Прибічники ідеї поступовості покладаються на те, що на їх думку є доводом, який підтверджує їх розуміння у мисленні і ісламському заклику. Вони навели доводи, бажаючи виправдати свою думку.
Вони не вивели свою думку із шаріатського тексту і його вказівок, а навпаки, підкорили шаріатський текст своїм поглядам, як ми це спостерігаємо. Вони навели наступні доводи:
1 — Вони говорять, що Аллах не заборонив ріба (ріст) одним разом, а ниспослав заборони поступово і поетапно, і наводять наступні аяти:
وَمَا آتَيْتُم مِّن رِّبًا لِّيَرْبُوَ فِي أَمْوَالِ النَّاسِ فَلَا يَرْبُو عِندَ اللَّهِ وَمَا آتَيْتُم مِّن زَكَاةٍ تُرِيدُونَ وَجْهَ اللَّهِ فَأُولَئِكَ هُمُ الْمُضْعِفُونَ
«Дари, які ви підносите, щоб примножити їх за рахунок чужого багатства, не примножаться у Аллаха. Примножений для вас буде закят, який ви роздаєте, прагнучи до Ліку Аллаха» (30:39),
يَا أَيُّهَا الَّذِينَ آمَنُوا لَا تَأْكُلُوا الرِّبَا أَضْعَافًا مُّضَاعَفَةً
«О, ті, які увірували ! Не пожирайте лихву у багаторазово примноженому розмірі» (3:130),
يَا أَيُّهَا الَّذِينَ آمَنُوا اتَّقُوا اللَّهَ وَذَرُوا مَا بَقِيَ مِنَ الرِّبَا
«О, ті, які увірували! Бійтесь Аллаха і не беріть решту частини лихви» (2:278),
وَأَخْذِهِمُ الرِّبَا وَقَدْ نُهُوا عَنْهُ
«А також за те, що вони брали лихву, хоча вона була заборонена їм» (4:161),
وَأَحَلَّ اللَّهُ الْبَيْعَ وَحَرَّمَ الرِّبَا
«Але Аллах дозволив торгівлю і заборонив лихоїмство» (2:275).
Зіставивши усі ці аяти, прибічники поступовості подумали, що лихварство було дозволено, як вказується у першому аяті. Потім у другому аяті була ниспослана заборона на багаторазовий ріст, виключаючи малий. В третьому ж аяті було заборонено невелике лихварство, оскільки говориться «не беріть решту частини лихви». Потім вони сказали, що заборона лихварства почалась з натяку, а не з категоричного ствердження, як про це говориться у четвертому аяті, де розповідається про євреїв. Врешті решт, після усіх цих етапів Аллах заборонив лихварство, сказавши: «Дозволив торгівлю і заборонив лихоїмство».
Хто досліджує ці аяти з правильним шаріатським підходом, той виявить, що в них немає ніяких вказівок на дозволеність поступовості.
Перший аят, який гласить: «Дари, які ви підносите, щоб примножити їх за рахунок чужого багатства, не примножаться у Аллаха. Примножений для вас буде закят, який ви роздаєте, прагнучи до Ліку Аллаха», — не має ніякого відношення до забороненому лихварству. В ньому мова йде про дари. Зміст аяту полягає в тому, що усілякий, хто піднесе дар, бажаючи в обмін отримати іще більше чи рівне, того діяння не будуть примножені у Аллаха. Тобто він не отримає за цей вчинок нагороди у Аллаха. Що стосується милостині (садака), то Посланець Аллаха ﷺ сказав:
مَنْ تَصَدَّقَ بِعَدْلِ تَمْرَةٍ مِنْ كَسْبٍ طَيِّبٍ وَلا يَقْبَلُ اللَّهُ إِلاَّ الطَّيِّبَ فَإِنَّ اللَّهَ يَتَقَبَّلُهَا بِيَمِينِهِ ثُمَّ يُرَبِّيهَا لِصَاحِبِهَا كَمَا يُرَبِّي أَحَدُكُمْ فَلُوَّهُ حَتَّى تَكُونَ مِثْلَ الْجَبَلِ
«У того, хто подасть милостиню, рівну по ціні хоча б половині фініка, із свого благонабутого достатку — а Аллах не приймає нічого, окрім благого! — Аллах прийме її Своєю правою рукою, після чого буде ростити цю милостиню для подавшого її подібно тому,як будь-який із вас ростить свого лоша, поки не стане вона величиною з гору» (Бухарі). Ібн Аббас сказав: «Строка із аяту «Дари, які ви підносите» означає, що якщо хтось дає подарунок, бажаючи отримати в обмін іще більше, тому не примножиться у Аллаха і для того не буде нагороди. Але у цьому випадку на ньому не буде гріха. Саме в такому змісті був ниспосланий аят». Ці слова Ібн Аббаса наводить імам Куртубі. Ібн Касір сказав відносно цього аяту: «Хто дає подарунок, очікуючи отримати в обмін іще більше, тому не буде нагороди у Аллаха». Такої думки дотримувались Ібн Аббас, Муджахід, Даххак, Катада, Ікріма, Мухаммад ібн Кааб, Шаабі. Проте такий вчинок дозволений (мубах) в Ісламі.
