Визначення того, наскільки доречний такфір, напряму пов’язано зі змістом, який приписується поняттю «іман» (віра). Тому, щоб прояснити це питання, необхідно визначити розуміння віри представниками Ахлю Сунни.
Ті, хто вважав вчинки (амаль) невід’ємною частиною віри (іман), поряд зі ствердженням (тасдик) в серці і виразом (ікрар) цього словами, звинувачували тих, хто не робив праведних вчинків в результаті цього ікрара, в тому, що вони не відносяться до числу тих, хто увірував. Це розуміння містить в собі деякі протиріччя.
Між тим, слова і вчинки людини пов’язані або з акидою, або з шаріатськими хукмами. Проте хариджити і послідовники аналогічних поглядів не проводять відмінностей між вірою і вчинками. На її думку, показником віри є справи. Вони стверджують, що той, хто не робить праведні діяння, стає невіруючим.
У цілому, визначення іману серед вчених формуються на наступних трьох складових: тасдик (ствердження в серці), ікрар (вираження словами) і амаль (відображення через органи, тобто — вчинки).
Вчені Ахлю Сунна дали три різних визначення по питанню «Що таке Іман?»:
1. Ствердження тільки лише серцем.
2. Вираження словами є достатнім. Не обов’язково стверджувати серцем.
3. Необхідно як стверджувати серцем, так і заявляти словами.
Доказом цих вчених, які говорять, що вчинки не є частиною віри, є те, що віра і вчинки не згадуються в Корані разом.
Майже загальноприйнятою і одностайною думкою тих, хто дотримується поглядів, відмінних від Ахлю Сунна, є те, що вчинки є складовою частиною віри. У них немає ніяких аргументів, окрім наступних декількох доказів.
Ті, хто дотримується цієї точки зору, наводять наступні аргументи на свою користь.
وَكَذَٰلِكَ جَعَلۡنَٰكُمۡ أُمَّةٗ وَسَطٗا لِّتَكُونُواْ شُهَدَآءَ عَلَى ٱلنَّاسِ وَيَكُونَ ٱلرَّسُولُ عَلَيۡكُمۡ شَهِيدٗاۗ وَمَا جَعَلۡنَا ٱلۡقِبۡلَةَ ٱلَّتِي كُنتَ عَلَيۡهَآ إِلَّا لِنَعۡلَمَ مَن يَتَّبِعُ ٱلرَّسُولَ مِمَّن يَنقَلِبُ عَلَىٰ عَقِبَيۡهِۚ وَإِن كَانَتۡ لَكَبِيرَةً إِلَّا عَلَى ٱلَّذِينَ هَدَى ٱللَّهُۗ وَمَا كَانَ ٱللَّهُ لِيُضِيعَ إِيمَٰنَكُمۡۚ إِنَّ ٱللَّهَ بِٱلنَّاسِ لَرَءُوفٞ رَّحِيمٞ
«Ми зробили вас общиною, яка дотримується середини, щоб ви свідчили про усе людство, а Посланець свідчив про вас самих. Ми призначили киблу, до якої ти повертався обличчям раніше, тільки для того, щоб відрізнити тих, хто послідує за Посланцем, від тих, хто повернеться назад. Це виявилось важко для усіх, окрім тих, кого Аллах повів прямим шляхом. Аллах ніколи не дасть пропасти вашій вірі. Воістину, Аллах співчутливий і милосердний до людей» (2:143).
«Аллах ніколи не дасть пропасти вашій вірі» — вчені одностайно визнають, що ця заповідь була ниспослана про тих, хто помер, здійснюючи намази у напрямку Байт аль-Макдіс.
Ат-Тірмізі передає, що Ібн Аббас сказав: «Коли Посланець Аллаха ﷺ повернув своє обличчя у напрямку Кааби у якості кибли, сподвижники сказали: «О, Посланець Аллаха, що буде з нашими братами, які померли, здійснюючи намази у напрямку Байт аль-Макдіса?». Тоді Всевишній Аллах ниспослав аят: «Аллах ніколи не дасть пропасти вашій вірі. Ат-Тірмізі говорить, що цей хадіс хасан і сахіх (аль-Куртубі).
