Ключове питання на дану мить полягає в наступному: чому Америка, навіть після поразки Трампа в 2020 році і повернення Демократичної партії до влади в Білому домі, продовжила роботу по ліквідації панування Іранської партії в Лівані, хоча у свій час сама надала їй там владу?
І чому було прийнято рішення знищити її військовий потенціал і підірвати її політичну структуру, знищивши ключових лідерів? Відповідь міститься в деяких політичних чинниках, головними із яких є наступні:
1. Іран розширив свій вплив в регіоні до такої міри, що наблизився до статусу регіональної держави, поширивши свій вплив на Ірак, Сирію, Ліван, Газу і Ємен. Це викликало значну зарозумілість у його революційних «яструбів» і зробило їх готовими до непокори багатьом рішенням Америки в регіоні, особливо під керівництвом Касема Сулеймані. Тому Америка порахувала за необхідне скоротити вплив Ірану і повернути його у встановлені ними рамки.
Хтось може задатись питанням: хіба не Америка допомогла Ірану досягти такого рівня впливу в регіоні? Відповідь є такою: так, це відбулось завдяки діям США. Проте це не було частиною заздалегідь розробленого плану, в якому Іран повинен був стати потужною регіональною державою. Колоніальні держави, як правило, уникають створення регіональних сил, які можуть погрожувати їх впливу чи скласти конкуренцію. Низку своїх поразок Америка компенсувала передачею Ірану низки повноважень. Так, після вторгнення до Іраку в 2003 році США стикнулись з опором міжнародної спільноти, що дозволило Ірану підсилити свою присутність в Іраку. В 2005 році Америка не змогла зберегти контроль над Ліваном, опираючись на свого ставленика Башара Асада, і підключила Іран для протистояння європейським силам. Між 2011 і 2013 роками вона також не змогла придушити сирійську революцію і знов вимушено вдалась до Ірану. Ці роки і стали часом розширення іранського впливу. Проте, коли ці обставини змінились, Америка порахувала за необхідне скоротити іранський вплив і обрізати його «крила», розправлені над регіоном.
2. Рішення США про скорочення впливу Ірану не було скеровано на повернення до регіонального порядку, встановленого після Першої світової війни Великобританією і Францією на основі угоди Сайкса-Піко. Швидше, ціллю було відновлення проекту, початого неоконсерваторами в 2003 році після вторгнення до Іраку, де вони прагнули розділити країну на федеративні утворення, засновані на релігійних, етнічних чи конфесійних відмінностях. Вони планували поширити цей сценарій на інші країни регіону, але зазнали невдачі через консолідацію світової спільноти проти них, загрузнення в Іраку і втрати контролю над Ліваном в 2005 році. Арабські революції кінця 2010 року і початку 2011 року, включаючи події в Сирії, тимчасово відволікли їх увагу. Проте у подальшому розкол в Сирії між різними силами і масове переміщення мусульман надихнули США знов повернутись до своєму роздільному проекту. Сьогодні регіон Близького Сходу, включаючи Ірак і Шам, розглядається Америкою як готовий до перебудови на основі нової американської моделі, яка замінить систему Сайкса-Піко, розділивши країни за етнічними, релігійними і конфесійними ознаками під прикриттям федералізму і адміністративної децентралізації.
3. Америка відмовилась від свого рішення частково піти із регіону, щоб зосередитись на Китаї і зміцненні свого впливу у Східній Азії. Після спроб втягнути Китай у холодну війну з собою і своїми союзниками і нездатності привабити Росію на свій бік у цьому проекті, США віддали перевагу пом’якшити відносини з Китаєм і знизити напруженість у відносинах з ним. Потім було прийнято рішення «провчити» Росію, втягнувши її до української війни і підірвавши її відносини з Європою. Розрив цих відносин призвів до енергетичної кризи в Європі через припинення поставок російського газу, який був основним, а в деяких випадках і майже єдиним джерелом газу для європейських країн. США порахували за необхідне забезпечити Європу альтернативним джерелом газу, щоб назавжди припинити її залежність від Росії, тем самим ізолюючи і ослаблюючи останню економічно. Що це за альтернативне джерело газу? А це Східне Середземномор’я, що підводить нас до наступного пункту.
4. Східне Середземномор’я, включаючи узбережжя Сирії, Лівану і Палестини, в останні роки набуло нового значення для крупних держав, особливо для Америки. Поруч з тим, що ці країни сусідять з окупаційними утворенням, що надає їм стратегічної важливості, і займають ключове торгове положення, будучи воротами Західної Азії до Середземному морю і Європи, вони також опинились в числі країн, які володіють найбільшими запасами газу. Їх значення стало порівнюваним з нафтодобувними країнами Перської затоки, особливо завдяки близькості до Європи — континенту, який гостро потребує альтернативних джерел газу після припинення російських поставок в результаті російсько-української війни, яка почалась в 2022 році. Протягом двох років США активно прагнуть провести демаркацію морських кордонів між Ліваном і окупаційним утворенням для забезпечення поставок газу з родовища Каріш, розташованого поблизу ліванських територіальних вод. Після підписання Ліваном зрадницької угоди, укладеної за участю «партії Ірану», почався видобуток газу. Проте родовище Каріш покриває лише невелику частину європейських потреб в газі. Європа прагне до створення додаткових платформ для видобутку газу в Східному Середземномор’ї, включаючи води Лівану. Французька компанія «Total» спільно з партнерами почала розвідку газу біля південного узбережжя Лівану, уклавши контракт з урядом, який знаходиться під контролем «партії Ірану». Проте США спричинили тиск на «Total», щоб та припинила роботи, так що розвідка не принесла результатів. Америка не хоче, щоб Ліван, управляємий «партією Ірану», отримав доступ до цього ресурсу. Вона прагне ослабити і вимусити його до поступок, щоб добитись зміни влади і системи управління, поставивши країну під свій прямий контроль. Це дозволить Америці через підконтрольний уряд взяти на себе управління видобутком газу, укладання контрактів і розподіл квот, перетворивши себе на головного постачальника газу до Європи, змістивши Росію, яка виконувала цю роль десятиріччями.
В цьому полягає суть того, що відбувається в нашому регіоні: війни в Газі, на Західному березі і в Лівані — це ніщо інше, як продовження злісного плану, початок якому був покладений на початку XXI сторіччя. Америка переконана, що настав час завершити цей план і проголосити новий Близький Схід, який, як говорилось іще у часи вторгнення до Іраку, буде написаний кров’ю.
Ці варварські війни і диявольські задуми, які реалізуються Америкою за підтримкою її міжнародних, регіональних і місцевих союзників, продовжать проливати нашу кров, руйнувати наші міста, вимушувати мільйони із нас покидати свої дома, принижувати нашу честь і грабувати наші ресурси, поки ми не піднімемось з ясною ціллю — звільнитись від цієї удавки на наших шиях. Цією удавкою є тиранічні і зрадницькі режими, які десятиріччями правлять нашими країнами, перетворивши їх на в’язниці. Ми повинні знищити ці режими і побудувати державу, яка належить нам і виходить із нашої віри, утвердити владу Шаріату і втілити своє законне право на обрання імама, якому ми принесемо присягу. Тільки так ми зможемо повернути свою ідентичність, самостійність і безпеку.
Пророк Мухаммад ﷺ сказав:
إِنَّمَا الْإِمَامُ جُنَّةٌ، يُقَاتَلُ مِنْ وَرَائِهِ وَيُتَّقَى بِهِ
«Імам — це щит, за яким б’ються і захищаються».
Газета «Ар-Рая»
Ахмад Аль-Касас
Член центрального інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір
11.12.2024