Ібн Аббас сказав, що слово «ріба» також може означати подарунок, в обмін якого той, хто подарував, чекає чогось більшого, хоча в цьому немає нічого поганого.
Що стосується другого аяту: «О, ті, які увірували! Не пожирайте лихву у багаторазово примноженому розмірі», то він забороняє поїдання багаторазово примноженої лихви, так як це практикувалось в доісламські часи (джахілія). В аяті немає ніякої вказівки, яка давала б право ставити які-небудь рамки в забороні на лихварство.
Тлумачі Корану (муфассіри) сказали, що сура «Бакара», в якій зустрічається заборона на лихварство, це перша сура, ниспослана в Медині, а сура «Алі Імран», де зустрічається заборона на багаторазово примножений ріст, була ниспослана пізніше. Тому неприпустимо говорити про те, що Аллах спочатку дозволив поїдати лихву у малому розмірі. Таким чином, в аяті із сури «Алі Імран» немає ніякої вказівки на законність поступовості. Навпаки, аят прийшов з тієї причини, що невірні мали справу з таким видом лихварства. Виходячи із цього, можна сміливо говорити про те, що лихварство було заборонено одним разом.
Що стосується третього аяту, в якому говориться: «О, ті, які увірували! Бійтесь Аллаха і не беріть решту частини лихви», — то в ньому говориться про те, що мусульманам спочатку було дозволено невелике лихварство, а потім заборонено. Цей аят був ниспосланий у відношенні тих, хто обернувся в Іслам, коли інші були винні їм гроші через лихварські операції. Вони вже взяли частину грошей у боржників, а частину залишили. Аллах пробачив їм те, що вони вже взяли, але заборонив брати решту частини лихви.
Таке розуміння аяту підкріплюється строками із наступного аяту:
وَإِن تُبْتُمْ فَلَكُمْ رُءُوسُ أَمْوَالِكُمْ لَا تَظْلِمُونَ وَلَا تُظْلَمُونَ
«А якщо ви розкаєтесь, то вам залишиться ваш початковий капітал. Ви не вчините несправедливо, і з вами не вчинять несправедливо» (2:279).
Також наше розуміння підкріплюється словами Посланця Аллаха ﷺ:
أَلَا إِنَّ رِبَا الْجَاهِلِيَّةِ مَوْضُوعٌ كُلُّهُ وَأَوَّلُ رِبًا أُبْتُدِئَ بِهِ رِبَا الْعَبَّاسِ بْنِ عَبْدِ الْمُطَّلِبِ
«Воістину, усіляке лихварство часів невігластва скасовано. І першим скасованим стане лихварство Аббаса ібн Абдульмутталіба» («Сіра» Ібн Хішама).
Що стосується четвертого аяту: «А також за те, що вони брали лихву, хоча вона була заборонена їм, і незаконно пожирали майно людей», — то в ньому під словом «лихва» мається на увазі заборонене майно,як якщо вони набуто за рахунок хабара чи інших операцій, що практикувались іудеями. Аллах говорить:
أَكَّالُونَ لِلسُّحْتِ
«Пожирають заборонене» (5:42).
Але в аяті не йде мова про лихварство (ріба) у його шаріатському значенні.
Виходячи із цього, лихварство було заборонено першим і одним наказом. Немає нічого, що вказувало б на поетапну заборону. Велика кількість текстів, згаданих в темі, обумовлена конкретними ситуаціями. Але в цих текстах немає вказівки на поступовість.
2 — Також прибічники поступовості стверджують про поступову заборону хамра (п’янкого):
Аллах говорить:
يَسْأَلُونَكَ عَنِ الْخَمْرِ وَالْمَيْسِرِ قُلْ فِيهِمَا إِثْمٌ كَبِيرٌ وَمَنَافِعُ لِلنَّاسِ وَإِثْمُهُمَا أَكْبَرُ مِن نَّفْعِهِمَا
«Вони питають тебе про п’янкі напої і азарті ігри. Скажи: «В них є великий гріх, але є і користь для людей, хоча гріха в них більше, аніж користі» (2:219),
لَا تَقْرَبُوا الصَّلَاةَ وَأَنتُمْ سُكَارَى حَتَّى تَعْلَمُوا مَا تَقُولُونَ
«Не наближайтесь до намазу, будучи п’яними, поки не станете розуміти те, що промовляєте» (4:43),
إِنَّمَا يُرِيدُ الشَّيْطَانُ أَن يُوقِعَ بَيْنَكُمُ الْعَدَاوَةَ وَالْبَغْضَاءَ فِي الْخَمْرِ وَالْمَيْسِرِ وَيَصُدَّكُمْ عَن ذِكْرِ اللَّهِ وَعَنِ الصَّلَاةِ فَهَلْ أَنتُم مُّنتَهُونَ
«Воістину, диявол за допомогою п’янких напоїв і азартних ігор хоче посіяти між вами ворожнечу і ненависть і відвернути вас від поминання Аллаха і намазу. Невже ви не припините?» (5:91).
