتَشِرُوا
«Коли ж намаз завершиться, то розходьтесь» (62:10).
В цих аятах Аллах велить полювати по виходу і іхраму і велить розходитись по завершенню намазу. Проте це не говорить про те, що полювати по виходу із іхраму є обов’язковою чи рекомендованою дією, як і про те, що розходитись по завершенню намазу є обов’язковим чи рекомендованим. В цих аятах мова йде лише про дозволеність. І це розуміється із інших вказівок (карін), а саме — дозвіл на полювання пролунав у виді наказу через те, що в іхрамі полювання було заборонено, так само дозволеність пролунала у виді наказу через те, що під час намазу розходитись було заборонено. Виходячи із додаткових вказівок, ми і доходимо висновку про дозволеність (мубах) подібних дій — полювати і розходитись.
Отож, правильне визначення виду хукму залежить від правильного розуміння шаріатського тексту з законодавчої точки зору і від його зіставлення з додатковими вказівками в Шаріаті, які уточнюють зміст звернення Законодавця. Звідси і виникають різновиди шаріатських хукмів.
Внаслідок вивчення текстів і хукмів прояснюється, що шаріатські хукми діляться на п’ять видів:
— фард (обов’язкове),
— харам (заборонене),
— мандуб (рекомендоване),
— макрух (небажане)
— мубах (дозволене).
Тобто звернення Законодавця може виглядати в виді вимоги виконати яку-небудь дію; вимоги не робити дію; або у виді залишення на саму людину вибору робити чи не робити якийсь вчинок. Вимога може носить рішучий чи нерішучий характер. Якщо вимога виконати дію — рішуча, тоді вона розцінюється як фард, а якщо нерішуча, тоді розцінюється як мандуб. Якщо вимога залишити дію рішуча, то це харам, а якщо нерішуча, тоді це макрух. Якщо ж дія залишена на вибір людини, то це мубах.
Таким чином, шаріатські хукми мають п’ять положень: фард, харам, мандуб, макрух, мубах.
Із книги «Ісламська думка»
