З миті скасування Халіфату минуло рівно сторіччя по мусульманському літочисленню (по хіджрі). Мусульмани, які колись формували світову політику, керували світом, буди сильні завдяки своїй держави і величні завдяки релігії, відстали від світового курсу зі скасуванням Халіфату 3 березня 1924 року.
Їх землі були окуповані, їх багатство розграбовано, їх землі стали полем битви для невірних колонізаторів. Мусульмани збились з курсу. Їм стало складно знайти для себе новий маршрут. Віднині бразди правління перейшли у руки колонізаторських держав. Ця ворожі сили почали перевиховувати мусульман на тлі вже свого бачення. Образ життя західних людей став домінуючим в ісламських землях. Умма практично була вирощена західною культурою. Одним словом, втрата Халіфату завдала величезний збиток Уммі.
В даній частині ми розглядаємо передісторію скасування 1300-річного Халіфату — єдиної системи управління мусульман. Ми спробували вивчити історичну катастрофу розпаду Халіфату, не вдаючись у найдрібніші подробиці.
• Як був зруйнований Халіфат?
10 січня 1924 року король Англії Георг V у своїй вступній промові в Палаті общин заявив, що законопроект, який стосується Лозаннського договору, буде внесений у порядок денний парламенту для негайного обговорення, і промовив наступну шокучу фразу:
«Як тільки цей законопроект буде прийнятий, буде ратифікований Лозаннський договір і відкриється «нова ера»1.
Що мала на увазі Англія, яка на протязі довгих років боролась за скинення Халіфату, коли король Георг V сказав, що «відкриється нова ера» для Англії з прийняттям Лозаннської угоди? Чи можна це розуміти, як свого роду «бушру» (благу звістку) звільнення від халіфа?Очевидно, що британці чекали скасування Халіфату, щоб утвердити Лозаннську угоду, і вважали, що світ без Халіфату буде означати для них початок «нової ери».
Історик Мустафа Армаган в своїй статті під назвою «Чи стало скасування Халіфату ініціативою британців?»2 у зв’язку з цим вжив наступні примітні вирази:
«Проте, я вважаю, що неможна нехтувати зовнішньою динамікою, і тому питання повинно розглядатись в більш широких масштабах. Я думаю, що скасування Халіфату і курс до секуляризму були нав’язані іще в Лозанні, і тільки на цих умовах було дозволено утворення Турецької Республіки. Пояснення того, що це не було прописано у якості окремої статті в Лозаннському договорі і що привілеї і права Османської держави, які вона отримала від колишніх поколінь мусульман за допомогою Халіфату, були безповоротно залишені окупантам, полягає у тому, щоб Халіфат перестав бути на порядку денному у цій новій ері».
Такиюддін Набхані наступним чином описує процес руйнування Халіфату у своїй книзі під назвою «Ісламська Держава»:
«З початком Першої світової війни Захід усвідомив, що прийшла зручна мить для повного захвату ісламських земель і знищення Ісламської Держави. Османська держава вступила у світову війну, в якій зазнала руйнівної поразки, а Союзники3 вийшли переможцями. В результаті західні країни поділили між собою усі території мусульманського світу у якості трофеїв. Західні країни прибрали до рук усі території, окрім незначної частини під назвою «Туреччина». Проте і вона залишалась під їх пануванням з миті завершення Першої світової війни з 1918 року до набуття незалежності в 1921 році, коли «Туреччина» дала безбожним державам гарантії остаточної ліквідації Ісламської Держави».
• За лаштунками періоду розпаду Халіфату
1921 рік став поворотним в історії Туреччини. У 1921 році греки відступили після запеклої війни і був досягнутий значний прогрес в боях з ворогом. Дана подія була непростою в історії Ісламської Держави з точки зору значущості, навпаки, за допомогою даної події на передній план вийшов Мустафа Кемаль — чоловік, який зіграв найбільшу роль у скасуванні Халіфату.
У 1921 році греки окупували Ізмір і деякі райони узбережжя Туреччини. В цьому ж 1921 році Мустафа Кемаль послав Ісмета Іньоню для укладання широкої угоди з британським генералом Харінгтоном, головнокомандуючим союзними військами. Власне кажучи, 24 березня 1940 року, через два дні після смерті Харінгтона, в лондонській газеті «TheTimes» була опублікована присвячена йому стаття. У цій статті говорилось: «Коли греки почали наступати на турок у 1921 році, сер Харінгтон, командуючий союзними військами отримав широкі повноваження для надання допомоги Мустафі Кемалю». І знов стаття містила наступні ствердження: «Політичне турне Харінгтона приховувало його істинні плани і наміри. Адже він дійсно був чоловіком, гідним покладеної на нього задачі».