Із цих аятів прибічники поступовості зробили висновок, що хамр спочатку був дозволений, як на це вказує перший аят. Потім прийшло обмеження, як говориться в аяті: «Не наближайтесь до намазу, будучи п’яними». І тільки після цього обмеження прийшла остаточно заборона на хамр.
Після уважного дослідження цих аятів стає ясно, що в них немає і натяку на поступову заборону. У відношенні хамра до заборони не було ніякого хукму. Інакше кажучи, хамр був дозволений. Тобто в Шаріаті нічого не говорилось про хамр при тому, що багато хто вживав його. І так тривало до ниспослання аяту, який наведений у нас третім. Наша думка підтверджується словами Умара ібн аль-Хаттаба (р.а.): «О, Аллах, ниспошли нам достатнє роз’яснення відносно п’янких напоїв, які позбавляють людину майна і розуму. Тоді був ниспосланий аят: «Вони питають тебе про п’янкі напої» (2:219). Після цього Умара покликали і прочитали йому цей аят, і він знов сказав: «О, Аллах, ниспошли нам достатнє роз’яснення відносно п’янких напоїв!».
Тоді був ниспосланий аят: «О ті, які увірували! Не наближайтесь до намазу, будучи п’яними» (4:43). Після цього Умара (р.а.) покликали і прочитали йому цей аят. Умар знов сказав: «О Аллах, ниспошли нам достатнє роз’яснення відносно п’янких напоїв!». Після цього був ниспосланий аят: «Воістину, диявол за допомогою п’янких напоїв і азартних ігор хоче посіяти між вами ворожнечу і ненависть і відвернути вас від поминання Аллаха і намазу. Невже ви не припините?» (5:91). І тоді Умар вигукнув: «Ми припинили!» (розповідь наводиться у Ахмада, Тірмізі, Насаі і Абу Дауда).
До ниспослання першого аяту Умар (р.а.) просив Аллаха ниспослати достатнє роз’яснення відносно хамра, який на той час був дозволеним. І він продовжував звертатись з тим же проханням, незважаючи на те, що вже було два аяти. Це говорить про те, що хамр залишався дозволеним до самого ниспослання третього аяту.
Заборона у другому аяті стосується намазу, а не хамру. Тобто вона пов’язана з намазом. При уважному вивченні стає ясно, що мусульманам не заборонялось вживати п’янкі напої перед намазом, а заборонялось робити намаз у п’янкому стані, щоб той, хто робить намаз, розумів, що говорить. Якщо після ниспослання цього аяту від мусульманина під час намазу пахло вином, або при ньому був бурдюк вина, або він випив п’янкий напій у такій кількості, яка не позбавляє його розсудку, тоді на ньому не було гріху.
Аллах у першому аяті засудив хамр, бо він приносить шкоду. У другому аяті Аллах заборонив здійснення намазу у нетверезому стані. А в третьому аяті він заборонив вживання хамра зовсім. Звідси не слідує ніякої поступовості, оскільки ані в епоху Посланця ﷺ, ані в епоху сподвижників, ані в епоху послідовників (табіїн) та їх послідовників (табі табіїн) більше ніхто не виносив рішення про дозволеність пити хамр після його заборони, тобто після ниспослання 91 аяту із сури «Маіда». І жодна книга по ісламській юриспруденції великих вчених і муджтахідів не містила розгляд поступовості в темі «заборона хамра». Ісламські завоювання йшли повним ходом. Мусульмани відкривали усі нові країни. Люди входили в релігію Аллаха масово.
Мусульмани-завойовники не надавали значення тому, що деякі тільки увійшли в Іслам. Вони не дозволяли новообернутим мусульманам розпивати хамр і не надавали відстрочку на той період, поки ті не пройдуть усі стадії заборони, хоча в цьому була нужда, але поступовість ніяк не розглядалась. Ранні вчені Ісламу не вживали спроб досліджувати питання поступовості. Швидше, це — сучасне дослідження, продиктоване суворістю реальності і обставин, як про це говорять деякі так звані «вчені». Вони хочуть зробити поступовість методом мислення, який впливає не тільки на деякі рішення, а швидше, на усю релігію. Посланець Аллаха ﷺ вже застеріг від цього, сказавши:
إِنَّ مَنْ يَعِشْ مِنْكُمْ فَسَيَرَى اخْتِلَافًا كَثِيرًا وَإِيَّاكُمْ وَمُحْدَثَاتِ الْأُمُورِ فَإنَّ كُلَّ مُحْدَثَةٍ بِدْعَةٌ وَكُلُّ بِدْعَةٍ فِي النَّارِ
«Воістину, той із вас, хто проживе довго,побачить багато розбратів. Уникайте нововведень у справах, адже кожне нововведення є нововведення, а кожне нововведення — у Вогні» (Абу Дауд, Тірмізі).
