بسم الله الرحمن الرحيم
З іменем– Милостивого та Милосердного
Перш за усе¸ хотілося б з’ясувати причини бажання переходу від парламентської форми правління, яка діє на сьогодні у Туреччині, до президентської. Адже це не було ідеєю Ердогана, оскільки Тургут Озал, який став президентом у 1989 році після того, як був прем’єр-міністром з 1983 року, був першим, хто озвучив своє бажання таких реформ.
Ідею зміни форми правління подала Америка, а її приспішники (раніше – Озал, пізніше – Ердоган) повинні бути ствердити цю ідею, але перший не зміг досягти успіху у цьому. Також Демірель, черговий агент, високо відгукувався про цю ідею, але не переходив до відповідних дій, щоб відповідати британським агентам під час свого президентства у період з 1993 по 2000 р.р. Америці хотілось би мати можливість приймати важливі для неї рішення, не посилаючись на парламент, який схильний до впливу громадськості та опозиції британських агентів із «Народно-Республіканської партії » (РНП, Cumhuriyet Halk Partisi).
Наприклад, у 2003 році Америка хотіла втягнути Туреччину у військове вторгнення коаліційних сил до Іраку, проте стикнулась із незгодою парламенту , який зрозумів бажання прем’єр-міністра Ердогана використати Туреччину згідно плану США. Саме тому США жадають зміни парламентської системи у Туреччині на президентську, хоча і не заявляють цього відкрито, щоб не накликати на своїх приспішників критики та протестів.
Окрім того, парламентську систему у Туреччині ствердила Великобританія руками свого агента – Мустафи Кемаля, – і зробила її залежною від армії, яка коїла перевороти кожного разу, коли парламент ставав нездатним приймати рішення, як це відбулось у 1980 році; тоді посилився конфлікт між політичними партіями, де кожна із партій хотіла виділити себе перед громадськістю заради додаткових голосів, а дрібні партії стали засобом досягнення численної більшості для крупних партій. В основному, президент повинен був обиратись із представників військового відомства або під його впливом, а само відомство контролювалось британськими агентами.
Нині ж прем’єр-міністром став Біналі Йилдирим, будучи тим, хто солідарний з Ердоганом у цьому питанні. Давутоглу ж вагався у цьому питанні, тому що дана реформа позбавила б його своїх повноважень; він не проявляв сильного ентузіазму, але і не протидіяв цій ідеї. Місією нинішнього прем’єр-міністра є здійснення цього плану. Він заявив 02.06.2016 Анатолійському інформагентству: «Ми і конституцію поміняємо, і форму правління замінимо на президентську... Як би не було прописано у Конституції, на президента паде певний політичний обов’язок. До того ж нинішня конституція – це конституція, прийнята військовими у 1982 році, які брали участь у перевороті. Необхідно добитися гармонії між поточною ситуацією та Конституцією», – маючи на увазі президента Ердогана, який у справжній час має усі повноваження, але це не відповідає Конституції. Решіт ж політичних партій варто «зробити свій внесок до нової Конституції... Якщо парламент не зможе прийняти нову Конституцію шляхом голосування, то буде проведений всенародний референдум».
Настирливість Ердогана та підтримка з боку його партії скеровані на досягнення зміни системи правління на президентську будь-яким способом: через парламент або референдум. Складність полягає в отриманні голосу від опозиційної РНП, лідер якої Кемаль Киличдароглу заявив 03.06.2016: ««Партія справедливості та розвитку» намагається врятувати президента республіки від скоєних ним злочинів шляхом прийняття законопроекту про перехід до президентської форми правління у країні». «Повернусь назад і повторятиму те, що я вже говорив раніше – ми ніколи не дозволимо реалізувати дану систему президентського правління, навіть ціною наших життів». Киличдароглу надав доповідь на 119 сторінках, де приводились факти із історії та сучасності щодо президентської та парламентської формах правління та стверджувалось, що остання форма не була причиною політичної та економічної нестабільності, як про це заявляє Ердоган. Якщо реалізується президентська система, то РНП не зможе впливати на прийняття рішень, які навіть не будуть представлені на розгляд парламенту, оскільки усі повноваження будуть зосереджені у руках президента. Звідси виникнуть незгоди з прийнятими рішеннями після прийняття президентом законів. Незгодні будуть вимушені звертатись до судів, які підкоряються Ердогану, і тоді опозиція надовго залишиться оскаржувати рішення у коридорах судів, а лоббі англійців буде усе більше і більш втрачати свою силу.
