а) «Аль-іхван аль-муслімун» («Брати-мусульмани»)
Поглядам хариджизму знадобились 1950-ті роки, щоб знов виникнути після того, як вони були знищені як масове утворення у 658 році (38 р.х.). В період з 658 року по 1950 рік в ісламській географії не спостерігалось масового руху в цьому змісті.
За станом на початок XX сторіччя ісламські землі знаходились під серйозною окупацією. У той же час, окрім фактичної окупації, Умма також страждала від ідейної і інтелектуальної слабкості. Після дати 3 березня 1924 року, коли щит Ісламської Умми був розбитий, і мусульмани залишились без ватажка, в ісламській географії почались рухи проти мандатних урядів і фактичної окупації.
Серед них — «Аль-іхван аль-муслімун» («Брати-мусульмани»), які підняли ісламське повстання в Ісмаілії, а також ними був організований рух проти британської окупації під керівництвом Хасана аль-Банни. За словами Хасана аль-Банни, «ісламський світ втратив свій соціальний суверенітет через вплив Заходу. Закони Шаріату повинні ґрунтуватись на Корані і Сунні, як це було в минулому, і повинні охоплювати усі сфери життя суспільства, від державних справ до повсякденних проблем».
б) «Брати-мусульмани» і Гамаль Абдель Насер
Аль-Банна визначив свій рух наступним чином: «Дорогі брати! Ви не є ані благодійною організацією, ані політичною партією, ані місцевою організацією з обмеженими цілями. Навпаки, ви — новий дух в серці цієї нації, який вдихне в неї життя за допомогою Корану, і ви — могутній голос, який піднімається, щоб нагадати про послання пророків …».
Мусульмани стікались до них, щоб послухати лекції Хасана аль-Банни… Харизматичне лідерство аль-Банни привабило велику кількість людей із числа населення з низьким і середнім рівнем прибутку.
Аль-Банна цікавився боротьбою мусульман проти сіоністів в Палестині. В 1948 році «Брати-мусульмани» брали участь у війні між Єгиптом і «Ізраїлем». В цій війні вони проявили велику завзятість. Проте єгипетська армія зазнала повного фіаско. Сила «Аль-іхван аль-муслімун» лякала режим, і він побоювався, що «Брати» можуть влаштувати переворот і захопити владу. До кінця 1948 року «Брати» сприймались як найбільша загроза монархії.
У листопаді 1948 року діяльність «Братів-мусульман» була заборонена. Це привело рух до прямої конфронтації з урядом. 28 грудня 1948 року ан-Нуграши-паша був вбитий членом «Братів-мусульман». Після цього інциденту палац і уряд вирішили вбити Хасана аль-Банну. 12 лютого 1949 року він був вбитий агентами режиму і, з дозволу Аллаха, став шахідом.
У липні 1952 року король Фарук I був скинутий військовою хунтою на чолі з генералом Мухаммадом Нагібом і підполковником Гамалем Абделем Насером. «Брати» і його керівництво не брали активної участі в цій революції, проте члени «Братів» з ентузіазмом підтримали її.
В Єгипті «Аль-іхван аль-муслімун» нараховувало сотні тисяч осіб. Вони проникли майже в усі рівні держави. Знаючи це, Гамаль Абдель Насер вже давно займав жорстку позицію у відношенні «Братів-мусульман».
Насер запросив деяких лідерів «Братів-мусульман» взяти участь в роботі Ради революційного командування Єгипту [1]. Троє із них позитивно відповіли на це запрошення. Проте незабаром почались розбіжності. Мета Насера полягала в тому, щоб надати революції ісламської легітимності. Проте «Брати» хотіли, щоб режим став ісламським. З іншого боку, Насер не мав наміру наближатись до цих берегів.
Режим хотів отримати інформацію про організаційну структуру «Іхванів» і визначити, наскільки вона ефективна. 10 вересня 1952 року закон, виданий Радою революційного командування, передбачав, що усі політичні партії повинні мати офіційний статус. «Брати-мусульмани» підіграли цьому і передали усі свої документи владі.
