Рубрика «Халіфат в Туреччині з дня його скасування по сьогоднішній день» 5 ч.

В сьогоднішній же п’ятій частині ми зачепили інтеграцію мусульман в демократичну систему через «Партію благоденства» і «Партію справедливості і розвитку». Представляємо вам наш матеріал по даній темі, складений Йилмазом Челіком:

Неджметтін Ербакан як особистість, а «Партія благоденства»1 як партія взяли на себе найбільш ефективну роль в процесі інтеграції у сучасну політичну систему ісламістської частини населення і щирих мусульман Туреччини. Хоча «Партія національного порядку»2 і «Партія національного порятунку»3 також поклали на себе цю роль, внесок «Партії благоденства» в інтеграцію населення по продуктивності приніс набагато більше плодів для режиму, оскільки до появи «Партії благоденства» у мусульман не було якого-небудь представництва в уряді, і мусульманам доводилось або займати антисистемну позицію, або звертатись до інших правих партій.

«Партія благоденства» була заснована після закриття «Партії національного порятунку» і військового перевороту 12 вересня 1980 року. В 1987 році головою даної партії був призначений Неджметтін Ербакан. «Партія благоденства», яка виникла в результаті закриття «Партії національного порядку» і «Партії національного порятунку», віддала перевагу продовжити свій шлях, використовуючи більш м’яку порівняно з попередніми дискурсами мову у відношенні системи. Хоча вона побудувала консервативний націоналістичний дискурс на основі ісламських концепцій, партія відмовилась від своїх попередніх ісламських дискурсів, щоб не порушувати спокій режиму.

Незважаючи на те, що раніше члени партії заявляли, що виступають проти вільного ринку, проти приватизації, що не погоджуються з договорами, укладеними з МВФ, тепер вони змінили свою риторику, коли на їх адресу посипалась критика з натяками на те, що «Партія благоденства» є позасистемною партією, і цього разу «ПБ» почала заявляти:«Ми є кращими економістами вільного ринку; ми не проти приватизації; МВФ надасть нам кредит стенд-бай4; кредити, які беруться в стані інфляції — не заборонені» і т.д.
Таким же самим чином вони намагались переконати, що «Партія благоденства» насправді є світсько-демократичною і зовсім не антикемалістською партією, що вона знаходиться в рамках системи, через такі заяви, як: «Якщо б Ататюрк був живий, то він вступив би в «Партію благоденства». Справжня демократія, справжній секуляризм прийдуть з «Партією благоденства».

Власне кажучи, в програмі партії говорилось: «Ми віримо в свободу ідеї, совісті і думки; і усі види пригноблення цих свобод вважаються примітивними і суперечать секуляризму; секуляризм не ворожий до релігії, навпаки, він був розроблений і запроваджений в життя як принцип, який захистить ці свободи від усіляких можливих порушень»5.

• Концепції «Справедливий порядок»6, «Ісламський союз» і «Ісламська вісімка — D8»7

«Партія благоденства», яка є продовженням «Партії національного порядку» і «Партії національного порятунку», висунула риторику «справедливого порядку» і проводила свою політику через антиімперіалістичний дискурс, який часто застосовувався в програмі партії. Політики «Партії благоденства» настирливо заявляли, що вони виступають проти західної системи, заснованої на відсотках, і бажають замінити її своєю соціально-економічною системою, яку вони назвали «справедливим порядком», і акцент на цьому вони старались виразити на кожній платформі. Хоча модель «справедливого порядку» і була побудована на антиімперіалістичному дискурсі, але насправді вона мала змішану економічну структуру між вільною ринковою економікою Заходу і контрольованим з боку держави соціалізмом країн Східного блоку.

Черговим політичним аргументом «Партії благоденства» був «Ісламський союз». Ідея про «Ісламський союз», яка на перший погляд приємно лягає на слух, насправді є надзвичайно небезпечною концепцією. Від самого початку автором даної ідеї, яка припускає розділення, а не єдність, є Великобританія. Британці просували цю ідею через свого чоловіка, Джамалуддіна аль-Афгані, щоб повністю контролювати Індію, нанести удар по Халіфату, сокрушити мусульман і зберегти повний контроль і панування на Індійському субконтиненті.

