Від Ibn Mansoor
Питання: Ассаляму алейкум ва рахматуллахі ва баракятуху.
Нехай благословить Вас Аллах, наш вельмишановний шейх. Нехай прийме Всевишній Аллах Ваші справи і нагородить Вас кращим в цьому житті і Наступному.
У мене два питання, вибачаюсь за те, що потурбував:
1. В книзі «Ісламська особистість», 1 том, в розділі «Ісламська акида» говориться: «Ісламська акида — це віра в Аллаха, в Його янголів, в Його Книги, в Його посланців, в Судний день, а також віра в «када і кадар» (долю і властивості речей, інстинктів і органічних потреб чоловіка), як в хороші, так і в погані, і те, що вони (када и кадар) виходять від Аллаха <…> Що ж стосується питання віри в «када і кадар» саме з такою назвою, в розумінні якої були розбіжності, то про неї (тобто про таку назву) немає категоричного тексту. Тим не менш, віра в «када і кадар» входить в акиду, і ця віра обов’язкова» (кінець цитати). Відомо, що докази акиди діляться на аклі і наклі. В цьому ж розділі («Ісламська акида») говориться: «Доказ «када і кадар» є аклі».
Із нашого сакофату я зрозумів, що до акиди відносяться лише речі, підтверджені категоричними доказами. Також я зрозумів, що тема «када і кадар» має категоричні аклі докази. Проте таке положенні речей ставить питання про те, як нам ставитись до груп, які висловлюватись про свободу волі чи її відсутності? Варто зазначити, що групи були у замішанні відносно када і кадар, але жоден із їх вчених не звинувачував своїх опонентів в невір’ї. Чи не могли б Ви роз’яснити, як нам ставитись до цих груп, враховуючи, що віра в када і кадар відноситься до акиди і що ця віра обов’язкова?
2. В книзі «Ісламська особистість», 1 том, в розділі «Як виникло питання «када і кадар» говориться: «Погляд мутазилітів на справедливість Аллаха був поглядом віддалення від Нього несправедливості <…> Таким чином, вони порівняли невидиме з видимим, тобто порівняли Аллаха з чоловіком, підкоривши Аллаха Всевишнього законам цього світу так само ж, як це зробила група грецьких філософів» (кінець цитати).
Таким чином, Такиюддін Набхані роз’яснив, що однією із помилок мутазилітів було проведення аналогії між невидимим, тобто невідчутним, і видимими речами, які можна відчути. Далі в цій же книзі в темі «Істинний шлях (худа) і омана (даляль)» Такиюддін Набхані пише, що створення істинного шляху і омани відноситься до Аллаху, а той, хто безпосередньо стає на істинний шлях, входить в оману і вводить в оману інших — чоловік. На це значення вказують як шаріатські, так і розумні каріни (посили). Що стосується розумної каріни, то Всевишній Аллах в Судний день буде піддавати звіту людей, і тим, хто йшов по істинному шляху — воздасть нагородою, а заблудшим — покаранням, і здійснить Суд згідно діянням чоловіка. А якщо визначити, що зміст ведення по істинному шляху і введення в оману належать Аллаху як безпосереднє здійснення цих дій, то покарання Аллахом невірного, лицеміра чи грішника було б несправедливістю.
Мені здалось, що останнє висловлювання Набхані суперечить його висловлюванню про помилки мутазилітів в проведенні аналогії між справедливістю Аллаха, яка не відчувається, і справедливістю чоловіка. Мені не зрозуміло, як ми можемо зрозуміти розумом справедливість Аллаха без доказів Шаріату, а потім сказати, що Його покарання невірних, лицемірів і грішників було б несправедливістю?
Відповідь:
Ва алейкум ассалям ва рахматуллахі ва баракятуху!