Питання, яким повинні задаватись прибічники поступовості,полягає у наступному: чи припустимо для мусульманина приймати попереднє чи скасоване рішення під приводом поступовості?
Відповіддю буде: «Ні!», — оскільки заборона відносно хамра категорична. По Шаріату неможна повертатись до попередньому рішенню, тому що таким чином мусульманин буде виконувати те, що не наказано Аллахом. Такого підходу дотримувались наші праведні попередники та їх наступники. У хамра тільки один хукм, який ніяк не змінюється, а той, хто вживає хамр, беззаперечно є грішником.
3 — Прибічники поступовості говорять, що Шаріат поступово усунув положення про рабство. Таке ствердження невірно, оскільки Аллах не заборонив наявність рабів, а швидше, показав вихід для позбавлення від цього явища. І якщо так трапиться, що раби знов з’являться, тоді усі відповідні шаріатські положенні прийдуть в силу.
4 — Вони говорять, що Коран був ниспосланий частинами, а не цілком одним разом, що вказує на поступовість. Відповіддю на це буде те, що Аллах посилав рішення згідно з ситуацією і подіями,що зміцнити мусульман на кожному рішенні окремо. Спочатку Одкровення стосувалось питань віри, як Пекло і Рай, а потім стосувалось харама і халяля. Неможна говорити, що тоді мусульмани приймали одну частину Ісламу і залишали іншу. Мусульмани несли відповідальність у межах того, що було ниспослано. Їх відповідальність не переходила за ці рамки.
Коли були ниспослані аяти про віру (іман), а хукмів не було, мусульмани несли відповідальність за увесь Іслам, але тільки у тих деталях, які були роз’яснені шаріатськими текстами. Мусульманин у будь-якому випадку несе відповідальність за рішення Шаріату, яке стосується кожного мусульманина окремо, незалежно від того, чи існує Ісламська Держава чи ні. Що стосується шаріатських рішень, які відносяться до Ісламської Держави, то вони пов’язані з державністю. Мусульманин повинен вивчити це в деталях, але у жодному разі не повертатись назад до тому положенню, яке було до ниспослання хукмів.
Тепер, розглянувши те, що означає поступовість, що вона включає і які доводи прибічників цієї ідеї, ми переходимо до розгляду правильного шаріатського погляду і шаріатського образу мислення.
Я говорю «правильний погляд», а не «думка, найбільш близька до правильному», оскільки ідея поступовості не виходить із Шаріату, і її абсолютно неможна відносити до Шаріату. Питання не пов’язано з тим,чи вважається поступовість шаріатським рішенням чи ні, а пов’язано з образом мислення, який ніяким чином не схвалюється Шаріатом.
Іслам кардинально відрізняється від інших ідеологій по своїй природі. Природа ісламської системи заснована виключно на вимогах Одкровення. У той же час природа рукотворної системи заснована на винахідливості і досвіді людини. Але якими б здібними не були люди, усе одно вони не здатні визначити правильні рішення для своїх проблем.
Коли мусульманин дотримується Шаріату, то він повинен робити це виключно на основі віри в Аллаха, інакше його прихильність не буде прийнята. Коли він закликає інших до Ісламу, то його заклик повинен бути заснований на вірі в Аллаха, інакше його заклик не буде прийнятий. Питання перш за усе пов’язано з вірою, а по-друге — з правильним слідуванням.
Для того, щоб мусульманин міг правильно змінитись сам і змінити систему, він повинен озадачитись духовною основою: спочатку знайти її, а потім зміцнитись. Тоді стане легше дотримуватись Шаріату, незалежно від того, чи відповідає він реальності людей, їх характеру і бажанням, чи не відповідає. Якщо мусульман не буде покладатись на духовну основу в своєму слідуванні Шаріату, то це зробить його грішником, якщо взагалі не приведе до невір’я. Іслам побудований на духовній основі, тобто на вірі в Аллаха, і оцінити відповідність ідеї Ісламу ми можемо, тільки дивлячись на її відповідність цій основі.
Тепер ми задамо прибічникам поступовості наступне питання: хіба є духовна основа в їх ствердженні? Хіба Аллах наказав поступовість? Хіба Посланець ﷺ вдавався до поступовості, хоча у нього була найгостріша необхідність у цьому, будь то в Мецці чи Медині?