Після цього договору держави Союзників погодились вигнати греків із міста Теріс, а самі пообіцяли покинути Стамбул і турецькі землі. При вивченні виступів Мустафи Кемаля стає ясно, що таке ставлення держав Союзників було відповіддю на скасування Халіфату Мустафою Кемалем.
Завдяки цим широким повноваженням, наданим Мустафі Кемалю, фаза по ліквідації Халіфату була запущена, і йому був нанесений вирішальний смертельний удар.
В своєму виступі перед Національними зборами про ситуацію в Туреччині Мустафа Кемаль роз’яснив те, що відбувається, наступним чином:
«Я не вірю в союз ісламських держав. Я навіть не вірю в союз османських народів. Кожен із нас може повірити в будь-яку ідею, яку тільки побажає. Але уряд повинен дотримуватись незмінної політики,заснованої на єдиній меті і наборі фактів. Його мета — захистити існування країни та її незалежність у певних географічних кордонах. Емоції і занепокоєння не повинні впливати на нашу політику. нехай сни і уявлення розвіються,тому що у минулому вони нам дуже дорого обходились».
В своїй книзі під назвою «Як був зруйнований Халіфат» Абдулькадім Заллюм робить наступні спостереження відносно скасування Халіфату:
«Британці хитрістю зіграли у дуже погану і огидну гру, щоб остаточно зруйнувати Халіфат. Британський генерал Харінгтон був призначений верховним головнокомандуючим союзними військами, яку окупували Туреччину. Він командував в Стамбулі і по усій Туреччині. Туреччина була відокремлена від решти усіх інших частин ісламських територій. Британці були близькі до задуманому, а їх метою було знищення Халіфату, а також видалення із Туреччини союзних собі французів, італійців і греків. Коли Великобританія зрозуміла, що знищити Халіфат і прогнати Союзників непросто, вона стала вдаватись до своїх маневрів.
Англія вчинила у цьому відношенні диявольським, хитрим і огидним чином. Британський уряд поставив метою витіснити Союзників із Туреччини, тому вона вдалась до політичних, дипломатичних, міждержавних і військових вивертів, і розпалювала місцеві конфлікти. До усього перерахованого Англія вдалась як до засобу по знищенню Халіфату.
Британський уряд у межах операції по власноручному знищенню Халіфату, окрім міждержавних маневрів і політичних ігор, вдавався до операцій в Туреччині через британських генералів, таких як Харінгтон і Вілсон. Мустафа Кемаль був тим чоловіком, який грав для них у цю огидну гру. Якщо б не Мустафа Кемаль, британські змови закінчились би повною поразкою».
Вигравши цю війну з греками, Мустафа Кемаль повернувся в Анкару. «Великі національні збори»4 вшанували його честі звання «маршала» і присвоїли йому титул «газі». Так Мустафа Кемаль і здобув собі відомість в народі. Шквал телеграм з захопленими і хвалебними змістами стікались із Афганістану, Індії, Єгипту та інших ісламських земель. Після усіх цих почестей Великі національні збори обрали його законним президентом уряду. Потім, у 1922 році, Мустафа Кемаль відправив Ісмета Іньоню в Англію для переговорів з британцями про незалежність.
Тодішній міністр закордонних справ Великобританії лорд Натаніел Керзон під час мирної конференції, яка відбулась у листопаді 1922 року, у відповідь на вимогу про надання Туреччині незалежності сказав Ісмету Іньоню: «Ми не можемо визнати вас незалежними, це неможливо. Тоді питання Сходу знов стане колишнім». Мустафі Кемалю нічого не залишалось, окрім як взяти на себе зобов’язання розвіяти побоювання британців. Після цього він заявив, що погодиться з умовами, які вони висунуть у якості гарантії того, що ці побоювання будуть усунені. Власне кажучи, на зустрічі, яка відбулась в 1923 році, вустами британського дипломата Керзона були поставлені чотири умови. Пізніше ці умови стали більш відомі як «умови Керзона». Ці умови такі:
1. Халіфат повинен бути повністю скасований;
2. халіф повинен бути вигнаний за кордон;
3. його власність повинна бути конфіскована;
4. замість Ісламського Шаріату повинні бути запроваджені рукотворні закони, а замість заснованої на ісламських правилах конституції Османської держави в Туреччині повинна бути утверджена світська і громадянська конституція.
Успішність завершення даної конференції залежала від цих чотирьох умов. Але коли Мустафа Кемаль зрозумів, що громадська думка і Національні збори переважно не розділяють його плану, він всерйоз замислився над тим, як вийти із цієї складної ситуації. Ситуація, яка склалась, робила неможливим те, щоб Лозаннська конференція була зібрана знов,тому що в такій атмосфері здавалось немислимим реалізувати чотири умови, висунуті британським міністром закордонних справ Керзоном у якості ультимативної вимоги, щоб конференція отримала позитивний результат. Мустафа Кемаль повинен був вжити заходів, які дозволили б виконати ці умови. Для цього йому було необхідно, щоб Національні збори прийняли рішення по створенню республіки, по обранню президента і по повному скасуванню Халіфату. Проте безглуздо було сподіватися на здійснення і приведення у дію своїх проектів, коли більшість Національних зборів виходить проти тебе. Для цього Мустафа Кемаль вирішив розпустити Збори і провести нові вибори, щоб утворити Збори із лояльних собі депутатів. Так він зміг би досягти своїх цілей і приймати потрібні йому рішення.
