а) Початок процесу
Політичні чвари і протистояння в Уммі почались після смерті Посланця Аллаха ﷺ. Насправді, після смерті Посланця Аллаха ﷺ політичні чвари почались всередині Умми. Тобто до цього вони мали місце між Посланцем Аллаха ﷺ і суспільством, в якому він жив. Хоча сучасні «вчені» намагаються виставити політичні чвари у зв’язку з Халіфатом в поганому світлі і говорять: «Хіба можуть бути в Ісламі чвари за правління в Халіфаті?», — це не відноситься конкретно до Халіфату, а мало місце в усі часи і в усіх правлячих системах. Насправді, політичні суперечки — це факт життя, і вони існували до і після Посланця Аллаха ﷺ. І вони будуть мати місце і в майбутньому. З точки зору шаріатських текстів така суперечка є мандубом.
Відомо, що після смерті Посланця Аллаха ﷺ відбулись події «війн з віровідступниками» і виникла низка брехунів, які видавали себе за пророків. Абу Бакр (р.а.) бився з ними належним чином і завершив, б’ючись, своє перебування на чолі Халіфату. Потім, у часи правління Умара (р.а.), землі Ісламу розширились, і він зібрав сподвижників в Медині і не дозволяв їм віддалятись від центру Халіфату. У його час не було крупних політичних конфліктів, поки Умар не став шахідом від рук сасанідського перського раба Абу Лулу. Умар тримав сподвижників поруч з собою в Медині, щоб вони могли радити і допомагати йому. Іншою його ціллю було уберегти сподвижників від мирських спокус, яким ці великі люди могли піддатись в землях, далеких від центру і контролю, через що новообернені мусульмани, слідуючи прикладу подібних сподвижників, не сказали: «Ось вони, сподвижники Посланця Аллаха ﷺ. Вони поводять себе так-то і так-то». Умар (р.а.) говорив їм наступне: «Джихад і великі справи, які ви робили разом з Посланцем Аллаха ﷺ, достатні для вас як зусилля, здійснені в ім’я Ісламу».
Після мученицької смерті Умара (р.а.) почалась епоха Усмана (р.а.). Проте, коли до влади прийшов Усман (р.а.), він дозволив сподвижникам покидати Медину і вирушати туди, куди вони побажають. Тоді ці видатні сподвижники покинули Медину і вирушили до інших міст і земель. Вони стали там володарями майна і власності. Вони влаштували дома для себе.
Таким чином суспільство в період правління Усмана (р.а.) поступово змінювалось. Проте сам він аніскільки не змінився, нічого не поміняв в ісламській системі і не переставав слідувати по стопам Посланця ﷺ і попередніх двох халіфів.
Присутність великих сподвижників за межами Медини спонукало зловмисних людей і ворогів Ісламу займатись різною руйнівною діяльністю. Першою відправною точкою для руйнування суспільства і державного устрою став початок пліткарських розмов про халіфа.
В період правління Усмана (р.а.) в Куфі спалахнула перша фітна. Ця фітна, подробиці якої ми можемо вивчити із джерел по історії, привела до мученицької смерті Усмана (р.а.).
Нова проблема виникла після мученицької смерті Усмана (р.а.). Виникло дві групи: ті, хто говорив: «Нехай вбивці Усмана будуть знайдені і відплата буде застосована!», — і ті, хто говорив: «Відплата неодмінно буде здійснена, але спочатку нехай буде зупинена фітна, яка підготувала підґрунтя для мученицької смерті Усмана, яка іще не закінчилась!».
Саме через конфлікт між цими двома групами в історії відбулась подія, яка отримала назву «Верблюжа битва» [موقعة الجمل].
б) Верблюжа битва
Слово «джамаль» [جمل] в перекладі з арабської означає «верблюд». Верблюжа битва була названа так тому, що вона відбулась навколо верблюда Аіші (р.а.).
У ті дні, коли Усман (р.а.) знаходився в осаді, Аіша (р.анха) вирушила до Мекки. Повертаючись до Медини після завершення сезону хаджу, вона дізналась, що Усман (р.а.) був вбитий, а Алі (р.а.) став халіфом. Тоді вона повернулась до Мекки сказала: «Клянусь Аллахом, Усман був вбитий як пригноблений, і я відшукаю того, хто пролив його кров!». Пізніше відбулась Верблюжа битва, подробиці якої можна дізнатись із джерел по історії. Битва відбулась в Басрі у 656 році між халіфом Алі ібн Абу Талібом і прибічниками Аіші (р.а.). Ця битва стала першою битвою між мусульманами.
в) Сіффінська битва
Муавія, валій Сирії, був родичем халіфа Усмана (р.а.), який був вбитий заколотниками. Він думав, що Алі (р.а.) не бажає розслідувати це вбивство і деяких причетних людей, які можуть бути відповідальними за вбивство Усмана (р.а.). Тому він почав повстання проти Алі (р.а.).
У січні 657 року, після Верблюжої битви, Алі (р.а.) повернувся до Куфи із Басри. Спроби Алі (р.а.) відправити посланців і переконати Муавію не увінчались успіхом. Алі (р.а.) переніс центр Ісламської Держави із Медини до Куфи і з зібраною там армією осадив сирійську провінцію, яка знаходилась під контролем Муавії. Дві армії зійшлись обличчям до обличчя біля Сіффіна уздовж Євфрату.
г) Інцидент з третейським суддею
Битва при Сіффіні, яка почалась на початку Сафара 37 року по хіджрі (липня 657 р.), продовжувалась з усією інтенсивністю до ранку 10 Сафара (28 липня). Коли Алі ібн Абу Таліб збирався нанести останній улар по армії Муавії через свого знаменитого полководця аль-Аштара, на допомогу Муавії прийшов Амр ібн аль-Ас, завойовник Єгипту, який зупинив битву і висунув свою знамениту пропозицію вдатись до арбітражу Книги Аллаха для рішення проблеми, яка склалась.