Перше: ісламська акида, яка була відома у часи Посланця Аллаха ﷺ і праведних халіфів, це віра в Аллаха, в Його янголів, в Його Книги, в Його посланців, в Судний день, в кадар,як хороший, так і поганий і те, що він (кадар) виходить від Аллаха. Аллах говорить:
يَا أَيُّهَا الَّذِينَ آَمَنُوا آَمِنُوا بِاللَّهِ وَرَسُولِهِ وَالْكِتَابِ الَّذِي نَزَّلَ عَلَى رَسُولِهِ وَالْكِتَابِ الَّذِي أَنْزَلَ مِنْ قَبْلُ وَمَنْ يَكْفُرْ بِاللَّهِ وَمَلَائِكَتِهِ وَكُتُبِهِ وَرُسُلِهِ وَالْيَوْمِ الْآَخِرِ فَقَدْ ضَلَّ ضَلَالاً بَعِيداً
«О, ті, які увірували! Віруйте в Аллаха, Його Посланця і Писання, яке Він ниспослав Своєму Посланцю, і Писання, яке Він ниспослав раніше. А хто не увірував в Аллаха, Його янголів, Його Писання, Його посланців і Судний день, той впав в глибоку оману» (4:136).
Також до цих п’яти стовпів доданий кадар в значенні знання Аллаха і запису в Хранимій Скрижалі (аль-ляух аль-махфуз). Саме це було відомо у часи Посланця Аллаха ﷺ, про це ми згадали в наших книгах. Я наведу із наших книг те, що демонструє це значення:
а) В Корані:
وَهُوَ بِكُلِّ شَيۡءٍ عَلِيمٞ
«і про усіляку річ Він обізнаний» (6:101),
قُلْ لَنْ يُصِيبَنَا إِلَّا مَا كَتَبَ اللَّهُ لَنَا هُوَ مَوْلَانَا وَعَلَى اللَّهِ فَلْيَتَوَكَّلِ الْمُؤْمِنُونَ
«Скажи: «Не спіткає нас ніколи ніщо, окрім того, що накреслив нам Аллах. Він — наш покровитель!». І на Аллаха нехай покладаюся віруючі !» (9:51).
Тут мова про знання Аллаха і записи в Хранимій Скрижалі.
б) В Сунні:
Передається від Абдуллаха ібн Умара ібн аль-Хаттаба: «Мені розповів мій батько Умар ібн аль-Хаттаб:
بَيْنَمَا نَحْنُ عِنْدَ رسول الله صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ ذَاتَ يَوْمٍ إِذْ طَلَعَ عَلَيْنَا رَجُلٌ شَدِيدُ بَيَاضِ الثِّيَابِ شَدِيدُ سَوَادِ الشَّعَرِ لَا يُرَى عَلَيْهِ أَثَرُ السَّفَرِ وَلَا يَعْرِفُهُ مِنَّا أَحَدٌ حَتَّى جَلَسَ إِلَى النَّبِيِّ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ فَأَسْنَدَ رُكْبَتَيْهِ إِلَى رُكْبَتَيْهِ وَوَضَعَ كَفَّيْهِ عَلَى فَخِذَيْهِ وَقَالَ يَا مُحَمَّدُ أَخْبِرْنِي عَنِ الْإِسْلَامِ <…> قَالَ فَأَخْبِرْنِي عَنِ الْإِيمَانِ قَالَ أَنْ تُؤْمِنَ بِاللَّهِ وَمَلَائِكَتِهِ وَكُتُبِهِ وَرُسُلِهِ وَالْيَوْمِ الْآخِرِ وَتُؤْمِنَ بِالْقَدَرِ خَيْرِهِ وَشَرِّهِ قَالَ صَدَقْتَ <…> ثُمَّ قَالَ لِي يَا عُمَرُ أَتَدْرِي مَنِ السَّائِلُ قُلْتُ اللَّهُ وَرَسُولُهُ أَعْلَمُ قَالَ فَإِنَّهُ جِبْرِيلُ أَتَاكُمْ يُعَلِّمُكُمْ دِينَكُمْ
«В один із днів, коли ми сиділи з Посланцем Аллаха ﷺ, перед нами з’явився чоловік в білосніжному одязі, з дуже чорним волоссям, на ньому не було слідів перебування у дорозі і ніхто із нас не знав його. Він сів перед Пророком ﷺ, майже прихилився своїми колінами до його колін, поклав руки собі на стегна і сказав: «О, Мухаммад! Розкажи мені про Іслам <…> Він сказав: «Розкажи мені про віру (іман)». Посланець Аллаха ﷺ сказав: «Це коли ти віруєш в Аллаха, в Його янголів, в Його Писання, в Його посланців, в Судний день і віруєш в кадар, як хороший, так і поганий». Він сказав: «Ти сказав правду» <…> А потом [Посланець Аллаха ﷺ] сказав мені: «О, Умар! Чи знаєш ти, хто цей ставлячий?». Я сказав: «Аллах і Його Посланець знають про це краще!». Тоді він ﷺ сказав: «Це Джібріль приходив до вас, щоб навчити вас вашій релігії!» (Муслім).