Хіба Посланець Аллаха ﷺ не сказав племені Амір ібн Саса, звертаючись за нусрою:«Влада повністю належить Аллаху — кому хоче, тому дає» («Сіра» Ібн Хішама)?! Такою була відповідь після того, як представники племені захотіли отримати владу післяе Пророка ﷺ. При цьому у нього ﷺ була гостра нужда в тих, хто надав би допомогу заклику. Хіба не міг Посланець Аллаха ﷺ погодитись з їх вимогою, а після того, як вони увірують, відмовитись від своєї обіцянки? Або ж це був ясний заклик, який не визнавав лестощів і торгу, щоб людина могла свідомо опинитись у числі тих, хто врятувавсь, і свідомо опинитись у числі тих, хто зазнав збитку?
Хіба Посланець Аллаха ﷺ не сказав своєму дядьку Абу Талібу, який просив не покладати на нього більше того, що він може винести: «Клянусь Аллахом, дядько! Якщо вони покладуть Сонце в мою праву руку, а Місяць — у ліву, щоб я залишив свою справу, то я не залишу її, поки Аллах не дасть перемогу або поки я не загину» («Сіра» Ібн Хішама)?! Ці слова Посланця Аллаха ﷺ вказують на те, що він не прийняв ані найменшого компромісу, і цим самим подав найяскравіший приклад заклику. Він не підлещувався і не вступав в переговори, не пристосовувався, не займав вигідну позицію і не потурав перед тими, у кого була влада. Його заклик був ясним і сміливим, внушаючим щиру думку, яка відкидає і знищує брехню в корні.
Хіба Аллах не велів мусульманам переселятись із місця, де вони не можуть виконувати свій обов’язок, у місце, де вони можуть це робити?! І хіба Аллах не заборонив їм залишатись на колишньому місці?! В Корані говориться:
إِنَّ الَّذِينَ تَوَفَّاهُمُ الْمَلَائِكَةُ ظَالِمِي أَنفُسِهِمْ قَالُوا فِيمَ كُنتُمْ قَالُوا كُنَّا مُسْتَضْعَفِينَ فِي الْأَرْضِ قَالُوا أَلَمْ تَكُنْ أَرْضُ اللَّهِ وَاسِعَةً فَتُهَاجِرُوا
«Тим, кого янголи умертвлять коячими несправедливість по відношенню до самих себе, скажуть: «В якому положенні ви знаходились?». Вони скажуть: «Ми були слабкими і пригноблюваними на землі». Вони скажуть: «Хіба земля Аллаха не була широкою для того, щоб ви переселились на ній» (4:97).
За словами Ібн Касіра, усі були одностайні відносно заборони на адресу мусульманина залишатись там, де він не може дотримуватись своєї релігії.
Хіба Посланець Аллаха ﷺ не почав свій заклик зі слів «Немає божества окрім Аллаха, і Мухаммад — Посланець Аллаха»?! І хіба він не проголосив ці слова перед своїм народом?! І ці самі слова стали його останньою промовою без яких-небудь змінень. Хіба він спочатку вимагав менше, а потім поступово збільшував вимоги?! Або ж цей заклик з самого початку і до кінця лунав однаково?!
Хіба Абу Бакр (р.а.) не бився з тими, хто відмовився виплачувати закят?! Хіба він обходився з ними обачно і заспокоював їх?! Хіба не їм він адресував свій відомий вислів: «Клянусь Аллахом, якщо вони відмовляться віддати мені хоча б пути верблюда, які віддавали Посланцю Аллаха ﷺ, я буду битись з ними через це!»(Бухарі, Муслім). Хіба Абу Бакр (р.а.) не зайняв жорстку позицію у той час, як серед мусульман широко розповсюдились віровідступництво і бунт?!
Хіба перші мусульмани, які закликали до Ісламу, мали таке ж розуміння, як у прибічників поступовості ?! Хіба вони дотримувались принципу поступовості, коли треба було застосувати Іслам в завойованих країнах, які із Дар уль-куфр перетворились в Дар уль-Іслям? Ранні мусульмани не приймали до уваги положення новообернутих мусульман. Новообернутим мусульманам не дозволяли вживати алкоголь, займатись лихварством і вести розпутне життя під приводом того, що треба дати їм час, поки вони самі не захочуть відмовитись від усього цього. Навпаки, вони повністю приймали Іслам і утримувались від лихварства, розпусти, алкоголю і усього, що заборонив Аллах. Вони виконували шаріатські рішення, які знаходились у зоні їх відповідальності, будь то індивідуальні обов’язки чи колективні.