Це також можна назвати політичним генієм Муавії.
За порадою Амра сирійці, які наблизились до поразки, прив’язали великий дамаський мусхаф Корану до кінців п’яти копій і закликали іракців на арбітраж Книги Аллаха. Це здійснило на іракців, які втомились від війни і не наважувались обнажити меч проти власного племені і єдиновірців, той ефект, на який розраховував Амр. Алі (р.а.) повідомив своєму війську, яке вагалось, що це виверт, але це не подіяло на них. Тоді він був вимушений припинити війну і відкликати аль-Аштара. Аль-Ашас ібн Кайс, який брав участь у різних завоюваннях під час правління Умара (р.а.) і був правителем під час правління Усмана і Алі (р.анхума), наполягав на арбітражі, і, незважаючи на протидію Алі (р.а.), він та його послідовники об’явили Абу Мусу аль-Ашарі арбітром іракців. Арбітром Муавії був Амр ібн аль-Ас.
д) Хариджити
Після інциденту з третейським суддею з’явилась група людей, яка заявила, що не визнає людський арбітраж, і винесла такфір Муавії і Алі. Мабад ібн Халіді аль-Джухані згадується в історичних джерела як перша людина, яка втілила в життя це ствердження.
Аль-Джухані і його оточення виступили проти угоди з гаслом «Ля хукма ілля ліллях» («Немає хукмів, окрім як від Аллаха», «Рішення належить лише Аллаху»). Незважаючи на усі пояснення Алі (р.а.), багато із тих, хто не послухав його і на початку наполягав на припиненні війни і зверненню арбітражу, цього разу, коли вони не змогли переконати халіфа порушити угоду, покаятись і відмовитись від арбітражу, зреклись від нього і відступили в Харуру поблизу Куфи, таким чином утворивши першу групу хариджитів.
е) Кінець хариджитів
Біля 12000 хариджитів зібралось в Харурі, і вони обрали Шабаса ібн Рібі ат-Тамімі, який командував лівим крилом армії Алі в Сіффіні, своїм ватажком, а Абдуллаха ібн аль-Кавва аль-Яшкурі — імамом для проведення молитов. Вони також об’явили, що віднині, після того, як вони взяли управління до своїх рук, ісламські справи будуть вирішуватись через шуру, що присяга на вірність буде дана Аллаху і що схвалюване (маруф) буде заповідано, а засуджуване (мункар) — заборонено.
Алі (р.а.) призначив Абдуллаха ібн Аббаса зустрітись з ними. Ібн Аббас намагався переконати хариджитів в неправильності їх поведінки за допомогою різних доказів, але вони інтерпретували ці докази згідно зі своїми власними думками і зберігали своє вузьке і жорстке розуміння, яке вони висували з самого початку.
أنَّ الْحَرُورِيَّةَ لَمَّا خَرَجَتْ على علِيِّ بْنِ أبِى طَالِبٍ. قَالُوا: لا َ حُكْمَ إلاّ للّهِ. فقَالَ عَلِيٌّ: كَلِمَةُ حَقٍّ يُرَادُ بِهَا بَاطِلٌ
«Коли харурійя [1] повстали проти Алі ібн Абу Таліба, вони сказали: «Рішення належить лише Аллаху». Алі (р.а.) сказав: «Це істинний вислів, під яким мається на увазі брехня!» (Муслім, «Закят», 157).
Знаменитий вислів Алі (р.а.) в наведеному вище діалозі: «Правдивий вислів, під яким мається на увазі брехня!», — був заснований на цьому інциденті. Цього разу Алі (р.а.) особисто вирушив до їх штабу і провів нараду з їх імамом Ібн аль-Кавва про причини їх відокремлення і неправильності їх поведінки. Потім Алі (р.а.) написав листа письмо хариджитам і попросив їх підкоритись йому і битись проти ворога, заявивши, що вони не ґрунтуються на законній підставі і не вчиняють згідно з Книгою Аллаха і Сунною Посланця Аллаха ﷺ. Проте хариджити не прийняли цього.
Коли Алі (р.а.) планував почати підготовку до війни проти дамаскинців, хариджити, поступово ставали більш жорстокими, вбили одного із сподвижників — Абдуллаха ібн Хаббаба ібн аль-Аратта — і його вагітну дружину тільки тому, що той не розділив їх поглядів і заперечив їм, а коли хариджити об’явили, що той, хто не робить такфір Усману і Алі (р.анхума), є невіруючим і має бути вбитим з цієї причини, і поряд з цим не давали право на життя тим, хто не погоджувався з їх поглядами, Алі виступив проти них. В Нехревані він спочатку поговорив з ними і почав вимагати від них видати вбивць мусульман, а коли вони відмовились, він послав Кайса ібн Сада ібн Убаду і Абу Айюба аль-Ансарі, щоб спробувати наставити їх. Після цього деякі із хариджитів разом з Фарвою ібн Навфалем ібн аль-Ашджаі покинули групу і вирушили в Мандалі. Хариджити, розгнівані цієї ситуацією, почали війну. В результаті майже усі хариджити були винищені (9 Сафара 38 р.х./17 липня 658 року).
Основний принцип хариджитів полягає в тому, що ті, хто коїть великі гріхи, стають невіруючим і пребудуть у Пеклі довічно.
Матеріал із книги «Такфір», випущеної видавництвом журналу «Köklü Değişim»
Автор: Куртулуш Севінч
1. Харурійя — назва, дана першим хариджитам, які виступили проти Алі (р.а.) з гаслом, що рішення належить лише Аллаху.