Іще одним важливими політичним аргументом «ПБ» був проект «Ісламської вісімки» — D8. Проект D8 характеризувався як лежачий в основі зовнішньої політики проект «Партії благоденства». Були визначені вісім країн, які розвиваються: Туреччина, Бангладеш, Пакистан, Малайзія, Індонезія, Іран, Єгипет і Нігерія. Зовнішня політика «ПБ», яка виступала за співпрацю з країнами Близького Сходу, азіатськими країнами, які утворились після Радянського Союзу, і такими країнами, населення яких було переважно мусульманським, як Малайзія і Індонезія, відображала суміш націоналізму і ісламізму.

Обраний головою під час Другого з’їзду партії в 1989 році, Ербакан заявив, що «Організація Об’єднаних націй мусульманських країн» повинна бути створена у зовнішній політиці, і коли майже 80 країн і спільнот створять власну «ООН», а мусульманські країни зможуть утворити силу, щоб протиставити її Заходу. Скільки б Ербакан не вдавався до приємно лягаючих на слух виразів, в його поглядах не було відображення Ісламського Шаріату, оскільки Іслам заснований на єдності, а не на розділені Умми на багато країн. Згідно даній думці Ербакана, були визнані законними кордони, проведені Великобританією і Францією, а також держави, які представляють собою в ісламському світі націоналістичний характер.

Проте за усю свою політичну діяльність Ербакан жодного разу не вдавався до використання концепції Халіфату в своїх виступах, незважаючи на те, що саме Халіфат об’єднував мусульман в межах єдиної держави, єдиної Умми і єдиного прапору на протязі 13 сторіч історії Ісламу. Ербакан ніколи не робив закликів в даному напрямку. Політичні аргументи, які він використав в своїй зовнішній і внутрішній політиці, носили більше консервативний націоналістичний тон, аніж ісламський.

• Переворот «28 лютого»8 і закриття «Парті благоденства»

«Партія благоденства» увійшла в парламент на виборах 1991 року. Вона набрала більше усіх голосів на виборах в грудні 1995 року. У червні 1996 року коаліційний уряд, створений «ПБ» з «Партією істинного шляху»9, отримав вотум довіри парламенту. Врешті решт уряд складався із коаліції «Refahyol»10, а Неджметтін Ербакан став прем’єр-міністром. Пізніше, після того, як Ербакан пішов у відставку, уряд «Refahyol» був розпущений (червень 1997 р.).

Після створення коаліції «ПБ»–«ПІШ» вважалось, що деякі події, які відбулись у цей період, викликали і прискорили «переворот 28 лютого».

Деякі із них:

→ Візити, здійснені прем’єр-міністром Неджметтіном Ербаканом 2–7 жовтня в 1996 році в Єгипет, Лівію і Нігерію, і слова Каддафі, сказані ним під час зустрічі з Ербаканом в наметі в Лівії.

→ Виступ представників групи «Аджзменді» з бородами в халатах і з посохами в руках в мечеті Коджатепе 6 жовтня 1996 року в Анкарі і скандування гасел по типу «Ми бажаємо Шаріату!».

→ Зв’язок мафії, політиків і поліції який проявився у дорожньо-транспортній пригоді в Сусурлуке 3 листопада 1996 року, а також те, що прем’єр-міністр Ербакан назвав усе це «цілковитою маячнею».

→ Прем’єр-міністр Неджметтін Ербакан дав іфтар релігійним лідерам і шейхам в резиденції прем’єр-міністра 11 січня 1997 року, і ця вечеря викликала реакцію в озброєних силах Туреччини.

→ Організація заходу «Єрусалимська ніч» муніципалітетом Сінджана в Анкарі 30 січня 1997 р. і т.д.

