Справа ув’язнених ісламістів у Лівані залишається однією із найбільш гострих і чуттєвих тем як у сфері безпеки, так і у політичній сфері. Це заплутане питання пов’язано з крупними регіональними і міжнародними змінами і давно використовується як розмінна монета на політичній арені. Тим часом тривають муки сотень молодих мусульман, які роками томляться у в’язницях без ясних перспектив на звільнення і без якої-небудь серйозної політичної рішучості відновити справедливість стосовно них.
Ця проблема виникла після подій у Дінніє у 2000 році і подальших подій у таборі Нахр аль-Барід на півночі Лівану у 2007 році, пов’язаних з явищем під назвою «Фатх аль-Іслам». З того часу тема «боротьби з тероризмом» стала зручним прикриттям для влади, яка дозволяє виправдовувати свавільні арешти. З початком революції у Сирії у 2011 році ця справа набула нового, іще більше заплутаного характеру. Ліванська влада вжила жорстких репресивних заходів проти усіх, хто виражав співчуття революції чи надавав їй підтримку — у точній відповідності з американською політикою, скерованою на придушення революції, тиск на її народну підтримку і просунення бажаного для Вашингтона політичного рішення у Сирії.
Саме у цей період у Лівані була заарештована велика кількість прибічників сирійської революції за звинуваченням у «підтримці тероризму», приналежності до озброєних формувань або участі у бойових діях проти сирійського режиму.
У той період кількість ісламських ув’язнених перевищило п’ять тисяч людей. Сьогодні їх нараховується біля 400, із них 170 — вихідці із Сирії, решта — ліванці і декілька людей із Палестини. Ці ув’язнені утримуються у вкрай важких умовах: жахлива переповненість, навмисне ненадання медичної допомоги і відсутність навіть мінімальних прав ув’язнених. Але найглибший біль полягає у фабрикації звинувачень, у вибиванні зізнань під тортурами і в утриманні під вартою протягом багатьох років без суду і слідства. А якщо справа усе ж таки доходить до суду, то вона передається у військовий трибунал, який перебуває під повним контролем Іранської партії у Лівані, де виносяться неправдиві вироки — аж до одвічного ув’язнення і смертної кари. За оцінками, біля 55% ув’язнених досі не предстали перед судом, а 45% були засуджені на різні строки.
Це питання експлуатується не тільки ворогами ув’язнених, але й ліванськими політиками, особливо тими, хто формально вважається представниками «сунітів», вони перетворили це питання на свій виборчий інструмент. Вони неодноразово обіцяли сім’ям в’язнів ухвалення закону щодо загальної амністії і клялись покласти край стражданням їх дітей, але усі ці обіцянки миттєво зникали одразу після завершення передвиборчих кампаній.
Таке використання трагедії лише посилило у сімей відчуття зрадницького ставлення з боку влади. Сьогодні вони переконані: страждання їх синів — не більше, ніж дешева розмінна монета у брудній грі за політичний вплив.
Після падіння режиму Асадів справа ув’язнених знов опинилась у центру уваги, оскільки більшість арештів було пов’язано з протистоянням занепалому режиму і підтримкою революції у Шамі, за яку ув’язнені заплатили високу ціну, будучи об’явленими «терористами». З приходом нового сирійського уряду знов заговорили про необхідність порушити це питання і вимагати звільнення сирійських в’язнів у Лівані. Однак сім’ї ув’язнених відмовились обмежувати вимоги тільки сирійцями і наполягали на тому, щоб вимога стосувалась усіх ув’язнених, будь то ліванці, палестинці чи сирійці. Адже суть цієї проблеми не в національній приналежності, а у підтримці революції Умми проти кривавого і деспотичного режиму.
Численні трагедії супроводжують цю справу: сім’ї, які втратили єдиного кормильця; діти, які виросли не бачачи своїх отців; дружини, які втратили усіляку надію на повернення своїх чоловіків; і матері, які проводять свою старість біля воріт в’язниць. Усе це відбувається на тлі гучних промов світової спільноти щодо прав людини і справедливого правосуддя, при цьому закриваючи очі на систематичні порушення, які кояться у Лівані під приводом «боротьби з тероризмом».
Усе це — результат диктату місцевого політичного керівництва, яке напряму пов’язано з американськими і західними інтересами.
Ці ув’язнені юнаки викинули із своєї свідомості кордони Сайкса-Піко, підтримавши революцію у Шамі як революцію усієї Умми, а не революцію, обмежену якою-небудь територією чи державою. Вони пожертвували усім, що у них було, заради підтримки своїх братів, і по справедливості повинні були б удостоєні честі за свої вчинки, а не піддаватись приниженню і арештам! Око неупередженої людини бачить в них не «терористів», як намагається нав’язати влада, а символ честі, який відображає істинну суть і волю Умми.
Очевидно, що справа цих ув’язнених носить виключно політичний характер, і в ньому ліванська влада підкоряється американському диктату, мета якого — стримування Ісламу і його прибічників під приводом «боротьби з тероризмом». Тут мова йде не про закон і не про справедливе судочинство, це боротьба проти рішучості і віри, якою прагнуть зломити Умму, кидаючи її героїв у в’язниці, щоб це стало назиданням для решти інших.
Саме тому необхідно мобілізувати усі сили і ресурси — народні, політичні, інформаційні і правозахисні — для спричинення сильного тиску на ліванську владу і тих, хто стоїть з нею, щоб припинити цю волаючу сваволю і назавжди закрити похмуру сторінку цього трагічного досьє.