Слово «кадар» тут означає знання Аллаха і запис в Хранимій Скрижалі, тобто слово «кадар» прийшло не в термінологічному значенні «када і кадар». Сам термін «када і кадар» означає: створення вчинків та їх здійснення, створення властивостей речей і їх поява в результаті дій чоловіка … Більш детально даний аспект викладений в наших книгах. Термін «када і кадар» не був відомий у часи Посланця ﷺ і його сподвижників. Даний термін з’явився і поширився у часи, став предметом обговорень і досліджень з причини мутакаллімів.
Що стосується доказів акиди, то вони повинні бути категоричними, і це вважають правильним усі мусульмани. Той же, хто відкидає категоричні докази, стає невірним, проте це не стосується термінологічного значення в даному випадку слів «када і кадар», яке виникло внаслідок процесів перекладу грецької філософії на арабському мову, оскільки даний термін став предметом суперечки навколо його значення:
• Хтось зрозумів його правильним чином, підкріпивши категоричними доказами і увірувавши у це. Про це ми детально роз’яснили в наших книгах, увірували в це і віднесли це до досліджень акиди.
• Хтось заплутався в його розумінні, як мутазиліти і джабарити. Вони змішали питання створення вчинків, їх здійснення з питанням нагороди і покарання. Мутазиліти сказали, що чоловік по своїй волі створює свої вчинки, щоб отримати нагороду чи заслужити покарання. Джабарити сказали, що Аллах створює вчинки чоловіка, а чоловік вимушений робити їх, оскільки він — як перо на вітру. Ці групи змішали один з одним два питання — здійснення вчинків і створення вчинків, тоді як створення вчинків відноситься до атрибутів Аллаха, адже Він — Творець усього. Отож, вони помилились в розумінні питання, тому дійшли до помилкових висновків. Але при цьому ми не говоримо, що вони стали невірними; вони залишаються мусульманами, які помилились в даному питанні.
Підбиваючи підсумок: не говориться про мутазилітів і джабаритів, які розійшлись у розумінні терміну «када і кадар», як про невірних; про них ми говоримо, що їх думка — помилкова. Що стосується нас, то ми вважаємо наше розуміння категоричним, тому ми віримо в када і кадар так, як роз’яснено в наших книгах. А той, хто вірить в када і кадар інакше, то про нього ми говоримо, що він помилився, але не говоримо, що він став невірним.
Друге: що стосується питання про справедливість і несправедливість, то мутазиліти зробили розум третейським суддею для дій Аллаха, коли вони провели аналогію між діями Всевишнього і діями чоловіка, що є найгрубішою помилкою. Причина цього полягає у тому, що сутність Аллаха і його дії не відчутні для чоловіка, тому необхідно було обмежитись лише шаріатськими текстами Корану і Сунни. Звідси, під час вивчення даного питання, ми спочатку навели шаріатські докази у відношенні дії Всевишнього, а тільки потім ми навели розумні докази, які узгоджуються з шаріатськими. Це означає, що основою в ствердженні чи запереченні служить те, що розкрив Шаріат, і тільки потім розумні докази на деякі аспекти, якщо, звичайно, вони є. Причина цього полягає у тому, що наводити розумні докази як довід не заборонено, якщо вони відповідають шаріатським доказам.