У роки революції відносини «Іхванів» з військовим режимом були сердечними і теплими. Проте до середини 1953 року стало ясно, що Рада революційного командування при Насері орієнтується на світську, а не на ісламську державу. Тому в конфлікті між Нагібом і Насером «Іхвани» підтримали Нагіба. Проти правління Насера «Брати» об’єднали розпущені партії і організували демонстрації за громадянський уряд. 16 січня 1953 року усі партії були розпущені, але для «Іхванів» був зроблений виняток. Таким чином, Насер на початкових етапах не протистояв «Братам-мусульманам». Режим хунти підсилив свою владу, очистивши армію від співчуваючих усім опозиційних груп.
26 жовтня 1954 року, під час виступу в Александрії, Насер звинуватив в фальшивому озброєному нападі, організованому ним же самим, члена «Іхванів». У відповідь на звинувачення режиму у замаху на вбивство організація «Аль-іхван аль-муслімун» заявила, що така операція не була запланована нею і була проведена силами поліції, але її ніхто не почув. Незабаром режиму вдалось налаштувати усе населення проти членів «Іхванів». Рада революційного командування Єгипту створила народний суд, який складався із голови і двох віце-голів.
Суд засудив аль-Худайбі, Махмуда аль-Латіфа, Хіндаві Дувейра, Ібрагіма Тайіба, Юсуфа Талха, шейха Мухаммада Фаргалі і Абд аль-Кадіра Ауда до страти. Вирок аль-Худайбі був замінений на довічне ув’язнення. Решта були розстріляні 9 грудня 1954 року (нехай змилується над ними Аллах і прийме їх шахаду).
Члени «Братів» залишались у в’язниці у дуже тяжких умовах. Події кінця травня 1957 року означали, що незабаром вони будуть знищені. 1 червня вони були зачинені в своїх камерах. Цей мовчазний протест був жорстко порушений. В камери увірвались солдати і розправились з 21 членом «Іхванів».
26 червня 1965 року події відновились з арешту брата Сейіда Кутба — Мухаммада Кутба. У серпні також були заарештовані Сейід Кутб і декілька членів «Іхванів». Серед них були молодий член «Братів» Алі Ашмаві і Абдель Фаттах Ісмаіл. В результаті інформації Ашмаві проти «Іхванів» усі члени організації опинились у пастці.
Потім події набирали обертів. Були скоєні нальоти на села і на околиці Каїру. До першого тижня вересня майже жодна провінція не залишилась без нападу.
Скрізь, де поліція проводила обшуки, були знайдені книги «Вехи на шляху» (Сейід Кутб) і «Джахілія двадцятого сторіччя» (Мухаммад Кутб). 29 серпня 1966 року Сейід Кутб був страчений разом зі своїми учнями Мухаммадом Хавашем і Абдулом Феттахом Ісмаілом.
в) Позиція членів «Аль-іхван аль-муслімун» у відношенні режиму
Незважаючи на усі ці тортури і переслідування, члени «Іхванів» уперто чинили опір і не підкорялись режиму. Режим застосував нову тактику, щоб зломити цей опір. Таким чином, режим наблизився до тому, щоб зруйнувати опір і позицію особистості, яку не вдалось зломити за допомогою тактики вдавання до елементів насильства, пригноблення і страт. В ітозі режим вжив заходів і запровадив своїх агентів серед членів «Братів-мусульман» в 1967 році. Ці агенти розділили «Аль-іхван аль-муслімун» на три частини завдяки своїй роботі всередині «Братів»:
1. Ті, хто підтримував адміністрацію в надії, що «можливо, нас звільнять».
2. Ті, хто не підтримував режим будь-якою ціною. Саме вони були найбільш пригноблені режимом.
3. Ті, хто взяв в основу позицію зберігати мовчання.
г) Розкол і такфір всередині «Братів»
Як ми вже згадували, члени «Іхвану» піддавались численним тортурам. Вони були молоді і не мали знань в області ісламських наук. Під впливом цих утискань і тортур деякі члени організації почали інтелектуальні рухи. Шукрі Мустафа і Алі Абдух Ісмаіл зіграли важливу роль в тій частині цього руху, який стосується нашої теми.
Шукрі Мустафа народився 1 червня 1942 року в селі Абу-Хорус Асьюта в Центральному Єгипті. В 1965 році, у віці 23 років, він був кинутий до в’язниці за поширення листовок «Братів-мусульман» в університеті. Він провів у в’язниці 6 років. У ці роки він читав праці Маудуді і Сейіда Кутба. В’язні-ісламісти у в’язницях розділились на різні думки щодо книги «Вехи на шляху», в результаті чого виникли різні угрупування.