Хіба тема поступовості розглядалась у головних книгах по ісламському праву?! Хіба надійні ранні факіхи і муджтахіди згадували поступовість хоча б натяком?! При цьому відомо, що вони детально розібрали як загальні риси Шаріату, так і приватні питання.
Шаріат у цілому вказує на те, що заклик повинен бути відкритим і прямим. Аллах говорить:
الْحَمْدُ لِلَّهِ الَّذِي أَنزَلَ عَلَى عَبْدِهِ الْكِتَابَ وَلَمْ يَجْعَل لَّهُ عِوَجًا ، قَيِّمًا...
«Хвала Аллаху, Який ниспослав Своєму рабу Писання і не допустив в ньому неправди,і зробив його правильним» (18:2).
Аллах повідомив нам, що невірні хочуть, щоб ми потурали їм, погоджувались з ними, відмовлялись від істини і приймали половинчасті рішення, починаючи з невір’я, як говорить Аллах:
وَدَّ كَثِيرٌ مِّنْ أَهْلِ الْكِتَابِ لَوْ يَرُدُّونَكُم مِّن بَعْدِ إِيمَانِكُمْ كُفَّارًا حَسَدًا مِّنْ عِندِ أَنفُسِهِم
«Після того як прояснилась їм істина, багато із людей Писання із заздрощів своїх хотіли би відвернути вас від віри» (2:109),
— і закінчуючи законами, як говориться в Корані:
وَدُّوا لَوْ تُدْهِنُ فَيُدْهِنُونَ
«Вони хотіли б, щоб ти був поступливим, і тоді вони теж стали б поступливими» (68:9),
فَلَا تُطِعِ الْمُكَذِّبِينَ
«Тому не підкоряйся тим, хто вважає істину брехнею!» (68:8).
Аллах застерігає нас від підкорення беззаконникам:
وَلَا تَرْكَنُوا إِلَى الَّذِينَ ظَلَمُوا فَتَمَسَّكُمُ النَّارُ وَمَا لَكُم مِّن دُونِ اللَّهِ مِنْ أَوْلِيَاءَ ثُمَّ لَا تُنصَرُونَ
«Не схиляйтесь на бік беззаконників, щоб вас не торкнувся Вогонь. Немає у вас покровителів і помічників, окрім Аллаха, і тоді ніхто вам не надасть підтримки» (11:113).
Відкритий заклик до істинної віри робить мусульманина повноцінно прихильним своїй релігії, навіть якщо він нещодавно увійшов в Іслам або нещодавно почав дотримуватись норм Ісламу. Ми ж як носії заклику повинні вселяти віру в душі і піклуватись про неї, щоб досягти вищої форми прихильності релігії і благочестя. Коли з’явиться Ісламська Держава, вона не буде триматись на плечах ідейно порожніх людей або засліплених західними ідеями особистостей, як і не буде триматись на плечах тих, в серця яких не проник ісламський заклик і на яких він не спричинив вплив таким чином, щоб вони дійсно підкорились Ісламу.
Як ми сказали раніше, держава повинна опиратись на громадську думку, яка виникає із загальної усвідомленості, тобто, коли мусульмани приймуть ідею Ісламу і захочуть, щоб управління було засновано на Ісламі. Немає необхідності вдаватися до ідеї поступовості під приводом наближення людей до Ісламу. Немає необхідності у поступках на користь слабкості людини або відповідності реальності, тому що Аллах велів нам змінити як людей, так і саму реальність за допомогою Ісламу.
Якщо ми повернемось до Корану і прочитаємо аяти, то зрозуміємо, що питання має однозначне рішення, а поступовість — це одна із чуждих ідей, які були запроваджені тими, кого брехливо називали «людьми знання».
Коли ниспосилався аят, Посланець Аллаха ﷺ і мусульмани квапились втілити його без найменшого зволікання. Як тільки приходив аят, у ту ж мить він набував обов’язкову для виконання силу. Після ниспослання аяту:
الْيَوْمَ أَكْمَلْتُ لَكُمْ دِينَكُمْ وَأَتْمَمْتُ عَلَيْكُمْ نِعْمَتِي وَرَضِيتُ لَكُمُ الْإِسْلَامَ دِينًا
«Сьогодні Я заради вас вдосконалив вашу релігію, довів до кінця Мою милість до вас і схвалив для вас у якості релігії Іслам» (5:3),
— одразу ж на мусульман ліг обов’язок виконання усієї релігії: як положень, пов’язаних з віруваннями, обрядами поклоніння, моральністю і взаємовідносинами, так і положень, пов’язаних з правлінням, економікою, соціальним життям і зовнішньою політикою, будь то у стані миру чи війни.