Тому при обговоренні даного питання в книзі «Ісламська особистість», 1 том, в розділі «Істинний шлях (худа) і омана (даляль)» ми сказали: «Тим не менш, є аяти, які вказують на те, що істинний шлях і омана — від Всевишнього Аллаха. Із цих аятів розуміється, що істинний шлях і омана виходять не від чоловіка, а від Аллаха. Але є також і інші аяти, які вказують на те, що істинний шлях і омана виходять саме від чоловіка. Ті та інші аяти треба розуміти законодавчими чином в тому змісті, що треба усвідомлювати законодавчий аспект усіх цих аятів, для реальності якого вони узаконені. І тоді стає зрозумілим, що там, де істинний шлях і омана прираховуються Аллаху, є інше значення, аніж там, де вони прираховуються чоловіку. Обидва ці значення мають свої напрями. І тоді законодавче значення проявляється з усією яскравістю. Так, ті аяти, які відносять істинний шлях і оману до Аллаху, ясно вказують на те, що сам Аллах веде до істинному шляху і вводить в оману. Так Всевишній Аллах говорить:
قُلۡ إِنَّ ٱ للَّهَ يُضِلُّ مَن يَشَآءُ وَيَهۡدِيٓ إِلَيۡهِ مَنۡ أَنَابَ
Скажи: «Аллах вводить в оману того, кого побажає, і веде прямим шляхом тих, хто звернувся до Нього з покаянням» (13:27)
<…> Аллах говорить:
إِنَّكَ لَا تَهۡدِي مَنۡ أَحۡبَبۡتَ وَلَٰكِنَّ ٱ للَّهَ يَهۡدِي مَن يَشَآءُۚ
«Воістину, не можеш ти наставити тих, кого любиш, але Аллах наставляє тих, кого угодно Йому» (28:56).
Із мантука (змісту) вищенаведених аятів розуміється, що той, хто веде по істинному шляху і вводить в оману — це Всевишній Аллах, а не чоловік. Це також означає, що якщо Аллах не поведе чоловіка по істинному шляху, то сам він не встане на нього (істинний шлях), але якщо Аллах вводить чоловіка в оману, то він встає на заблудший шлях. Проте є дві каріни, які уводять мантук цих двох аятів до іншому значенню, тобто каріни вказують на те, що вираз «ведення по істинному шлях і введення в оману від Аллаха» треб розуміти як створення істинного шляху і омани Аллахом, і що той, хто безпосередньо стає на істинний шлях, входить в оману і вводить в оману інших — чоловік. На це значення вказують як шаріатські, так і розумні каріни. Що стосується шаріатських карін, то є багато аятів,які гласять про те, що чоловік сам стає на істинний шлях, входить в оману і вводить в оману інших. Аллах говорить:
فَمَنِ ٱ هۡتَدَىٰ فَلِنَفۡسِهِ ۦۖ وَمَن ضَلَّ فَإِنَّمَا يَضِلُّ عَلَيۡهَاۖ
«Хто слідує прямим шляхом, той вчиняє у благо собі, а хто впадає в оману, той вчиняє у шкоду собі» (10:108),
فَمَنِ اهْتَدَىٰ فَلِنَفْسِهِ
«Той, хто послідував прямим шляхом, вчинив у благо собі» (39:41),
لَا يَضُرُّكُم مَّن ضَلَّ إِذَا ٱهۡتَدَيۡتُمۡۚ
«Якщо ви послідували прямим шляхом, то вам не завдасть шкоди той, хто впав в оману» (5:105),
وَأُوْلَٰٓئِكَ هُمُ ٱلۡمُهۡتَدُونَ
«Вони слідують прямим шляхом» (2:157),
وَقَالَ ٱلَّذِينَ كَفَرُواْ رَبَّنَآ أَرِنَا ٱلَّذَيۡنِ أَضَلَّانَا مِنَ ٱلۡجِنِّ وَٱلۡإِنسِ
«Невіруючі скажуть: «Господь наш! Покажи нам тих джинів і людей, які ввели нас в оману» (41:29),
قُلۡ إِن ضَلَلۡتُ فَإِنَّمَآ أَضِلُّ عَلَىٰ نَفۡسِي
«Скажи: «Якщо я в омані, то в омані тільки на шкоду собі» (34:50),