У той час як старше покоління, яке завжди підтримувало Хасана аль-Худайбі, намагалось відстояти старі традиційні переконання, молоде покоління незабаром розкололось на різні фракції. Ці угрупування можна звести до двох важливих поглядів, згідно до різних інтерпретацій термінів «відсторонення» і «розділення», використовуваних Сейідом Кутбом. Згідно першій із цих груп, значення слова «узл» (відсторонення, ізоляція) у Кутба було «відстороненням в повному змісті цього слова» і означало повну відчуженість і відстороненість від суспільства. Ті хто вважав, що цей термін означає духовне відчуження від суспільства, створили групу під назвою «Комітет по духовному відчуженню». Згідно переконанням цієї групи, існуючому невігласному єгипетському суспільству мав бути винесений такфір. Проте через свою слабкість вони приховували це, але продовжували виносити їм такфір у серці. Коли ж вони досягнуть стадії влади, вони почнуть повномасштабну боротьбу проти невігласного порядку і суспільства.
Ті, хто дотримувався другої думки, не приховували її, хоча і розділяли першу думку в плані такфіру. Вони вважали, що необхідно відокремитись від невігласного суспільства і створити невелике ісламське суспільство. Таким чином, це невелике ісламське суспільство зможе такфірити невігласне суспільство з повною відкритістю, не приховуючи нічого. Шукрі Мустафа відстоював цю другу думку. У 1965 році, коли директор Департаменту державної безпеки проводив опитування членів «Іхванів» у в’язниці, 13 юнаків, включаючи Шукрі Мустафу, відмовились від зустрічі. Шукрі Мустафа відповів на прохання директора про зустріч наступним чином: «Я відмовляюсь зустрічатись з Вами, тому що Ви — кяфір (невіруючий), Ваше уряд — кяфірський (невірний), а також голова Вашої держави — кяфір (невірний)».
Шукрі Мустафа не був лідером цього нового формування. Лідером цього руху, в основі якого лежав принцип повного розриву з невігласним суспільством, був юнак на ім’я Шейх Алі Абдух Ісмаіл, випускник аль-Азхара, який займав цей пост до 1969 року. Усі його товариші по ув’язненню, які відмовились принести присягу і прийняти керівництво цього молодого випускника аль-Азхара, були об’явлені невіруючими.
Рух такфіру був розколотий і роздроблений з уходом шейха Абдуха Ісмаіла, який перебував під впливом поглядів і промов голови «Іхванів» і відмовився здійснювати такфір. Врешті решт, в членах групи залишився тільки Мустафа Шукрі.
Ця група називає себе «Джамаат аль-Муслімун» («Суспільство мусульман»). Але згодом вона стала відомою під назвою «Ат-Такфір ва-ль-Хіджра», що у перекладі означає «Звинувачення в невір’ї (такфір) і переселення (хіджра)». Ця хвиля такфіру поширилась на «карателів» такфіристів, а потім і на усіх державних чиновників. Через деякий час до нього приєднався його племінник Махір Батарі.
д) «Ат-Такфір ва-ль-Хіджра»
Шукрі Мустафа був звільнений із концтабору 16 жовтня 1971 року. Після звільнення він повернувся в Асьют, де продовжив свою проповідницьку діяльність, одночасно займаючись дослідженнями за своєю спеціальністю. Разом з декількома друзями, які приєднались до нього, Шукрі Мустафа кожну п’ятницю їздив в села навколо Асьюта, де проповідував жителям і проводив зустрічі з молоддю, яка приєднувалась до нього. Ця діяльність привернула увагу поліції, і з 1972 року вони перебували під суворим наглядом. Хоча в першому періоді вони знаходились під постійним наглядом, але великого тиску на них не спричинялось. Така ситуація тривала до осені 1976 року, коли ісламістські угрупування, які суперничали, спробували переманити на свою сторону дві тисячі членів групи Шукрі Мустафи. Для керівництва вихід із групи означав відступництво від Ісламу, що каралось смертю.
Під час демонстрації, на якій Шукрі Мустафа намагався покарати деяких із своїх супротивників, поліція втрутилась і заарештувала багатьох із них. Як згадувалось упоминалось раніше, преса назвала цю групу «Ат-Такфір ва-ль-Хіджра». Це відбулось тому, що ця група робила такфір суспільству і переселялась в гори.