• Аллах говорить:
وَمَا آتَاكُمُ الرَّسُولُ فَخُذُوهُ وَمَا نَهَاكُمْ عَنْهُ فَانتَهُوا وَاتَّقُوا اللَّهَ إِنَّ اللَّهَ شَدِيدُ الْعِقَابِ
«Беріть же те, що дав вам Посланець, і стороніться того, що він заборонив вам. Бійтесь Аллаха, адже Аллах суворий у покаранні» (59:7).
Мусульмани повинні брати і застосовувати усе, що приніс Посланець Аллаха ﷺ, а також залишати і сторонитись усього, що він заборонив їм. Двічі використана в аяті частка «ما» (у перекладі «те, що» і «того, що») має загальне формулювання і вбирає усі накази і усі заборони. Вимога «брати» і «сторонитись» має обов’язкову силу, оскільки в кінці аяту приходить наказ «бійтесь Аллаха» і загроза «Аллах суворий у покаранні» на адресу того, хто відмовляється підкорятись.
• Аллах говорить:
وَأَنِ احْكُم بَيْنَهُم بِمَا أَنزَلَ اللَّهُ وَلَا تَتَّبِعْ أَهْوَاءَهُمْ وَاحْذَرْهُمْ أَن يَفْتِنُوكَ عَن بَعْضِ مَا أَنزَلَ اللَّهُ إِلَيْكَ
«Суди між ними згідно тому, що ниспослав Аллах, не потурай їх бажанням, щоб вони не відвернули тебе від частини того, що ниспослав тобі Аллах» (5:49).
У цьому аяті Аллах в категоричній формі наказує Своєму Посланцю ﷺ і мусульманам після нього правити усіма законами, ниспосланим Аллахом, будь то накази чи заборони. Також в аяті Аллах забороняє Посланцю ﷺ і мусульманам після нього потурати бажанням людей і підкорятись їх вимогам. Потім Аллах застерігає Посланця ﷺ і мусульман після нього, щоб люди не відвернули їх від частини законів, які наказано застосувати.
• Аллах говорить:
وَمَن لَّمْ يَحْكُم بِمَا أَنزَلَ اللَّهُ فَأُولَئِكَ هُمُ الْكَافِرُونَ
«Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є невіруючими» (5:44),
وَمَن لَّمْ يَحْكُم بِمَا أَنزَلَ اللَّهُ فَأُولَئِكَ هُمُ الظَّالِمُونَ
«Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є беззаконниками» (5:45),
وَمَن لَّمْ يَحْكُم بِمَا أَنزَلَ اللَّهُ فَأُولَئِكَ هُمُ الْفَاسِقُونَ
«Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є нечестивцями» (5:47).
Ті, хто не править згідно з тим, що ниспослав Аллах, в цих аятах названі невіруючими, беззаконниками і нечестивцями. І оскільки частка «ما» («те, що») тут має загальне формулювання, вона включає в себе усі шаріатські рішення, які ниспослав Аллах, будь то накази чи заборони.
Із усього вищесказаного стає ясно, що усі мусульмани, як окремі особи, так і групи і держава, повинні повністю виконувати усі положення Ісламу без зволікання, відтягування і поступовості. А також ясно,що немає ніяких виправдань у невиконанні якого-небудь рішення з боку окремої особи, групи чи держави.
Поступове введення законів Шаріату суперечить положенням Ісламу. А той, хто застосовує якісь рішення і нехтує іншими, буде грішником перед Аллахом, ким би він не був: окремою особою, групою чи державою.
Обов’язкове залишається обов’язковим, яке необхідно виконувати, а заборонене залишається забороненим, якого треба уникати. Посланець Аллаха ﷺ не погодився з делегацією племені Сакіф, які просили залишити їм їх ідола на ім’я Лат або звільнити їх від намазу в обмін на прийняття Ісламу. Посланець Аллаха ﷺ рішуче відкинув їх умови і заявив про беззаперечне знищення ідолу,, а також про беззаперечне здійснення намазу.
Правитель, який не застосовує усі рішення Шаріату або застосовує деякі із них, а інші залишає, не вірячи у придатність Ісламу або не вірячи у придатність деяких законів Шаріату, по Ісламу вважається невірним. Якщо ж правитель не застосовує усі закони Шаріату або не застосовує деякі із них, але вірить у придатність Ісламу в правлінні, тоді він беззаконник або нечестивець.
Посланець Аллаха ﷺ наказав битися з правителем і обнажати проти нього мечі, якщо будуть видні ознаки явного невір’я, відносно яких у нас є доводи від Аллаха, тобто, коли він править по законам невір’я, відносно яких немає сумніву. І тут немає різниці, багато таких законів при його правлінні чи мало. Повідомляється від Убади ібн Саміта наступне:
...وأَنْ لا نُنازِعَ الأمْرَ أهْلَهُ إلَّا أنْ تَرَوْا كُفْرًا بَواحًا عِنْدَكُمْ مِنَ اللَّهِ فيه بُرْهانٌ
«…і не будемо намагатись позбавляти влади тих, кому вона буде належати по праву, якщо тільки не побачимо проявів очевидного невір’я і не будемо володіти доказами від Аллаха» (Муслім).