فَمَنْ أَظْلَمُ مِمَّنِ افْتَرَىٰ عَلَى اللَّهِ كَذِبًا لِيُضِلَّ النَّاسَ بِغَيْرِ عِلْمٍ
«Хто ж більше несправедливий за того, хто зводить на Аллаха наклеп, щоб ввести людей в оману без усілякого знання?» (6:144),
رَبَّنَا لِيُضِلُّواْ عَن سَبِيلِكَۖ
«Господь наш! Вони збили інших з Твого шляху» (10:88),
وَمَآ أَضَلَّنَآ إِلَّا ٱلۡمُجۡرِمُونَ
«І збили нас з істинного шляху тільки бунтівники (які збунтувались проти Аллаха)» (26:99),
وَأَضَلَّهُمُ ٱلسَّامِرِيُّ
«і самаритянин ввів їх в оману» (20:85),
رَبَّنَا هَٰٓؤُلَآءِ أَضَلُّونَا
«Господь наш! Це вони ввели нас в оману» (7:38),
وَدَّت طَّآئِفَةٞ مِّنۡ أَهۡلِ ٱ لۡكِتَٰبِ لَوۡ يُضِلُّونَكُمۡ وَمَا يُضِلُّونَ إِلَّآ أَنفُسَهُمۡ
«Частина людей Писання бажає ввести вас в оману. Проте вони вводять в оману тільки самих себе» (3:69),
إِنَّكَ إِن تَذَرۡهُمۡ يُضِلُّواْ عِبَادَكَ
«Якщо ти залишиш їх, вони введуть в оману Твоїх рабів» (71:27),
مَن تَوَلَّاهُ فَأَنَّهُ ۥ يُضِلُّهُ ۥ وَيَهۡدِيهِ إِلَىٰ عَذَابِ ٱلسَّعِيرِ
«Будь-якого, хто порахує його своїм покровителем помічником, він введе в оману і приведе до мук у Полум’ї» (22:4),
وَيُرِيدُ الشَّيْطَانُ أَنْ يُضِلَّهُمْ ضَلَالًا بَعِيدًا
«Диявол бажає ввести їх в глибоку оману» (4:60).
Мантук цих аятів ясно вказує на те, що саме сам чоловік встає на істинний шлях, сам входить в оману, сам вводить в оману інших, і те ж саме робить шайтан, тобто вводить людей в оману. Таким чином, іти по істинному шляху, входити в оману або вводити в оману інших приписується до дій чоловіка і шайтана. Вставати на істинний шлях або вибирати оману — це справа самого чоловіка. А це є каріною, яка вказує на те, що зміст приписування Аллаху ведення по істинному шляху і введення в оману не полягає в тому, що Аллаху приписується безпосереднє здійснення цієї дії, а полягає в тому, що Йому приписується створення усього цього. Якщо розглянути і зіставити дві групи вищенаведених аятів один з другим і в законодавчій площині зрозуміти їх, то стає ясним, що аяти однієї групи мають іншу змістову скерованість, аніж аяти другої групи. В одному аяті Аллах говорить:
قُلِ اللَّهُ يَهْدِي لِلْحَقِّ
«Скажи: «Аллах вказує шлях до істини» (10:35).
В іншому аяті Аллах говорить:
فَمَنِ اهْتَدَىٰ فَإِنَّمَا يَهْتَدِي لِنَفْسِهِ
«Хто слідує прямим шляхом, той вчиняє у благо собі» (10:108).
Перший аят вказує на те, що Аллах веде по істинному шляху, а другий вказує на те, що чоловік сам встав на істинний шлях. Зміст першого аяту полягає у тому, що Аллах створив в чоловіку здатність іти по істинному шляху, а другого — в тому, що сам чоловік, використовуючи здатність іти по істинному шляху, яку створив в ньому Аллах, встав на істинний шлях. Ось чому в одному із аятів Всевишній Аллах говорить:
وَهَدَيْنَاهُ النَّجْدَيْنِ
«Хіба Ми не вказали йому на дві сходячі тропи?» (90:10),
— тобто Ми створили в чоловіку здатність іти по істинному шляху, надавши йому можливість безпосередньо самому здійснювати свій вибір. Ці аяти, які відносять ведення по істинну шляху і введення в оману до чоловіку, є шаріатської каріною, яка вказує на відхилення змісту безпосереднього ведення по істинному шляху від Аллаха до чоловіку.
