Міжнародний баланс сил на прикладі російсько-української війни

Статті
Інструменти
Друкарня
  • Маленький Менше Середній Більше Великий
  • Default Helvetica Segoe Georgia Times

Російсько-українська напруженість, як почалась у грудні минулого року зі взаємних атак української армії і проросійських сепаратистів в регіоні Донбас, переросла у багатопланову війну з вторгненням Росії 24 лютого 2022 року.

Дивлячись на хід війни, яка триває вже біля року, і втягнутих у неї акторів [1], видно,що мова йде не про конфлікт між Росією і Україною, а про боротьбу за владу між західним блоком (на чолі з США) і Росією. Для того,щоб передбачити, у який бік буде розвиватись російсько-українська війна, яка так само є темою нашої статті, і як вона вплине на міжнародний баланс сил, необхідно визначити причини, які розв’язали війну.

У цій статті ми спробуємо оцінити процес, починаючи з політичної історії регіону до нинішнього стану війни, хід війни і її відбиття на міжнародній політиці.

Важливість України для Росії

В політичному аналізі під назвою «Реальність української кризи, її масштаби і мотиви», опублікованому Центральним інформаційним офісом Хізб ут-Тахрір, висловлюються наступні погляди на політичну історію регіону:

«Українські землі опинились під владою царської Росії у XVI сторіччя. Руські активно задіяли українців в колонізації решти регіонів і експлуатації інших народів. Тому поневолені народи рідко проводили відмінність між руськими і українцями, особливо якщо врахувати слов’янське походження обох народностей. З падінням Радянського Союзу у 1991 році і набуттям своєї незалежності Україна стала другою країною у пострадянському просторі з унікальним місцерозташуванням на півночі Чорного моря і великою чисельністю населення в 52 млн. людей. Україна володіла потужною інфраструктурою, які нічим не поступалась російській промисловості, а також одним із найбільших ядерних арсеналів. Трохи пізніше Україна позбавилась свого ядерного арсеналу згідно з угодою про шлях ядерного роззброєння, підписаної у січні 1994 року президентами України, США і Росії в обмін на американсько-російські зобов’язання зберегти територіальну цілісність і незалежність України. Увесь цей час між Києвом і Москвою проходили складні і затяжні переговори навколо перебуваючого на території Кримського п-ову в Севастополі по договору оренди Чорноморського флоту, лев’ячу частку якого успадкувала Росія.

Усі спроби Росії повернути Україну в свої обійми в усіх конфліктах з Києвом закінчувались невдачею, будь то питання розділення Чорноморського флоту на початку 90-х років чи питання широкої мережі магістральних газопроводів, які проклав іще Радянський Союз по території України для транспортування газу з Росії в Європу. Відсутність консенсусу по останньому питанню викликало у Росії необхідність пошуку альтернативних маршрутів, таких як «Турецький потік» по дну Чорного моря в європейську частину Туреччини чи «Північний потік» по дну Балтійського моря в Німеччину. Окрім цього, суперечливими виявились і такі комерційні питання, як потреба російського ринку в цукрі і маслах, виробляємих на плодючих землях України, а також такі політичні питання, як членство України в різних структурах, заснованих Росією для країн колишнього Радянського Союзу, чи прагнення України укласти угоду про асоціацію з ЄС і вступити в НАТО. Усі ці суперечливі питання між Росією і Україною не дозволили Росії відновити свій контроль над Україною за останній три десятиріччя, незважаючи на військову перевагу Росії.

Україна з точки зору свого місцеположення, національного, релігійного і історичного переплетіння, по суті служить переднім двором, а точніше, палісадником для Росії. На відміну від середньоазіатських держав, які служать заднім двором, Україна є лицевою стороною Росії та її міжнародного положення. Україна контролює більшу частину Чорноморського узбережжя і знаходиться у безпосередній близькості до ісламських регіонів Кавказу, які Росія анексувала на протязі усієї історії. Завдяки плодючим землям України Росія забезпечувала собі продовольчу безпеку по основним товарам, що дозволяло росіянам бути самодостатніми і вибудовувати сталі відносини з Заходом. По території України проходить друга в Європі газотранспортна система, яка постачає газ та інші енергоносії у Східну Європу. І найголовніше, Україна служить у даний час останньою буферною зоною, яка створює відчуття безпеки для страждаючої на хронічну фобію Росії, а саме — страх перед європейцями, які двічі в лиці Наполеона і Гітлера замахувались на Росію. Якщо слабкість Радянського Союзу примусила тоді Кремль покинути країни Східної Європи і зробити останні буферною зоною, то сьогодні Кремль бажає зробити країни свого ближнього зарубіжжя, Україну і Білорусь, тією буферною зоною, яка захистить Росію від загроз НАТО і просунення її інфраструктури на Схід» [2].