Шукрі Мустафа зробив багато заяв, щоб пояснити істинне обличчя подій, спотворене пресою. Проте жодна із цих заяв не була опублікована. У відповідь на це організація викрала колишнього міністра Мухаммада аль-Захабі 3 липня 1977 року в надії, що це приведе до виконанню деяких її вимог. Проте бажаний результат не був досягнутий, і організація була іще більше затиснута у кут. Це призвело до того, що організація вбила аль-Захабі. Протягом декількох днів сотні членів організації, включаючи усе керівництво, були схоплені. В результаті Шукрі Мустафа і четверо його друзів були страчені.
Після страт у 1977 році і арештів з 1981 по 1984 рік рух втратив свою силу і роздробився на дрібні частини. Після 1984 року у поглядах руху з’явилась гнучкість. До них можна віднести дозвіл своїм членам збривати бороди, знімати чадру з обличчя жінкам, займати посади в уряді і носити одяг західного зразка. Окрім того, відносини між цим рухом та іншими ісламістськими рухами також розвивались.
е) Думки «Ат-Такфір ва-ль-Хіджра»
Думка Шукрі Мустафи еволюційна. Його критика має характер, який поступово підсилюється. Врешті решт, для них уряд Анвара Садата і єгипетський народ не входять в число представників Ісламу. В основному, вони такфірили нинішній уряд і державу за те, що ті є пригноблювачами, а народ — за то, що він мовчить, а деякі із них — за те, що підтримують це пригноблення.
Із стислого викладення захисту Шукрі Мустафи в суді ми можемо зробити наступні висновки про їх думки. Режим — це режим невігластва, двері іджтіхаду не можуть бути закриті, імами чотирьох мазхабів не схвалюються, прихильність до якому-небудь вченому означає поставити його на місце «Господа». Ті, хто слідують цим вченим, вважаються відступниками від релігії, а мечеті розглядаються як Масджид ад-Дірар («Мечеть розбрату»), оскільки вони не засновані на такві. Усі мечеті у світі, окрім Масджид аль-Харам, Масджид ан-Набаві, Масджид аль-Акса і Масджид аль-Куба в Медині, є Масджид ад-Дірар, в яких молитва не дозволена, оскільки вони не були засновані з наміром такви. Для того, щоб спільна молитва була дійсною в цих чотирьох мечетях, імамом повинен бути один із людей «Ат-Такфір ва-ль-Хіджра». В іншому випадку там дозволені тільки індивідуальні молитви. Неможна влаштовуватись на державну роботу, ставати до військової служби, відправляти дітей до шкіл, між єгипетською розвідкою і «ізраїльською» армією не існує ніякої відмінності, гріх — це ширк, немає різниці між ширком і гріхом, а також той, хто упорствує в гріху, є невіруючим.
ж) «Ат-Такфір ва-ль-Хіджра» сьогодні
Сьогодні більшість членів руху влаштувалось в Саудівській Аравії, Ємені, Іраку і Йорданії, присвятивши свою діяльність виключно економічній сфері. Вони прагнуть зробити свій внесок у зміцнення і розширення свого суспільства. В результаті цієї економічної міграції Єгипет втратив свої позиції у якості центру цього руху.
В 1981 році, внаслідок подій і рухів, які відбулись, що почались з ордерів на арешт, конфліктів, які відбувались у в’язниці між рухом «Ат-Такфір» та іншими рухами, широковіщальної війни і заходів по промиванню мозків, які проводились університетом аль-Азхар, багато членів общини почали змінювати свої погляди і ставлення до організації і Шукрі Мустафі.
Після низки подій на ісламському поприщі в Єгипті рух «Ат-Такфір» був представлений різними відгалуженнями, які вийшли за рамки, встановлені Шукрі Мустафою, і досягли набагато більших крайностей. Сьогодні в Єгипті сучасний рух «Ат-Такфір» позбавлений підтримки студентів університетів і тих людей, яких він мав в своїх рядах в минулому. Більшість членів руху — базарні і ринкові торговці, які працюють в своїй сфері. В останній час ті, хто закликають до руху, зосередили усі свої зусилля на цьому напрямку.
Матеріал із книги «Такфір», випущеної видавництвом журналу «Köklü Değişim»
Автор: Куртулуш Севінч
1. Рада революційного командування Єгипту (араб. مجلس قيادة ثورة) — вищий орган державної влади Єгипту в 1952–1956 роках. Заснований незабаром після Липневої революції 1952 року.