Що стосується розумної каріни, то Всевишній Аллах в Судний день буде піддавати звіту людей, тому тим, хто йшов по істинному шляху, він воздасть нагородою, а заблудшим — покаранням, і Він буде здійснювати розрахунок згідно діянням людини. Всевишній Аллах сказав:
مَنْ عَمِلَ صَالِحًا فَلِنَفْسِهِ ۖ وَمَنْ أَسَاءَ فَعَلَيْهَا ۗ وَمَا رَبُّكَ بِظَلَّامٍ لِلْعَبِيدِ
«Хто вчиняє праведно, той вчиняє у благо собі. А хто коїть зло, той вчиняє у шкоду собі. Гocпoдь твій не вчиняє нecпpaвeдливo зі Своїми paбaми» (41:46),
فَمَنْ يَعْمَلْ مِثْقَالَ ذَرَّةٍ خَيْرًا يَرَهُ ٧ وَمَنْ يَعْمَلْ مِثْقَالَ ذَرَّةٍ شَرًّا يَرَهُ
«Той, хто зробив добро вагою у найдрібнішу частку, побачить його. І той, хто зробив зло вагою у найдрібнішу частку, побачить його» (99:7,8),
وَمَنْ يَعْمَلْ مِنَ الصَّالِحَاتِ وَهُوَ مُؤْمِنٌ فَلَا يَخَافُ ظُلْمًا وَلَا هَضْمًا
«А той, хто робив праведні справи, будучи віруючим, не буде боятись ані несправедливості, ані утискання» (20:112),
مَنْ يَعْمَلْ سُوءًا يُجْزَ بِهِ
«Хто коїть зло, той отримає за нього воздаяння» (4:123),
وَعَدَ اللَّهُ الْمُنَافِقِينَ وَالْمُنَافِقَاتِ وَالْكُفَّارَ نَارَ جَهَنَّمَ خَالِدِينَ فِيهَا
«Лицемірам, лицеміркам і невіруючим Аллах обіцяв вогонь Пекла, в якому вони будуть вічно» (9:68).
Якщо визначити зміст того, що ведення по істинному шляху і введення в оману належать Аллаху як безпосереднє здійснення цих дій, то покарання Аллахом невірного, лицеміра і грішника було б несправедливістю. Аллах же абсолютно вище за усе це. Тому по відношенню до Аллаху буде ваджибом роз’яснити зміст цих дій не як їх здійснення, а як створення Ним істинного шляху із нічого і надання чоловіку вибору. Отож, той, хто безпосередньо іде по істинному шляху або по шляху омани — це сам чоловік, тому він і буде відповідати за свої діяння.
Сказане стосувалось аятів, в яких ведення по істинному шляху і введення в оману приписуються Аллаху. Що є стосується тих аятів, в яких ведення по істинному шляху і введення в оману пов’язуються з бажанням Аллаха, як, наприклад, наступний аят:
يُضِلُّ مَنْ يَشَاءُ وَيَهْدِي مَنْ يَشَاءُа
«вводить в оману того, кого побажає,і веде прямим шляхом того, кого побажає» (35:8),
— то тут зміст бажання означає волю. Значення цих аятів полягає в тому, що ніхто не іде по істинному шляху примушено і ніхто не іде по шляху омани примушено. Навпаки, хто іде по істинному шляху, іде по ньому з волі Аллаха, а хто збивається, той збивається з волі Аллаха» (кінець цитати).
У той же час мутазиліти розглядають розум як основний доказ в даному питанні, про це ми згадали в цій же книзі в розділі «када и кадар»: «Погляд мутазилітів на справедливість Аллаха був поглядом віддалення від Нього несправедливості. У відношенні питання «винагороди і покарання» вони зайняли позицію, яка узгоджувалась з танзіхом Аллаха (погляд на те, що Аллах чистий від усілякого недоліку) і Його справедливістю. Вони угледіли, що справедливість Аллаха може мати зміст тільки в тому випадку, якщо підтверджується свобода волі чоловіка, якщо чоловік сам створює свої вчинки і володіє можливістю робити або не робити що-небудь.
Якщо він робить якийсь вчинок по своїй волі, або по своїй волі утримується від його здійснення, то винагорода чоловіка або покарання його стає зрозумілим і справедливим. Але якщо Аллах, створивши чоловіка, примушує його до здійсненню вчинка певним чином, то виходить, що він примушує покірного до покори, а грішника — до гріховності, а потім карає одного і винагороджує іншого, що абсолютно не може називатись справедливістю. Таким чином, вони порівняли невидиме з видимим, тобто порівняли Аллаха з чоловіком, підкоривши Аллаха Всевишнього законам цього світу так само ж, як це зробила група грецьких філософів. Вони зобов’язали Аллаху справедливість, як її уявляє для себе чоловік. Основою цього розгляду є винагорода і покарання з боку Аллаха за вчинки чоловіка.