Через ці причини, як зазначається в аналізі, Росія виступає проти членства України в НАТО чи підтримки України з боку НАТО, розглядає це питання як «червону лінію» і сприймає будь-які контрдії української сторони як виклик своїй національній безпеці.

Процес окупації і позиція Америки

Перед вторгненням в Україну Росія попросила у США гарантій безпеки, щоб переконатись, що її «червоні лінії» не будуть перетнуті. Вона зробила це, незважаючи на малоймовірність сприятливої відповіді, оскільки припускала, що, як і у випадку з анексією Криму у 2014 році, Сполучені Штати не будуть серйозно реагувати на вторгнення в Україну і вдовольняться економічними санкціями, а реакцію Європи варто ігнорувати через її величезну і продовольчу залежність від Росії. Таке розуміння демонструє політичну сліпоту Росії. Для будь-якої людини з державним мисленням майже поза сумнівів, що Америка сприйме прийняття такої вимоги як прояв слабкості. І дійсно, США відхилили прохання Росії [3].

Америка доклала усіх зусиль, щоб втягнути Росію в українську трясовину своїми провокаціями, будь то заохочення України чи провокування Путіна на війну. Не відповідаючи на вимоги Росії про гарантії безпеки, вона намагалась поставити Росію в тупик в Україні. Український уряд, у свою чергу, збуджував Росію своїми нападами на регіон Донбас на сході країни. Америка постійно провокувала Росію своїми черговими заявами. Президент США Байден заявив на прес-конференції 19 січня 2022 року: «Я думаю, що Путін буде діяти у найближчий час, він повинен щось зробити... Росія, безумовно, понесе відповідальність, якщо спробує вторгнутись. Наша відповідь буде залежати від того, що вони зроблять. Пан Путін заплатить дуже серйозну і велику ціну за вторгнення. Він пожалкує про те, що зробив це» [4]. Потім анонімний український чиновник заявив: «Байден дає зелене світло російському вторгненню. Київ шокований цими заявами!» [5].

З іншого боку, Америка іще більше підштовхувала Росію до вторгненню в Україну, часто заявляючи, що НАТО при жодних обставинах не пошле війська в Україну. У той же час Америка щоденно постачала в Україну військове обладнання і ракети «Стінгер» [6]! Очевидно, що американська політика провокацій була дуже ефективною для вторгнення Росії в Україну. Але Росія могла б проігнорувати ці провокації, якщо б захотіла. Проте адміністрація Путіна, яка мріє про царську Росію, побачила в американських провокаціях і підбурюваннях можливість вторгнутись в Україну, яку вона не визнає як державу.

Насправді, Росія почала війну в Україні не для захисту російськомовного населення Донбасу, як стверджує Путін. Навпаки, вона почала війну, щоб зміцнити свої міжнародні позиції. Безпосередньо перед початком війни вона добивалась гарантій безпеки від Європи, Америки і НАТО. Ці гарантії безпеки включали невключення України в НАТО і неоскаржування приєднання Криму до Росії. Цілі Росії, які виходили із переконання,що Захід несправедливий до Росії і несправедливий до її міжнародному статусу першокласної ядерної держави, знайшли відображення в усіх заявах Путіна і його штабу, зроблених до війни. Те, що Москва наполягала на цих гарантіях і представила їх у письмовому виді Сполученим Штатам і заходу, має величезне значення. Тому Америка і Європа сприйняли війну Росії не як територіальні претензії на Україну чи захист руських на сході України, а як повстання проти міжнародної системи. Саме тому реакція Америки і Європи опинилась набагато більш жорсткою, аніж очікувала Росія. Америка і Європа ввели найжорсткіші санкції проти Росії за усю її історію, заморозивши її активи за кордоном. Ці країни розірвали зв’язки з Росією, незважаючи на гостру необхідність Європи в російській нафті і газі. Європа, зокрема — Німеччина, почала переозброюватись і разом з США почала надавати інтенсивну військову підтримку Україні. З початку російсько-української війни Америка наочно продемонструвала своє лідерство на Заході, яке опинилось під питанням при колишньому президенті Трампі, і заповнила багато пробілів у відносинах зі своїми союзниками. Це показує, що США спровокувала російсько-українську війну для того, щоб повернути Європу під своє крило. Насправді, слова президента Франції Емманюеля Макрона, який у 2019 році заявив, що «НАТО — це мертвий мозок», зійшли нанівець, оскільки Європа знов шукає притулку в НАТО перед лицем російської загрози.

