Після Другої світової війни і виходу США із ізоляції регіон ісламського Магрібу уперше зіткнувся з протистоянням між новим колонізатором — Америкою — і старим — Європою. На початку 60-х років минулого сторіччя Америці вдалось вирвати Марокко і Алжир з-під впливу британського колоніалізму. Проте це тривало недовго, Британія згодом відновила свій вплив у цих країнах. Потім США спробували проникнути до регіону через низку переворотів у Марокко, але зазнали невдачі. Після цього вони ініціювали і використали питання Сахари як засіб проникнення, а також спробували скористатись останніми народними протестами в Алжирі, опираючись на окремі рухи.
Справжній перелом відбувся під час арабської весни у 2011 році та її наслідків для британського впливу у Лівії. Це стало приводом для повернення американського колоніалізму до західних мусульманських країн, після чого амбіції США зросли, а їх стратегічне бачення сконцентрувалось на витісненні європейського колоніалізму і ліквідації його спадщини.
За останні роки були підписані численні угоди у сфері безпеки і оборони, проведені спільні військові навчання з Марокко і Тунісом. США зробили із свого Африканського командування (AFRICOM) зброю колоніального втручання і ударну силу для проникнення до регіону ісламського Магрібу.
І ось сьогодні настала черга Алжиру, який опинився в епіцентрі американського колоніального урагану через зміни, які відбулись за останні роки на колоніальній і міжнародній арені. На цьому тлі загострилась геостратегічна значущість Алжиру для США.
На колоніальному рівні США вже проникли до Лівії і тепер грюкають у східні ворота Алжиру (кордон між Алжиром і Лівією протяжністю біля 1000 км). Проте іще більш небезпечним напрямком є південний кордон Алжиру — регіон Сахеля (Малі, Нігер), куди прийшов американський колонізатор після того, як вимів французьку присутність. Саме тут міститься серйозна загроза для Алжиру — нафтові родовища на півдні країни і питання «тероризму», яке США майстерно вміють використовувати і експлуатувати. Усе це робить Алжир справжньою мішенню і епіцентром американських колоніальних інтересів.
На міжнародній арені ситуація усугубляється енергетичною кризою, спровокованою російсько-українською війною, особливо для Європи. Це примусило Європу обернути свої погляди на Алжир як на одного із головних альтернативних постачальників енергії замість Росії. А оскільки енергетика — це стратегічна зброя Америки, за яку вона тримається міцно, інтерес США до Алжиру і його величезних енергетичних запасів почав різко зростати з метою перехопити контроль і відрізати Європу від цього джерела.
Так, 23 травня минулого року в Алжирі державна нафтогазова компанія Sonatrach підписала попередню угоду з американською нафтогазовою корпорацією ExxonMobil. У січні поточного року алжирське Національне агентство по розвитку вуглеводневих ресурсів (ALNAFT) і американська компанія Chevron підписали угоду про проведення дворічного дослідження «потенціалу запасів нафти і газу на шельфі Алжиру». У жовтні 2024 року Sonatrach також уклала попередню угоду про принципи співпраці з американською компанією Occidental Petroleum Corporation (Oxy) в області розвитку і видобутку вуглеводнів. Ці та інші угоди між США і Алжиром в енергетичній сфері почали множитись і активно розвиватись.
Америка прагне встановити контроль над енергетичним сектором Алжиру, щоб міцніше взяти під контроль Європу, яка страждає від енергетичного дефіциту, і одночасно перекрити шлях Росії і Китаю.
Окрім того, є регіон південніше Сахари — зона Сахеля, південніше Алжиру з протяжним кордоном з Малі і Нігером довжиною біля 1700 км. Цей регіон став опорною точкою американського колоніалізму в Західній Африці після того, як Франція була звідти витіснена. Сьогодні США прагнуть управляти цим простором з мінімальними витратами, щоб вилучати чистий колоніальний прибуток. І Алжир, як ворота в Сахель, став об’єктом особливої уваги Америки для охорони своїх нових колоній. Для цього США активізують «боротьбу з тероризмом», а також використовують алжирський режим серед туарегів. Так само Америка задіяла режим в Марокко, опираючись на його зв’язки з впливовими колами в цих країнах — з тарікатами, військовими, політиками, а також з нещодавньою активізацією економічної взаємодії.
Саме в межах цієї американської колоніальної стратегії по відношенню до Алжиру слід розуміти останні зміни і стрімке нарощування угод між США і режимом Теббуна в Алжирі. Це проявилось в нещодавній угоді, підписаної 22 січня 2025 року командуючим AFRICOM генералом Майклом Ленглі після його зустрічі з президентом Теббуном і начальником Генерального штабу алжирської армії генералом Саідом Ченгрігою. Це підтвердив і посол Алжиру в Вашингтоні, заявивши: «Наша стеля у співпраці з Америкою — це небо». А також останні переговори між державним секретарем США Марко Рубіо і міністром закордонних справ Алжиру Ахмедом Аттафом, де обговорювалось «зміцнення міцного партнерства між двома країнами».
Щодо погляду алжирського режиму на відносини з Америкою, то він є частиною загального курсу Британії — колоніального гравця, який зберігає свій вплив в Алжирі сьогодні. Це теж частина британської колоніальної стратегії: надати США певні поступки заради збереження власного контролю над своїми колоніями, а також для відбиття натиску американського колоніалізму на зону свого впливу. Режим Теббуна, який опинився у кільці американського тиску зі сходу і півдня, тепер грає колоніальну роль, як і режим в Марокко, забезпечуючи інтереси США, при цьому пов’язуючи інтереси американського капіталізму з алжирським режимом, через що Америці доведеться гарантувати стабільність правлячого режиму в Алжирі, а отож, фактично, вона збереже британський колоніальний вплив.
Але США вважають, що епоха європейського колоніалізму завершилась, що Європа вичерпала свої можливості по розграбуванню, і Америка рішуче налаштована на її повне витіснення. Погляд США скерований до нафти і газу Лівії, Алжиру і Тунісу, до фосфату, золоту, сріблу, міді і кобальту Марокко, до рідкісних металів в Сахелі, до золоту і урану Малі, до залізу Мавританії, до нафти Нігерії і до усіх ресурсів західної частини мусульманських земель і сусідніх територій.
Це робить ситуацію у регіоні іще більше схильною колоніальному суперництву, хижацтву і запеклій боротьбі, ціну за яку платять кров’ю і багатствами мусульмани. І Тріполі на заході — наочне свідчення цьому.
Це і є чорне геостратегічне провалля, яке породила відсутність Халіфату. Землі мусульман стали ареною, де хижаки західного колоніалізму рвуть на шматки слабку здобич. Ця трагедія не зникне до того часу, поки не буде викорінена сама інфекція, яка породила її — західна колоніальна система та її зрадницькі агентурні режими.
Немає порятунку, окрім як в Ісламі і його Праведному Халіфаті за методом пророцтва.
Газета «Ар-Рая»
Мунаджі Мухаммад
16.04.2025