Це і є тема розгляду, яка названа «када і кадар», чи «примушення і вибір», чи «свобода волі». В своєму розгляді вони взяли напрям грецьких філософів, розглянули питання волі і створення вчинків <…> Вони також говорять: «Якщо б Аллах бажав невір’я невірному і скоєння гріхів грішнику, то не забороняв би їм невір’я і гріхи. Як можна уявити, що Аллах бажав від Абу Ляхаба того, щоб він був невірним, а після цього наказував йому увірувати і забороняв йому невір’я? Якщо б хтось із людей вчинив так, то ми назвали б його дурнем. Всевишній Аллах вище за усе це! Якщо б невір’я невірного і гріхи грішника були б бажані Всевишнім Аллахом, то вони не заслуговували б покарання <…>» <…>
Що стосується питання створення вчинків, то у цьому зв’язку мутазиліти сказали наступне: «Вчинки людей створюються самими людьми і відносяться до їх дії, але не до дії Аллаха. Люди володіють здатністю як робити ці вчинки, так і утримуватися від них, без втручання в це могутності Аллаха <…>» <…> В результаті усього цього вони дійшли до думки, якій почали слідувати у питанні створення вчинків. Ця думка полягає у тому, що чоловік сам створює свої вчинки і що він здатен як робити, так і не робити ті чи інші вчинки. Слідуючи методу мутакаллімів у розгляді питання створення вчинків і того, що виходить від нього, перед ними виникло так зване питання породження (таваллюд).
Адже після того, як мутазиліти утвердили, що вчинки чоловіка створюються ним самим, із цього положення народились наступні питання: яка думка відносно тих чинків, які породжуються в результаті дій чоловіка? Чи відносяться вони теж до створенню чоловіка, або ж відносяться до створенню Аллаха? Наприклад, яка думка відносно болю, що відчувається чоловіком, якого вдарили; смаку, якого набуває річ в результаті дій чоловіка; різання в результаті дії ножа; задоволення; здоров’я; пристрасті; теплоти; холоду; вологи; сухості; боягузтва; хоробрості; голоду; ситості і т.д.? Вони сказали, що усе це відбувається від дії чоловіка, адже сам чоловік утворює їх, коли робить дію, і, отож, вони породжуються дією чоловіка. Отож, вони створюються чоловіком» (кінець цитати).
Таким чином, думка мутазилітів заснована на судженні розуму про дії Всевишнього, незважаючи на те, що розум не в силах усвідомити реальність дій Аллаха, а отож, вони можуть бачити не так, як усе є насправді. В цій же книзі в розділі «Помилковість методу мутакаллімів» ми пишемо: «Вони не уяснили те, що справедливість Аллаха ніяк не можна порівнювати зі справедливістю чоловіка і що неможна підкоряти Аллаха законам цього світу. Адже Він створив цей світ і управляє ним згідно законам, які Він створив для нього. Ми бачимо, що коли чоловік володіє вузьким кругозором, то він розуміє справедливість вузьким чином і дає речам певну оцінку, а коли його кругозір розшириться, то змінюється і його погляд на справедливість, як і його оцінка. В такому випадку як ми можемо порівнювати [з чоловіком] Всезнаючого Господа світів і давати Його справедливості такий зміст, який вбачаємо ми самі?» (кінець цитати).
Відповідно, розум не може судити про дії Аллаха, тому що Його дії виходять за межі людського розуму потому і його суджень. Таким чином, неправильно давати розуму, незалежному від Шаріату, право виносити судження про дії Аллаха.
Це те, що ми згадали в наших книгах, де ми навели шаріатські докази про дії Всевишнього, і тільки після цього згадали розумні докази, які узгоджуються з ними.
Сподіваюсь, цього роз’яснення буде досить, але Аллах знає краще, адже Він — Мудрий і Всезнаючий.
8 Джумада аль-уля 1443 р.х.
12.12.2021 р.
Низка відповідей вченого Ати ібн Халіля Абу ар-Рашти, аміра Хізб ут-Тахрір, на питання, задані на його сторінці в «Фейсбук» на тему «Фікх»