Причини поразки Росії

В своїй стратегічні сліпоті Росія безрозсудно намагалась окупувати українську територію. Вважаючи себе перевершуючою Україну, вона просувалась до столиці країни — Києву. Проте Росія не змогла зайняти Київ і відступила на Донбас. Цей відступ виявив велику слабкість російської армії. Росія не могла показати свої бойові літаки і контролювати повітряний простір України, а також забезпечити матеріально-технічну підтримку своїм наступаючим силам. Всупереч інформації розвідки, сила українського опору здивувала Росію. Це виявило серйозну слабкість російської армії і викликало в Вашингтоні надії на те, що російська армія зазнає поразки в Україні... Ця слабкість на місцях призвела до поверненню в Київ іноземних посольств, які призупинили свою діяльність. Західні чиновники один за другим відвідували українську столицю.

Потім США об’явили про цілі своєї військової допомоги Україні... США збирали польову розвідку для України за допомогою супутникових знімків і радіозв’язку. Вони надавали військові консультації, а начальник штабу ВС США навіть заявив, що «телефонував своєму українському колезі сім разів на тиждень». Усі наявні дані свідчать про те, США розглядають війну в Україні як свою власну, але не беруть в ній безпосередньої участі. Дійсно, в своїх щотижневих заявах США об’явили про виділення Україні мільярдів доларів додаткової військової допомоги. З іншого боку, Росія занадто пізно зрозуміла, що Америка має намір нанести їй поразку в Україні і виключити її із списку наддержав. Після цієї поразки Росія об’явила про анексію чотирьох областей України і включення їх у склад своєї території. Вона закликала 300000 резервістів для захисту анексованих територій. Проте через добре помітну слабкість російської армії малоймовірно, що анексовані регіони залишаться у руках Росії надовго. Слабкість російської армії занадто глибока,щоб її можна було подолати за рахунок заклику резервістів. Слабкість — це питання недалекоглядного керівництва і оснащення, якого у Росії сьогодні немає. Російський народ і навіть армія не хочуть воювати. Україна ж, навпаки, мотивована на опір окупанту і користується значною військовою підтримкою Заходу. Фактично, 11 листопада 2022 року, через п’ять тижнів після прийняття рішення про анексію, Росія об’явила про повне виведення військ із Херсону, єдиного крупного міста, окупованого нею в Україні [7].

Це показує, що Росія знаходиться в серйозному типику в Україні і в недалекому майбутньому буде вимушена повернутись до переговорів.

Позиція Туреччини

Безперечно, Туреччина привернула найбільшу увагу своїм профілем «нейтралітету» і «посередницькою» роллю під час війни між Росією і Україною. У той час як решта інших країн-членів НАТО приєднались до санкцій проти Росії, Туреччина стала винятком. І її проведення переговорів в Стамбулі, і її роль першопрохідця в угоді про зерновий коридор були оцінені усім світом. Президент Реджеп Тайіп Ердоган рекламував цю позицію як велич і незалежність Туреччини, щоб підняти свій імідж перед очікуваними виборами 2023 року. Проте політична реальність показує, що роль нейтралітету Туреччини має вимір міжнародного консенсусу. Зокрема, події до і після «Угоди про зерновий коридор» свідчать про те, що США відвели Туреччині особливу «роль». А саме — після укладання «Угоди про зерновий коридор» США, ООН, НАТО, Європейський Союз і Росія виразили вдоволення початком поставок і подякували Туреччині. З іншого боку, Туреччина підкреслила небезпеку голоду і гуманітарний аспект проблеми і спробувала приховати роль, відведену їй США. Політична роль Туреччини, про яку йде мова, припускає роль «примирної країни», яка може налагодити діалог з Росією у випадку розвитку подій в процесі вторгнення Росії в Україну, які порушать американські плани і інтереси. Ініціативи і результати Туреччини в зерновій кризі, яка перевищили її політичну міць, є чітким підтвердженням цієї ролі. Виступаючи на дискусії, організованої лондонським аналітичним центром «Circle Foundation» приблизно за місяць до вторгнення Росії в Україну, прес-секретар президента Республіки Ібрагім Калин заявив: «Туреччина готова зіграти будь-яку роль, яку вона може зіграти, щоб знизити напруженість між Росією і Україною. Ми робимо це як друг і Росії, і України, і як союзник по НАТО» [8].