Ердогану вдалося добитися прийняття закону щодо позбавлення депутатів парламенту недоторканості перед судовим переслідуванням, щоб використати його у якості інструменту для боротьби з опозицією. Це стосується парламентарів із партій РНП, а також «Демократичної партії народів» (ДПН) та її лідера Селахаттіна Демірташа. Якщо вдасться позбавити їх усіх або значну їх частину членства у парламенті, то це полегшить Ердогану отримання підтримки «Партії націоналістичного руху» (Milliyetçi Hareket Partisi, MHP), яка веде кампанію проти обох партій (РНП та ПНД), особливо по відношенню до останньої, яка підтримує «Робочу партію Курдистану» (РПК, Kürdistan İşçi Partisi). У протилежному випадку з’явиться можливість об’явити про дострокові вибори значної частини членів парламенту. «Партія справедливості та розвитку» (ПСР, Adalet ve Kalkınma Partisi) сподівається повернутись у парламент великим складом, аніж зараз, щоб бути у змозі провести конституційні зміни та ствердити президентську систему правління.
«Партія націоналістичного руху» (MHP) на чолі з американським агентом Девлетом Бахчелі грає роль опозиції, тому що вона відрізняється від ПСР Ердогана і несе в собі крайню ідею націоналізму. Партія ж Ердогана несе помірковану ідею націоналізму. Наявність MHP необхідна для об’єднання навколо неї різноманітних груп, фанатично прихильних ідеї націоналізму. А тому Бахчелі не може проявляти постійну єдність з Ердоганом. Але у життєво важливому питанні або при необхідності для Америки ми бачимо, як Бахчелі врешті решт притягує свою партію до прийняття відповідних рішень на користь партії Ердогана, як це відбувалось на президентських виборах у 2007 році, демократичних єврореформах у 2009 році, а також у низці інших випадків , як скинення влади британського агента Еджевита у 2002 році, щоб прокласти шлях для піднесення партії Ердогана.
Ми бачимо, що керівництво ПСР захищає Бахчелі від опозиції із його ж партії, яка бажає обрати нового лідера партії, чинячи перешкоди опозиції провести з’їзд партії з цього питання силами поліції, а також через місцеві суди, які не дозволили проведення даного з’їзду. Опозиція партії подала скаргу до суду на голову партії, який відмовився скликати з’їзд та проводити вибори, як і наполягав на тому, що вони повинні проводитись у 2018 році згідно до внутрішньопартійного графіка.
Звідси видна ймовірність того, що Ердогану усе-таки вдасться змінити систему правління на президентську. Він докладає зусиль у справі послаблення опозиції шляхом зняття недоторканості з тих, хто звинувачується у корупції або у скоєнні актів, скерованих проти держави у вигляді підтримки сепаратистів; а також Ердоган докладає зусиль для набуття партії MHP у ролі свого союзника, у той час як сам Ердоган виступає з підтримкою цієї партії. А тому не виключено, що ця партія підтримає референдум з приводу конституційних реформ, оскільки, як і раніше, вона надасть підтримку Ердогану в останню мить. Коли партія Ердогана буде потребувати у 330 голосах у парламенті, щоб отримати право провести референдум, у той час як його партія має у розпорядженні 317 депутатських портфелів, тоді їй знадобляться голоси партії MHP, у якої є 40 портфелів. Для того ж, щоб провести конституційні реформи через парламент, необхідно 367 голосів, що нездійсненно для Ердогана. Йому залишається лише провести референдум або добитися дострокових виборів, щоб, отримавши більшість, провести всенародний референдум.
Таким чином, Ердоган прагне отримати більшість, щоб досягти широких повноважень та надати Америці можливості по реалізації своїх політичних рішень всередині держави, як, наприклад, , курдське питання, і у регіоні, як проекти, пов’язані з Сирією та Іраком та скеровані по запобіганню звільнення Умми від пут колоніалізму та повернення до правління Ісламом. Ердоган наполягає на світській демократичній республіканській системі, як він підкреслював це неодноразово, що також підтверджується його прихильністю цьому протягом 14 років. Він відхилив пропозицію голови парламенту щодо втілення системи, заснованої на релігії, і наполіг на світській системі. Таким чином, для нас нема ніякої різниці між президентською формою правління Сісі в Єгипті та парламентською у Туреччині, яка продовжує функціонувати протягом 92 років. Як приклад та істинна система правління для жителів Туреччини та усіх мусульман є Халіфат за методом пророцтва, заснований на ісламській доктрині, законодавство якого виходить із Корану та Сунни , – Халіфат, який позбавить Умму від Америки та решти західних колоніальних держав.
Газета «Ар-Рая»
Асъад Мансур
3 Рамадан 1437
08.06.2016