Отож, не може бути поступок і поступовості у застосуванні рішень Ісламу. Ми повинні розуміти, що немає різниці між однією забороною і іншою, немає різниці між одним зобов’язанням і іншим, як і немає різниці між одним рішенням Шаріату і іншим. Усі рішення Аллаха рівні. І усі вони повинні застосовуватись без відкладання, відтягування і поступовості. Інакше до нас будуть застосовані слова Аллаха:
أَفَتُؤْمِنُونَ بِبَعْضِ الْكِتَابِ وَتَكْفُرُونَ بِبَعْضٍ فَمَا جَزَاءُ مَن يَفْعَلُ ذَلِكَ مِنكُمْ إِلَّا خِزْيٌ فِي الْحَيَاةِ الدُّنْيَا وَيَوْمَ الْقِيَامَةِ يُرَدُّونَ إِلَى أَشَدِّ الْعَذَابِ
«Невже ви будете вірувати в одну частину Писання і відкидати іншу частину? Відплатою тому, хто робить подібне, буде ганьба у мирському житті, а в День воскресіння вони будуть піддані іще більш жахливим мукам» (2:85).
Немає ніякого виправдання мусульманину, який не застосовує яке-небудь рішення Шаріату, незалежно від того, чи є він правителем чи звичайним членом суспільства, якщо тільки в шаріатських текстах для нього не вказаний рухса (дозвіл). Нездатність вважається шаріатською рухсою у випадку реальної нестачі сил або при наявності більшої ймовірності нестачі сил, тобто у вимушеній ситуації (ікрах мульджі). У якості прикладу рухси можна навести те, як Посланець Аллаха ﷺ запропонував племені Гатафан третину врожаю Медини, або згоду халіфа на третейський суд з заколотниками, або дозволеність вимушено вживати мертвечину при загрозі голодної смерті.
Виходячи із того, що ми бачимо, можна припустити, що ідея поступовості була прийнята деякими внаслідок тиску реальності. Потім вони почали шукати докази, які служили б виправданням для їх закликів. Отож, спочатку з’явилась ідея поступовості, а вже потім були знайдені шаріатські докази, які інтерпретували так, щоб тексти відповідали їх ідеї. Так почалось їх відхилення від Шаріату. Тепер, щоб позбутися від ідеї поступовості, спочатку їм треба позбутися від нав’язливої слабкості, потім міцно прив’язатись до Шаріату, усвідомивши, що Аллах влаштовує справи, змінює положення і надає допомогу, кому побажає. З цим переконанням вони зможуть протистояти суворій реальності. Саме віра підніме їх на високе положення, але вони повинні зробити її центром тяжіння у заклику. На тих людях, до кого звернутий заклик, такий підхід відіб’ється правильною прихильністю Ісламу і твердим слідуванням Шаріату, після чого зникне необхідність в поступовості.
Заклик до поступовості — це заклик до неісламському, що само по собі є заборонним. Такий заклик примушує немусульманина чи недбайливого мусульманина неохоче приймати те, що йому пропонують. За це небажання несе відповідальність той, хто закликає до поступовості, тому що він не пропонує Іслам і тому що його пропозиція далека від духовної основи — віри в Аллаха. При цьому саме віра в Аллаха є тією причиною, по якій повинно прийматись чи відхилятись шаріатське рішення. Отож, заклик до поступовості стає доводом проти них самих, а не проти решти людей.
Заклик до поступовості — це втручання у процес законодавства, оскільки саме поступовість дозволяє людині застосовувати Іслам частково під тим приводом, що вона не може застосувати повністю і одразу. В Ісламі ми не можемо ані випереджати Аллаха і Його Посланця, ані залишати позаду. Правильне рішення дає тільки Всевідаючий Творець. Як може мусульманин дозволяти собі втручатись у процес законодавства?! Місія закликаючого обмежується застосуванням і ознайомленням, а не винаходом рішень.
Поступовість дає мусульманину спотворений образ мислення, а основі якого він закликає людей. Він доносить цей образ мислення до інших. А якщо його заклик на когось вплине, отож, він зіпсував образ мислення іще однієї людини, хоча помилковий образ мислення повинен був змінитись, як і повинні були змінитись неправильні ідеї. При цьому образ мислення має першочергове значення для процесу змінень і випереджає змінення самих ідей. Ми не зможемо гарантувати надійне змінення Умми, поки не змінимо її образ мислення, хоча б у загальних рисах. Проте у прибічників ідеї поступовості зіпсований образ мислення і заклик до ньому зайняв місце правильного образу мислення.
Із книги «Заклик до Ісламу» Ахмада Махмуда