Якщо розглянути масштаби і наслідки угоди про зерновий коридор, то стане ясно, що роль Туреччини в російсько-українській війні полягає в захисті глобальних інтересів Америки. Це так тому, що угода,підписана в Стамбулі, не дозволила Росії використовувати зернове питання у якості політичного козиря, як вона це зробила з нафтою і природним газом (Росія знов використала цей козир, коли її кораблі у Чорному морі піддались нападу з боку України). Це пов’язано з тим, що якщо зернова криза триватиме, то неминуче усугубляться економічні труднощі в Європі, і жителі Європи, стикнувшись з труднощами в забезпеченні засобів до існуванню, примусять свої уряди спричинити тиск на Америку з метою ослаблення санкцій проти Росії. Це ослабить руку Америки у її боротьбі проти Росії і завадить її планам. Тому позиція «нейтралітету» Туреччини знаходиться на службі у Америки.

Що стосується зацікавленості Росії в нейтральній позиції Туреччини, то це можливість Росії продавати своє зерно і добрива поряд з українським зерном. У цьому контексті заява Путіна про намір зробити Туреччину центром поставок для транспортування російського газу в Європу, і згода Ердогана з цим означає, що майбутній потік російського газу в Європу буде проходити по маршруту, контрольованому Вашингтоном. Про це свідчить той факт, що США не спричиняють тиск на Туреччину, щоб та розірвала ланцюжки поставок газу між Росією і Європою, як це відбувалось з таким трубопроводом, як «Північний потік», який знаходиться поза американським контролем. Звичайно, Росія знає про роль Туреччини. Вона в ярості від того, що Сполучені Штати вимусили Росію мати справу з Туреччиною у зниженому статусі. Гнів Росії відбився у повідомленні в «Twitter»-аккаунті, зробленому російським МЗСом 20 жовтня з нагоди річниці Наварінської битви [9]. У той час, коли напруженість між Туреччиною і Грецією досягла свого апогею, в пості були зроблені наступні заяви, які явно мали на увазі вороже ставлення до Туреччини:

«В 1827 році союзні флоти Росії, Великобританії і Франції отримали рішучу перемогу над османським флотом в епічній морській битві у затоці Наварін в Іонічному морі. Ця перемога призвела до тому, що Греція нарешті-то набула незалежності» [10].

Відсутність якої-небудь реакції з боку Туреччини на цю зарозумілу публікацію була зроблена для того, щоб запобігти будь-якому збитку посередницької ролі Туреччини між Росією і Заходом. На жаль, оскільки уряд «Партії Справедливості і Розвитку» («ПСР») в своїй зовнішній політиці віддає перевагу обертатись навколо США, він не може поставити репутацію Туреччини вище американських інтересів. Це відбувається тому, що він, як і інші уряди на протязі усієї історії Турецької Республіки, не має ісламської ідеології, яка є джерелом сили і честі.

Вплив війни на глобальний баланс сил

Що стосується того, чим закінчиться війна і як вона вплине на міжнародний баланс сил...

Відповідь на це питання залежить від того, наскільки Америка хоче ослабити Росію. І як довго Росія зможе витримувати західні санкції. Як вже говорилось в попередніх розділах цієї статті, Америка смикає за ниточки війни, тому що саме Америка надає політичну і військову підтримку держку Україні і веде за собою Європу. Якщо Америка не захоче, щоб Росія була ослаблена настільки, що це відкриє простір для експансії Китаю в Центральній Азії, вона підштовхне обидві сторони до переговорів про припинення війни. Насправді, ознаки цього вже почали з’являтись. У перший тиждень листопада «The Washington Post» повідомила, що «адміністрація президента США Джо Байдена по секретним каналам попросила Україну «дати зрозуміти, що вона відкрита для переговорів з Росією». Через тиждень після цього прохання президент України Зеленський об’явив на саміті G-20 формулу миру із 10 пунктів [11].