Услід за цим 22 січня 1997 року в місті Гьольджюке зібралось командування армії, і процес «перевороту 28 лютого» був початий. Фактично, «переворот 28 лютого» — це не боротьба, почата між урядом і озброєними силами, навпаки, це закликана тривати тисячоліттями боротьба, ініційована світською кемалістською хунтою проти Ісламу і мусульман. Адже у Ербакана і його адміністрації ніколи не було проблем з озброєними силами. Солдати, які заявили про це пізніше, сказали: «У нас не було проблем с Ербаканом, Ербакан був державником і національним політиком».

• Рішення 28 лютого

Засідання Ради національної безпеки (РНБ) Туреччини, яке відбулось 28 лютого, тривало 9 годин. В РНБ підкреслили, що секуляризм в Туреччині є гарантом демократії і закону. Рішення РНБ за 28 лютого 1997 р. було доведено до відома уряду.

В рішенні пропонувалось: ввести в дію закони про секуляризм; школи, пов’язані з тарікатами, повинні пройти перевірку і бути переданими під контроль міністерства національної освіти; необхідно перейти на восьмирічну безперервну освіту; курси Корану повинні знаходитись під контролем; повинен бути реалізований Закон про об’єднання освіти під єдиною системою (тур.Tevhid-i TedrisatKanunu); тарікати необхідно закрити; засоби масової інформації, які захищають тих, хто був вигнаний із армії за політичну реакцію, які зображають армію як ворогів релігії, треба взяти під контроль; треба дотримуватись закону про стиль одягу і зовнішній вигляд населення і держслужбовців (тур. KılıkKıyafetKanunu); шкури жертовних тварин не повинні передаватись дернекам(прим. — в Туреччині це є однією із статей прибутку, і режим не бажав залишати її у руках мусульман); дії проти Ататюрка повинні бут припинені, а винні — покарані. Усі ці рішення стосувались не скинення коаліційного уряду «Refahyol», закриття «Партії благоденства» або заборони діяльності деяких політиків, а стосувались мусульман, які бажали панування Ісламу і Шаріату.

Таким чином, «переворот 28 лютого» — це насправді постмодерністський переворот, скерований проти Ісламу і мусульман. Так чи інакше, ціну «перевороту 28 лютого» відплатили щирі мусульмани, а не Ербакан чи «Партія благоденства».

• Закриття «Парт благоденства»

Конституційний суд заборонив «ПБ» 16 січня 1998 року на тій підставі, що партія «порушила принципи цілісності суверенної держави зі своєю країною і нацією, принципи суверенітету нації і є центром реакційної діяльності, діючи всупереч принципам демократичної і світської республіки». Голова партії Неджметтін Ербакан, а також Шевкет Казан, Ахмет Текдал, Шевкі Йилмаз, Хасан Хусейн Джейлан і Ібрагім Халіл Челік були зняті з посади і на них була накладена заборона на участь в політичному житті строком на 5 років. Хоча Конституційний суд заявив, що серед причин закриття «Партії благоденства» була її «суперечливість принципам демократичної і світської республіки», в заявах Ербакана говорилось про протилежне:«Наша «Партія благоденства» — це страж секуляризму. Істинний гарант істинного секуляризму. Гарантією істинної демократії в Туреччині є «Партія благоденства». Запорукою істинного секуляризму є «Партія благоденства». Гарантом того, що суперечливі секуляризму дії під іменем секуляризму не будуть мати місце, виступає так само «Партія благоденства»11.

«Партія благоденства», яка є продовженням «Партії національного порядку» і «Партії національного порятунку», не мала проблем з секуляризмом і республікою так само ж, як і випадку перших двох партій. Партія уникала дискурсів і політики, які могли ставити під сумнів існування системи і режиму як в період, коли вона знаходилась при владі, так і в усіх виступах своїх членів. «Партія благоденства» відмовилась від ісламської риторики і вдалась до більш націоналістичному і демократичному дискурсу. Таким чином, партія досягла часткового успіху в інтеграції в систему мусульман, які поклали свої надії на «ПБ».