Абдулькадім Заллюм в своїй книзі «Як був зруйнований Халіфат» таким чином описує даний процес:
«Тому Мустафа Кемаль розпустив Збори і почав займатись справами,пов’язаними з новими виборами, сподіваючись таким чином притягти на свою сторону більшість. Але ці знов сформовані Збори в результат виборів дотримувались шляху старого меджлісу. Тоді Мустафа Кемаль замислив підступи проти Зборів, щоб внести в них розлад і завести у глухий кут. Його метою було зробити Збори некерованими. Він почав політичну змову, щоб викликати кризову ситуацію і скористатись нею. Він запросив міністрів до себе додому в Чанкая на вечерю. На цій вечері обговорювалась політична ситуація з усіх її боків. Врешті решт, за пропозицією Мустафи Кемаля, вони вирішили наступного дня спочатку подати достроково у відставку, а потім відкликати свою відставку. Вони мали намір повернути собі колишній статус, поставивши Збори у скрутне становище. Наступного дня усі міністри пішли у відставку, як і домовлялись вночі.
Хоча Збори були скликані для формування нового уряду, вони не увінчались успіхом. Підсилились бійки і суперечки серед депутатів. Кожен із них хотів, щоб прийняли його думку і діяли згідно з цією думкою. Там почав панувати суцільний безлад і хаос.
Двома днями пізніше Мустафа Кемаль влаштував іще одну вечерю для своїх близьких друзів. Серед них були Ісмет, Фетхі і Кемаледдін-бей. Обговорювалось і розглядалось питання про те, що Збори не в змозі сформувати уряд. Нарешті, Мустафа Кемаль зробив наступну заяву:
«Пора покласти край цим безладам. Завтра ми проголосимо республіку. Це є виходом із усіх проблем, які склались. Фетхі, твоя задача завтра — підбурювати Збори і налаштовувати їх депутатів один про одного, наскільки це можливо. А тим часом ти, Кемаледдін, запропонувати передати владу у мої руки, щоб вивести Збори із критичної ситуації, яка склалась».
Наступного дня почалась зустріч, і усі почали діяти по оговореному сценарію. З початком зборів у залі утворився великий галас. Депутати бились один з одним і хапали один одного за горло. Під час цього запеклого протистояння Кемаледдін-бей запропонував запросити Мустафу Кемаля для створення нового уряду. Депутати, забувши про протиріччя між собою, прийняли цю пропозицію. Проте перше запрошення Мустафа Кемаль не прийняв. Потім вони направили листа, в якому писалось, що Збори нездатні вирішити урядову кризу, і просили Кемаля про допомогу. Мустафа Кемаль, у свою чергу, висунув умову, щоб Збори повністю погодились з його баченням формування уряду. І депутати прийняли це».
29 жовтня 1923 року в парламенті відбулось важливе засідання. Мустафа Кемаль вийшов на трибуну і виступив з промовою. У цьому зверненні Мустафа Кемаль проголосив Туреччину республікою і сказав:
«Ви попросили мене знайти вихід із цієї кризової ситуації. Проте ви самі — винуватці того, що відбувається. Джерело кризи, в якій ми перебуваємо, не тимчасове, а, навпаки, корінням уходить у помилки, закладені в основах нашої державної системи. Меджліс володіє як законодавчою, так і виконавчою владою. Кожен депутат із вас повинен взяти участь у прийнятті рішення, яке відноситься до уряду, а не втручатись в усіх види державних справ і рішення решти міністрів. Панове! В такій обстановці жоден міністр не прийме на себе зобов’язання і не візьме на себе відповідальність. Ви повинні усвідомлювати, що на нині існуючих принципах буде не уряд, а бардак. Вам треба змінити цей порядок. З цією метою я приймаю рішення, щоб Туреччина стала республікою під управлінням обраного на виборах президента».
40% депутатів не брати участь в голосуванні в Зборах. Проте раніше було вирішено, що Туреччина стане республікою. Мустафа Кемаль був обраний першим президентом Турецької республіки. Він почав працювати над скасуванням Халіфату і проголошенням світськості держави. Він почав нацьковувати Збори і схиляти їх до даної затії. Депутати-оратори, релігійні діячі і лідери опозиції взялись за жорсткі нападки на інститут Халіфату. Після цього, щоб захистити республіку, вони прийняли закон, згідно якому кожна дія на користь зміщеного султана сприймалась як зрадництво, а ті, хто порушував даний закон, засуджувались до страти.
