Двадцять п’ятий хадіс
«Посланець Аллаха ﷺ призначив Амра ібн Хазма валієм Ємену і наділив його загальним правлінням,а Алі ібн Абу Таліба наділив вже приватним правлінням у судочинстві Ємену».[1]
«Посланець Аллаха ﷺ обирав валіїв із числа людей, придатних для правління, відомих своєю богобоязливістю і знаннями, здатних найкращим чином виконувати покладені на них задачі і наповнювати серця населення іманом і повагою до держави.<…> Справа в тому, що Шаріат не визначив для валія певну сферу діяльності і не зобов’язав, щоб усі справи правління у вілаяті знаходились в його руках. Шаріат визначив те, що діяльністю валія є правління, а також те, що валій є уповноваженою від халіфа особою. Це означає, що валій призначається як амір на певній території, і це те, що робив Посланець ﷺ. Але при цьому Шаріат дав халіфу право на свій розсуд наділяти валія або загальним правлінням, або приватним. Це ясно видно у діях Посланця ﷺ, які він робив у цій сфері. Були ті, кого Пророк ﷺ наділяв загальним правлінням.
Наприклад, коли він ﷺ призначав Амра ібн Хазма в Ємені, то наділив його загальним правлінням. Так само в Ємені, але вже приватним правлінням у судочинстві, він ﷺ призначив Алі ібн Абу Таліба. У книзі «Ас-Сірат ан-набавія» Ібн Хішама повідомляється про те, що Посланець Аллаха ﷺ призначив Фарву ібн Мусайка амілом[2] над племенами Мурад, Зубайд і Мазхадж, і разом з ним відправив до цих племен Ха́ліда ібн Саіда ібн аль-А́са як збирача закяту. Ібн Хішам повідомляє про те, що він ﷺ відправив Зіяда ібн Лабіда аль-Ансарі в Хадрамаут у якості збирача закяту; відправив Алі ібн Абу Таліба в Наджран для збору закяту і джиз’ї. Він ﷺ також відправив Алі у якості кадія в Ємен, про це згадав аль-Хакім. У книзі «Аль-Істіабфі мааріфаті аль-асхаб» повідомляється, що Посланець Аллаха ﷺ відправив Муаза ібн Джабаля в аль-Джанад, щоб той навчав людей Корану і ритуалам Ісламу, судив між ними і приймав закят від амілів Ємену.
Халіф має право наділяти валіїв або загальним правлінням, або приватним. Проте достовірно відомо те, як у часи слабкості аббасидських халіфів загальне правління у руках валіїв робило вілаяти незалежними. Положення дійшло до того, що халіф перестав мати владу на цими вілаятами, за нього лише робили дуа і чеканили монети з його ім’ям. Наділення валіїв загальним правлінням завдало шкоди Ісламській державі.
Враховуючи те, що халіф має право наділяти валіїв як загальним, так і приватним правлінням, і що загальне правління може завдати шкоди і несе в собі небезпеку для держави, було прийнято положення (табанні): «Наділяти валія приватним правлінням і не наділяти його повноваженнями в тих справах, які у випадку втрати ним богобоязливості, дозволять йому бути незалежним від халіфа. В результаті дослідження було виявлено, що області, які зміцнюють позиції валія, це армія, судочинство і фінанси. Саме тому дані державні апарати, як і будь-який інший апарат держави Халіфат, повинні бути відокремлені від валія і напряму підкорені халіфу».[3]
Із книги «П’ятдесят хадісів про політику Шаріату», автор Ісмат Авні Салім аль-Хаммурі.