• Створення «Партії справедливості і розвитку»

Після закриття «Партії благоденства» Конституційним судом 16 січня 1998 року політики, які дотримувались вектора «національного бачення», знов об’єднались, тепер вже в «Партію доброчинності»12. Новатори на чолі з Абдуллой Гюлем разом з традиціоналістами вступили в президентську гонку на з’їзді «Партії доброчинності». Новатори, які програли з’їзд 14 травня 2000 р. з невеликою різницею, усвідомили, що більше не можуть продовжувати політичну діяльність в межах «Партії доброчинності», і з приєднанням до них Реджепа Тайіпа Ердогана, який тоді іще вийшов із в’язниці, новатори негайно вдались до відкриття нової партії. 14 серпня 2001 року була створена «Партія справедливості і розвитку»13.

Приблизно через рік після свого заснування «Партія справедливості і розвитку» під керівництвом Реджепа Тайіпа Ердогана прийшла до влади,привівши в парламент 365 народних депутатів на виборах 2002 року.

• Операція «ПСР» по інтеграції мусульман в політичну систему Туреччини

Як тільки Реджеп Тайіп Ердоган прийшов до влади разом з «ПСР», він почав відновлювати зв’язки між раніше роз’єднаними між собою суспільством і державою, суспільством і правителями. Інакше кажучи, він знов вибудував мости між суспільством і державою. Це викликало позитивну видимість в суспільстві. Він намагався примирити мусульман з цим режимом куфра, який вони колись вважали неісламським. В цьому він теж добився часткового успіху.

Коли «ПСР» відмовилась від «якобінських» британських поглядів і стала правити людьми, ґрунтуючись на більш м’якій американській демократії, вона отримала величезну прихильність суспільства. Звичайно ж, даний демократичний підхід був повністю американською хитрістю. При політичній підтримці, наданої йому США, Ердоган вжив низку дій, які сильно сподобались суспільству. Наприклад, він не по букві закону, а по громадській згоді зняв «заборону на носіння хіджабу в освітніх закладах і громадських місцях»,який за довгі роки став справжнім тягарем для населення. Урядові заклади, університети, армія і поліція скасували заборону на носіння платків жінками. Ердоган зняв обмеження з ліцеїв імам-хатібів. Ці кроки, вжиті Ердоганом, були сприйняті мусульманами як ісламський акт.

Проте Ердоган робив усе це у межах демократичних свобод. З одного боку, він вживав так звані «кроки», щоб вдовольнити бажання людей, з іншого ж боку, він запроваджував капіталістичну демократичну систему куфра, що тішило невірних колонізаторів. Він дозволив заборонене Аллахом перелюбство, щоб догодити світській кемалістські демократичній групі всередині і безпосередньо Заходу за межами країни. Він також проводив політику, скеровану на розширення банківської справи, грошово-кредитної системи та інших подібних питань.

Проте наявність у Ердогана мусульманського образа, а саме — здійснення ним намазу, читання Корану, носіння хіджабу його дружиною — усе це спричинило небачений вплив на суспільство, особливо на мусульман. Умма стала проявляти до нього любов і підтримку через ці якості. З цієї причини він отримав розгромну перемогу на перших виборах. Таким чином, Америка вжила кроки, щоб зірка Ердогана сяяла іще яскравіше і щоб зробити із Ердогана еталон не тільки для турецького суспільства, але і для усього регіону в межах своєї поміркованої ісламської політики, і вона досягла в цьому хоча і не довгострокових, але хоча б короткострокових успіхів.