Усе це показує, що Сполучені Штати намагаються досягнути нового балансу сил в Європі, висловивши своє вагоме слово для припинення війни, адже Америка досягла більшості своїх цілей. Тепер Росія в очах усього світу стала несправедливою, окупаційною країною і була включена в категорію «ворог». На цьому підґрунті нарощування військової присутності у Східній Європі стало легітимною політикою. Для Швеції і Фінляндії почався процес вступу в НАТО, і до їх повного членства залишаються лічені дні. Відносини між ЄС і Росією — іще одна важлива мета — були значно розірвані. Повернення відносин у колишнє русло представляється нелегкою задачею. У цьому контексті багато країн ЄС, особливо Німеччина і Франція, стали більш залежні від США. Зупинення німецьких газопроводів «Північний потік-1» і «Північний потік-2», проти яких США виступали з самого початку, так само було досягнуто в цьому процесі. Окрім того, Західна Україна де-факто стала частиною НАТО. Таким чином, в очах США існує багато причин для того, щоб Україна приступила до проведенню переговорів з Росією, з якою у 2014 році у неї утворився розкол. Відмова українського керівництва від втрачених територій можна залишити на тривалий процес переговорів.

Іще одним чинником, який підштовхує США до припиненню війни, є високі ціни на енергоносії внаслідок вторгнення Росії в Україну і західних санкцій. Через це американському народу важко справлятись зі зростаючою вартістю життя. Більше того, послідовні спроби Федеральної резервної системи США приборкати інфляцію шляхом підвищення відсоткових ставок до нових рівнів не тільки не увінчались успіхом, але й призвели до іще більших страждань. Виникнення аналогічної кризи вартості життя в Європі, ймовірно, стане випробування для альянсу Америки з Європою так само, як і причини зернової угоди... Тому в усіх аспектах Америка є справжнім переможцем у війні. Росія, з іншого боку, підійшла до миті «преклоніння колін» після того, як усі її слабкості були викриті і усі її червоні ліні перетнуті. Вона іще довго не зможе сказати «ні» плану переговорів, підтримуваному США. Якщо Путін не вживе кроків до спаленню усіх можливих мостів, Росія відмовиться від своєї мрії стати глобальною державою і відступить до кордонів регіональної азіатської держави, безсильної кинути виклик безпеці Європи і занадто слабкою, щоб протистояти американській політиці оточення Китаю. Насправді, заява міністра оборони США Ллойда Остіна у квітні: «Ми хочемо, щоб Росія була ослаблена настільки, щоб вона не могла робити те, що вона зробила під час вторгнення в Україну». [12], — вказує на це.

Усі ці події, на прикладі війни між Росією і Україною, показують, наскільки підступні, жорстокі і безпощадні конфлікти інтересів між колоніальними державами. Хоча куфр — це одна нація, кожна із них є одинокою. Як сказав наш Господь, їх дома подібні дому павука, а зв’язок між ними — це зв’язок інтересів, який є найбільш низьким і слабким із зв’язків.

لَا يُقَٰتِلُونَكُمۡ جَمِيعًا إِلَّا فِي قُرٗى مُّحَصَّنَةٍ أَوۡ مِن وَرَآءِ جُدُرِۢۚ بَأۡسُهُم بَيۡنَهُمۡ شَدِيدٞۚ تَحۡسَبُهُمۡ جَمِيعٗا وَقُلُوبُهُمۡ شَتَّىٰۚ ذَٰلِكَ بِأَنَّهُمۡ قَوۡمٞ لَّا يَعۡقِلُونَ

«Вони не будуть битись з вами разом, хіба що у зміцнених селищах чи з-за стін. Між собою у них жорстока ворожнеча. Ти вважаєш, що вони єдині, але серця їх роз’єднані. Це тому, що вони — люди нерозумні» (59:14).

Цілком очевидно, що так само, як соціалізм був стертий із свідомості людей зі світової арени після розпаду Радянського Союзу, капіталістична ідеологія так само ж вступила в процес розпаду і стирання. Тому що моральні, політичні і економічні кризи, людські трагедії і безпорадність колоніальних держав перед лицем усього цього є ознаками того, що капіталізм рухне у найближчому майбутньому. З дозволу Аллаха, це лише питання часу. Майбутнє неодмінно стане майбутнім Ісламу і його майбутньої держави. Чинники для відродження Ісламської Держави сьогодні набагато сильніше, ані інтриги і зусилля тих, хто намагається цьому завадити, і людство як ніколи потребує Праведного Халіфату.