Ґрунтуючись на частині цього аяту — «Аллах ніколи не дасть пропасти вашій вірі», — було сказано, що Аллах відносить намаз до віри, і тому вчинки не можуть бути відокремлені від віри. Поряд з цим, тим, хто не здійснює намаз, виносять такфір. Хоча цей аят не вказує на це. Навпаки, аят вказує на те, що намаз, здійснений з вірою, не виявиться марним. У той же час проявилось мистецтво метафори в арабській мові і було виражено, що молитва без віри не буде прийнята, навіть якщо вона здійснена з усіма стовпами досконало.
Одним словом, цей аят не означає нічого іншого, окрім того, що вчинки, здійснені з вірою, не пропадуть марно.
Вони також навели наступний аят у якості доказу того, що вчинки є частиною віри:
وَإِذۡ قُلۡنَا لِلۡمَلَٰٓئِكَةِ ٱسۡجُدُواْ لِأٓدَمَ فَسَجَدُوٓاْ إِلَّآ إِبۡلِيسَ أَبَىٰ وَٱسۡتَكۡبَرَ وَكَانَ مِنَ ٱلۡكَٰفِرِينَ
«Ось Ми сказали янголам: «Падіть ниць перед Адамом». Вони пали ниць, окрім Ібліса. Він відмовився, загордився і (таким чином) став одним із невіруючих» (2:34).
Ґрунтуючись на тій частині аяту, яка гласить: «Він відмовився, загордився і (таким чином) став одним із невіруючих», — вони використали той факт, що Ібліс був засуджений на вічне перебування у Пеклі за те, що відмовився від одного вчинка, як доказ для такфіру того, хто не здійснив хоча б одне із велінь Аллаха.
Як видно, цим людям незрозуміло, чому відповідає в аяті зарозумілість Ібліса і в чому причина того, що він буде підданий вічно Пекельному полум’ю. Вони розглянули цей аят зверхньо і просто приписали хукм до залишенню вчинка.
Навіть якщо це так, як вони говорять, порівнювати Ібліса з людиною неправильно. Так само ж, коли вони стикаються з питанням про те, чи рівні чоловіки і жінки між собою чи ні, їх відповідь, безперечно, буде такою: «Вони не однакові з точки зору статі, тому їх неможна порівнювати». Тому в цьому змісті вони суперечать самим собі.
Що стосується того, що цей аят не підходить у якості доказу до їх слів, то Ібліс не просто ослухався веління (хукму) Аллаха. Адже у такому випадку вважалось би, що Ібліс скоїв лише гріх. Проте Ібліс не повірив в правильність хукму Всевишнього Аллаха і проявив свою зарозумілість. Він стверджував, що хукм Аллаха був неточним, і, щоб довести це, він використав наступні ствердження у відношенні себе і Адама (а.с.):
أَنَا۠ خَيۡرٞ مِّنۡهُ خَلَقۡتَنِي مِن نَّارٖ وَخَلَقۡتَهُۥ مِن طِينٖ
«Я краще нього. Ти створив мене із вогню, а його — із глини» (7:12).
Отож, саме це зробило його невірним і вічним мешканцем Пекла. На жаль, ті, хто навів даний інцидент у якості доказу, упустили із виду цю деталь і припустились помилки.
Амір Хізб ут-Тахрір, вчений Шейх Ата ібн Халіль Абу ар-Рашта, роблячи тафсір 30-го аяту сури «Аль-Бакара», посилається я на 12-й аят сури «Аль-Араф» і говорить: «Він (Ібліс) вважав, що повеління Аллаха не відповідає дійсності і неправильне. Той, хто заперечує категоричний фард і не виконує його, стає невіруючим» («Полегшення в основах тафсіра»).
Матеріал із книги «Такфір», випущеної видавництвом журналу «Köklü Değişim»
Куртулуш Севінч