• Сяюча з подачі США зірка Ердогана

В цьому контексті саміт в швейцарському місті Давосі, щорічно організований Всесвітнім економічним форумом, став ареною гучної події 29 січня 2009 року. Сказане тодішнім прем’єр-міністром Реджепом Тайіпом Ердоганом президенту сіоністського утворення — «Ізраїля» — Шімону Пересу спричинило величезний і шокуючий вплив в усьому мусульманському світі. Одразу після цього інциденту мусульмани майже усієї Умми від сходу до заходу вітали поведінку Ердогана. Більше того, в багатьох частинах мусульманських регіонів скандували галса «Ердоган — наш халіф», а жителі арабських країн почали називати своїх новонароджених синів Ердоганами. Проте неможна було ігнорувати дискурси і позиції, що вказували на те, що те, що трапилось в Давосі, було лише інсценованою виставою. Власне кажучи, це ствердження висловили навіть деякі наближені до «Партії справедливості і розвитку» люди, такі як професор Невзат Ялчинташ, член-засновник і колишній депутат «ПСР», який також був учителем Ердогана в Національному турецькому студентському союзі.

• Визначення «ПСР» як консервативної демократичної партії

Ердоган 10 лютого 2008 року заявив в інтерв’ю журналу «Newsweek»: «Туреччина, забезпечивши баланс між «Ісламом, демократією, секуляризмом і сучасністю», добилась того, що серед людей сприймалось як неможливе. Наш уряд доводить, що релігійний чоловік може відстоювати ідею секуляризму. На Заході «ПСР» завжди зображується як «партія, заснована на Ісламі». Це неправда. «ПСР» — це не просто партія для релігійних людей, ми — партія середньостатистичного турка...»14.

В інтерв’ю французькій газеті «Фігаро» («LeFigaro»), опублікованої 7 квітня 2010 року, Ердоган заявив, що надає велике значення своєму візиту в Париж: «Деякі французи з упередженням ставляться до нас. Нам треба докласти зусиль, щоб змінити цю точку зору». Ердоган на питання: «Чи вважаєте ви себе поміркованою ісламістською партією?», — відповів: «Ми себе не вважаємо такими. В Європі є християнсько-демократичні партії. Я не приймаю політичного Ісламу. «Партія справедливості і розвитку» — це не ісламістська партія. Ми вважаємо себе консервативними демократами. Якщо наші європейські друзі приймуть нас такими, вони зможуть позбутися від своїх упереджень у відношенні нас»15.

Таким чином, Ердоган підкреслив, що «ПСР» не є ісламістською партією.

• Погляд «ПСР» на Халіфат і демократію

Виступаючи на каналі Саудівської Аравії «Аль-Арабія», президент Ердоган на питання: «Чи є у вас мрія або бажання повернути Халіфат?», — дав наступну відповідь: «Зараз світ зазнає змінень і перетворень. Ми вже роз’яснювали, яку систему бажаємо привнести і яке перетворення повинно відбутись у дану мить в межах цього змінення і перетворення. Зараз, наприклад, в Туреччині проводиться референдум. Це референдум відносно президентської системи. На цих президентських виборах немає абсолютно нічого із того, про що ви питаєте. Таким чином, в справжній час в Туреччині проблема Халіфату або чогось подібного стоїть як актуальне питання»16.

Мусульмани, які усе іще вважають, що Іслам знаходиться на порядку денному Ердогана, і підтримують в цьому питанні «ПСР» і Ердогана, роблять серйозну помилку. Навпаки, порядок денний Ердогана повний неісламських ідей і норм, таких як секуляризм, демократія, свободи, націоналізм і патріотизм. Проте Ердоган — надзвичайно досвідчений і професійний політик, який вміло представляє усі свої дії в ісламському ключі. Одна із його найбільш очевидних рис полягає в тому, що він, наскільки це можливо, дотримується макіавеллістської і прагматичної точки зору, і він може робити швидкі повороти згідно зі своїми інтересами. Наприклад, наступні слова, які Ердоган промовив, коли був мером Стамбула, показують, що він був макіавеллістом і прагматиком: «Демократія — це не мета для нас, це засіб. Ми прихильні до демократії, поки не досягнемо своєї мети …», «Демократія для нас — трамвай. Коли ми добираємось до потрібної зупинки, ми виходимо». Але сьогодні демократія стала для Ердогана метою, а не інструментом. Найбільш очевидним свідченням цього є те, що він кожного разу підкреслю є свою прихильність до демократії і хвалить її.