Обов’язок свідомих мусульман — нарощувати свої зусилля, щоб зробити Іслам домінуючим у житі, бути в курсі політики конфлікту між колоніальними державами і використовувати можливості для звільнення Умми і людства від кайданів куфру.

ٱللَّهُ وَلِيُّ ٱلَّذِينَ ءَامَنُواْ يُخۡرِجُهُم مِّنَ ٱلظُّلُمَٰتِ إِلَى ٱلنُّورِۖ وَٱلَّذِينَ كَفَرُوٓاْ أَوۡلِيَآؤُهُمُ ٱلطَّٰغُوتُ يُخۡرِجُونَهُم مِّنَ ٱلنُّورِ إِلَى ٱلظُّلُمَٰتِۗ أُوْلَٰٓئِكَ أَصۡحَٰبُ ٱلنَّارِۖ هُمۡ فِيهَا خَٰلِدُونَ

«Аллах — Покровитель тих, які увірували. Він виводить їх із мороків до світлу. А покровителями і помічниками невіруючих є тагути, які виводять їх із світла до мороків. Вони є мешканцями Вогню і будуть там вічно» (2:257).

 

Мухаммед Емін Йилдирим
«Koklu Degisim Dergisi»
15 Джумада аль-Авваль, 1444 г.
10.12.2022

[1] А́ктор — діючий суб’єкт (індивідуальний чи колективний); індивід, соціальна група, організація, інститут, спільність людей, які роблять дії, скеровані на інших. Наприклад, держава є головним політичним актором на полі політики і провідним соціальним актором у суспільстві.

Також актор — учасник перетворень, який керується власними мотивами і володіє для цього відповідним досвідом . Актори можуть мати неоднозначні мотиви, очікування емоційній переживання, пов’язані з невизначеністю наслідків спільних перетворень і «невисловленістю/непроявленістю власних змістів».

[2] «www.hizb-turkiye.com », «Ukrayna Krizinin Gerçekliği, Boyutları ve Motivasyonu» («Реальність української кризи, її масштаби і мотиви»).

[3] «www.ulusal.com.tr », «Rusya’nın Garanti Taleplerine ABD’den Cevap » («Відповідь США на вимоги Росії про надання гарантій»).

[4] «www.beyazgazete.com», «Biden'dan Putin'e gözdağı! 'Acil' koduyla açıkladılar...» («Байден залякує Путіна! Вони об’явили про це з кодом «терміново»...»).

[5] «www.gazeteduvar.com.tr», «Biden’in Ukrayna Açıklaması Tartışma Yarattı: Küçük Bir İstila İçin Putin’e Yeşil Işık mı Yakıyor?» («Заява Байдена по Україні викликала суперечки: чи дає він Путіну зелене світло для невеликого вторгнення?»).

[6] «Стінгер» (англ. Stinger — «жало», загальновійськовий індекс FIM-92) — американський переносний зенітно-ракетний комплекс (ПЗРК), призначений для поразки низько літаючих повітряних цілей (літаків,гелікоптерів, БПЛА), окрім того, він забезпечує можливість обстрілу неброньованих наземних чи надводних цілей. Розроблений американської корпорацією «General Dynamics».

[7] «www.diken.com.tr», «Rusya, Herson’dan Tamamen Çekildiğini Duyurdu» («Росія об’явила про повне виведення військ із Херсону»).

[8] «www.yeniakit.com.tr», «İbrahim Kalın: Türkiye Çözüm için Hazır» («Ібрагім Калин: Туреччина готова до рішенню проблеми»).

[9] Наварінська морська битва 1827 року — крупна морська битва між об’єднаною ескадрою Росії, Англії і Франції, з одного боку, і турецько-єгипетським флотом — з іншого. Відбулась 8 (20) жовтня 1827 року в Наварінській бухті Іонічного моря на південно-західному узбережжі півострову Пелопоннес.

[10] https://www.trhaber.com/gundem/rusya-dan-navarin-paylasimi-turk-donanmasini-nasil-da-yok-h71666.html

[11] «www.gazeteduvar.com.tr», «Zelenskiy'den 10 maddelik Ukrayna barış formülü», («Формула миру для України із 10 пунктів від Зеленського»).

[12] «www.t24. com.tr», «ABD Savunma Bakanı: Rusya'nın zayı fladığınıgörmek istiyoruz» («Міністр оборони США: «Ми хочемо бачити Росію ослабленою»).