Коли деякі депутати говорили, що з дипломатичної точки зору Халіфат вигідний для Туреччини, прибічники Мустафи Кемаля підіймали галас і намагались примусити цих депутатів замовчати. У зв’язку з цим Мустафа Кемаль зробив наступне звернення:
«Хіба турецькі селяни не воювали і не помирали за Халіфат, Іслам і представників духовенства на протязі п’яти сторіч? Час Туреччині забути про інтереси індійців і арабів і зайнятись своїми власними інтересами, звільнившись від тягаря керівництва ісламськими державами».
Хоча деякі депутати рішуче виступали проти прагнення Мустафи Кемаля скасувати Халіфат, Мустафа Кемаль за допомогою погроз примусив замовчати цих супротивників. Зібрання меджлісу було скликано на початку березня 1924 року. Вступна промова оберталась навколо необхідності скасування Халіфату. Мустафа Кемаль одразу ж наштовхнувся на бурю заперечень.
Он надав меджлісу пропозицію про скасування Халіфату. Слідом же він запропонував депортувати халіфа і відокремити релігію від державних справ. Він виступив перед незгодними депутатами з такою промовою:
«Необхідно будь-якою ціною врятувати республіку від небезпеки і закласти в її основу науковий і міцний фундамент. Також необхідно, щоб халіф і решта представників династії Османів покинули республіку. Старі релігійні суди повинні бути скасовані, замість них повинні бути створені суди, засновані на сучасних законах; релігійні медресе повинні бути зачинені, а замість них треба відкрити світські школи, які будуть знаходитись під контролем уряду».
Вранці 3 березня 1924 року було об’явлено, що Великі національні збори прийняли рішення скасувати Халіфат і відокремити релігію від державних справ. У ту ж ніч Мустафа Кемаль відправив наказ губернатору Стамбула, в якому говорилось: «Необхідно, щоб Абдульмаджид до завтрашнього ранку покинув Туреччину». Посеред ночі він примусив його направитись у палац халіфа з охороною і солдатами і орендувати машину, щоб переправити халіфа через кордон у напрямку Швейцарії. Він дав халіфу валізу з одягом, білизну і трохи грошей. Через два дні Мустафа Кемаль зібрав усіх представників династії Османів і вивіз їх із країни. Усі релігійні титули були скасовані. Фонди мусульман були перетворені у державну власність. Релігійні медресе бути перетворені у громадянські школи і перешли під контроль міністерства народної освіти.
Таким чином, Мустафа Кемаль виконав чотири умови, висунуті британським міністром закордонних справ Керзоном. Віднині не залишалось ніяких перешкод для проведення і успішного завершення мирної конференції. 8 березня 1924 року Ісмета Іньоню — міністра закордонних справ Туреччини і голову турецької делегації — направили Союзникам з листом з закликом укласти мир, і останні прийняли це звернення. 23 квітня 1924 року Лозаннська конференція знов відновила свою роботу. Учасники конференції уклали мирний договір. 24 липня 1924 року був підписаний Лозаннський мир. Іноземні держави визнали незалежність Туреччини. Британці вийшли із Стамбула і проток. Харінгтон покинув Туреччину. Після цього один із британських депутатів виступив з нападками на Керзона в Палаті общин Великобританії щодо незалежності Туреччини. Керзон відповів на це наступним чином:
«З Туреччиною дійсно покінчено. Після цього їй не підвестись на ноги, адже ми поклали край її духовній силі. Цією силою були Халіфат і Іслам».
Так англійцям з місцевими співучасниками вдалось скасувати 1300-річний платан — Халіфат — 3 березня 1924 року а (28 Раджаба 1342 року по хіджрі).
Йилмаз Челік
26.02.2021
1. «As soon as this Bill has been passed, the Treaty will be ratified, and a new era will open» (CAB/23/46, s. 424).
2. http://www.mustafaarmagan.com.tr/genel/hilafetin-kaldirilmasini-ingilizler-mi-istemisti/
3. Союзники у Першій світовій війні — загальна назва членів коаліції держав, які перебували у стані війни з блоком так званих «Центральних держав» під час Першої світової війни . Поняття Союзників не тотожно поняттю «Антанта».
4. Великі національні збори Туреччини (тур.TürkiyeBüyükMilletMeclisi) — вищий однопалатний законодавчий орган (парламент) Турецької Республіки часто називають просто меджліс (тур. Meclis). Був заснований в Анкарі 23 квітня 1920 року у ході Грецько-турецької війни. В період з 1961 по 1982 роки парламент Туреччини був двопалатним, верхньою палатою був Сенат республіки.