Уявлення про те, що політика «ПСР», включаючи президентську систему, врешті решт приведе до встановленню Халіфату, існує як серед мусульман, так і серед світських кемалістів. Фактично, ці дві групи засновані на підкріплюючих один одного, але не відповідаючих дійсності оманливих переконаннях. Світські кемалісти виступають проти «ПСР» із страху встановлення Халіфату,а мусульмани мріють, що «ПСР» приведе до Халіфату. Підхід «ПСР» до питання Халіфату був чітко простежений в обговореннях навколо цієї теми, які виникли в результаті відкриття Айя-Софії для поклоніння. Реакція «ПСР» на обкладинку журналу «GerçekHayat», на який писали про Халіфат — яскраве тому підтвердження.

В ході цього процесу першим на обкладинку журналу «GerçekHayat» зі згадуванням про Халіфат відреагував прес-секретар «ПСР» Махір Унал. Виступаючи на каналі «TRT», Унал сказав «GerçekHayat», що написав на обкладинці «Збирайтесь для Халіфату», і про дискусії навколо цього, маючих місце услід за відкриттям Айя-Софії у якості мечеті, наступне: «Айя-Софія грає важливу роль не тільки для нас, але і для усього ісламського світу. Звідси розмови про завоюваннях республіки помилкові. Туреччина — демократична, світська і правова держава. Обговорення навколо цього зайві. В справжній час це не входить у порядок денний Туреччини. Туреччина згідно з суверенним правом відкрила для поклоніння мечеть Айя-Софію, яка має велике символічне значення».

Іще один прес-секретар Омер Челік сказав у зв’язку з дискусіями про Халіфат наступне: «Турецька Республіка є демократичною, світською і соціальною правовою державою. Наша Республіка,маючи дані якості, є нашою загальною справою. Неправильно думати про протистояння в політиці режиму Туреччини. Наша республіка з усіма своїми якостями є нашим дітищем. Турецька Республіка буде стояти вічно. Ми з повагою згадуємо нашого головнокомандуючого в Війні за незалежність, засновника нашої держави і нашого першого президента — Газі Мустафу Кемаля Ататюрка, а також героїв війни за незалежність. Ми стаємо усе більш рішучими у боротьбі, яка безперервно продовжується з історичного минулого до наших днів. Наша Республіка — це накопичення і кристалізація великих державних традицій нашого народу, які уходять в глибину багатьох сторіч».

Усі ці пояснення вказують, що «Партія справедливості і розвитку» і Ердоган використовують ім’я Халіфату в своїй політиці, але коли це стає приводом для серйозних виступів і дебатів, заявляють, що «ПСР» — це строго республіканська світська демократична партія.

• Висновок

На жаль, єдиний аспект, який відображений в усій політиці і діях Ердогана, — це не Іслам, а інтереси колоніальних західних держав. Проте з яким ентузіазмом і надією його прийняла Умма Ісламу, яка жадала лідера в істинному змісті цього слова. Мусульмани відкрили свої серця для Ердогана,сподіваючись, що він поверне їм колишню славу. Проте він упустив дану можливість, відмовившись прийняти цю велику честь. Замість того, щоб зробити Іслам — вищу релігію, ниспослану Аллахом — домінуючою в житті, Ердоган схилився до проектів Заходу. Можливо, він і набув репутацію в очах Заходу, але втратив будь-яку значущість перед Ісламською Уммою.

Захід і світські кемалістські кола, яким не вдалось інтегрувати мусульман в демократичну світську систему через Ербакана і концепцію «Національного бачення», через роки реалізували це через «Партію справедливості і розвитку». Мусульманський народ Туреччини,який більше півсторіччя тримався на відстані від світської системи і її цінностей, змирявся з режимом через завуальовані ісламські дискурси «Партії справедливості і розвитку». Деякі ісламістські групи, які пережили відхилення від своїх початкових програм під час цього процесу, зв’язались з демократією і республікою, хоча і переслідували при цьому особисті інтереси.

Йилмаз Челік
Інформаційний відділ «Корінних змінень» («KöklüDeğişim»)
25.03.2021

1. «Партія благоденства» (ПБ; тур.RefahPartisi, RP).

2. «Партія національного порядку» (ПНП; тур.MilliNizamPartisi, MNP) — заборонена в 1971 році.

3. «Партія національного порятунку» (ПНП; тур.Millî SelâmetPartisi, MSP) — заборонена в 1982 році.

4. Кредит стенд-бай (англ. Stand-bycredit) — кредит, який з 1952 р. надається країнам-членам МВФ для певних, узгоджених з МВФ цілей на основі угод «стенд-бай». Банк резервує до встановленому строку оговорену суму, а клієнт використовує її частково або повністю в залежності від потреб в кредиті.

5. Програма «Партії благоденства», 1986 р., стор.42.

6. Пропонуємий Ербаканом «Справедливий порядок» (AdilDüzen) включав в себе створення Ісламського союзу (İttihad-ı İslâm) як всеохоплююче рішення стоячих перед країною проблем, як внутрішніх, так і зовнішніх. Це також припускало створення ісламських альтернатив провідних міжнародних організацій: замість МВФ, ЄС та ін. аналогічних структур, різко критикуємих Ербаканом як зосередження пороків капіталістичної системи, заснованої на меркантильних інтересах, а не справедливості, повинен був бути створений «Ісламський загальний ринок», ісламські альтернативи повинні також з’явитись у НАТО, ООН, ЮНІСЕФ і т. д.

7. Окрім історичного турне Ербакана по мусульманським країнам Азії і Африки, примітного, по суті, тільки символічністю візитів такі країни, як Іран і Лівія, найбільш значущим досягненням уряду Ербакана у втіленні ідеї справедливого порядку став проект творення альтернативи G7/G8 — великої «вісімки мусульманських країн, які розвиваються» (M8 або D8 — «DevelopingEight»). Установчий з’їзд D8 відбувся в Стамбулі 15 червня 1997 р. — рівно за два тижні до відставки Ербакана.

8. Військовий меморандум в Туреччині (1997) (тур. 28 Şubatsüreci, «переворот 28 лютого», друга назва — «постмодерністський переворот», тур.Post-moderndarbe) — «бархатний» військовий переворот, який полягав у низці військово-політичних рішень, прийнятих військовим командуванням Туреччини на засіданні Ради Національної безпеки Туреччини 28 лютого 1997 року. В результаті зібрання лідерів силових структур був прийнятий меморандум, який припускав ухід у відставку прем’єр-міністра Туреччини Неджметтіна Ербакана, голови «Партії благоденства», а також усього його коаліційного уряду.

9. «Партія істинного шляху» (ПІП, тур.DoğruYolPartisi).

10. «Refahyol» («Шлях благоденства») — назва коаліції «ПБ» і «ПІП», утворена із двох слів,кожне із яких взято із назв двох партій «Партії благоденства» і «Партії істинного шляху ».

11. ««Секуляризм в русі «національного бачення» (MilliGörüşHareketininLaiklikAnlayışı), Хусейн Арслан, с. 99.

12. «Партія доброчинності» (тур.FaziletPartisi) — ісламістська політична партія, заснована 17 грудня 1997 року в Туреччині.

13. «Партія справедливості і розвитку» (ПСР, тур.AdaletveKalkınmaPartisi, AKP або AKParti) — правляча політична партія в Туреччині.

14. https://www.milligazete.com.tr/haber/763608/bizi-islami-parti-zannediyorlar

15. https://www.ilkehaber.com/haber/erdogan-biz-islamci-parti-degiliz-7929.htm

16. https://www.youtube.com/watch?v=5arGh4ZhHso