Філософія життя західних суспільств: прагматизм/утилітаризм

Проте навряд чи йому колись спадало на думку, що цей аргумент може стать еталоном і наріжним каменем капіталістичної ідеології, яка почала зароджуватись в середині XVIII сторіччя. Проте це диявольське мірило втілилось в життя з Бентамом, який вважав, що «люди є істотами, які приходять до визначенню добра і зла за допомогою своїх власних розумових висновків і прагнуть отримати максимальні користь».

Англійський мислитель Ієремія Бентам (1748–1832) розробив рівняння «корисність = щастя» в виді «прагматизму» і зробив його критерієм капіталізму. Пізніше Чарльз Сандерс Пірс (1839–1914) і Уільям Джеймс (1842–1910) дали наукову і інституціональну структуру теорії, згідно якої людина могла б приходити до найкращому. Таким чином, прагматизм привів до наступному основному критерію (поняттю, мафхуму) поведінки людей:

— якщо на питання: «Чи вигідна мені моя поведінка?», — відповіддю є: «Так», — то така поведінка є хорошою, служить для моєї користі, і робить мене щасливим,

— якщо ж відповідь: «Ні», — то ця поведінка погана, і вона мені шкодить і робить мене нещасним.

Отож, чи повинна корисність бути основою при визначенні міри нашої поведінки?

Мусульманам нав’язали прагматизм у якості критерію, навіть не вдаючись до даному питанню. Мусульманам навіть не дозволили розглянути утилітаризм і зіставити його з Ісламом. Збиток, завданий мусульманам, приписувався різноманітним оманам, іноді іншим фактам, а іноді — і самій релігії Ісламу. Після надання деякої технічної інформації я, з надією на допомогу від Аллаха, спробую пояснити шкоду прагматичної думки для людей і суспільств.

Визначення «прагматизму»

«Прагма» походить від слова грецького походження. В Давній Греції слова, утворені від кореня «прагма», використовувались для вираження відчутної поведінки людей, такої як робота, практика, дія чи вигода. В руській мові дане слово визначають як «утилітаризм» чи «утилітарність». Проте було більш правильним поглянути на поняття, яке західні мислителі вкладають в прагматизм, а не на його словарне значення. Коли ми дивимось на термін, який західні мислителі приписують даній концепції, то бачимо, що «прагматизм» — це «норма поведінки, яка перетворює дії, дослідження і знання в практичну користь». З цієї причини ми можемо сказати, що прагматизм означає, що «міра поведінки людини повинна визначатись згідно зі ступенем користі і шкоди, але не з якою-небудь вірою, ідеологією чи доктриною».

Процес виникнення прагматизму

Англійський юрист і філософ Ієремія Бентам є найбільш відомим і прославленим із мислителів-прагматистів. Ієремія Бентам стверджував, що «користь може бути найбільшою мірою щастя» в Англії XVIII-го сторіччя, і вважав,що людський розум здатен виявляти користь і шкоду в усіх питаннях. Бентам визначає користь і шкоду, задоволення і біль як найбільше керівництво, дороговказне світило людини. Виходячи із даних критеріїв, людина звертається до тому, що їй подобається. і тримається подалі від речей, які можуть їй нашкодити. Наприклад, ви не дивитесь футбольний матч для того, щоб провести якось вільний час, а мета перегляду футбольного матчу полягає в тому, що ви, швидше усього, отримали задоволення від перегляду.

Так само ж ви не підкоряєтесь правилам дорожнього руху через те, щоб бути респектабельною людиною, яка слідує правилам, а підкоряєтесь ПДД через те, що у протилежному випадку це спричинить для вас болісні наслідки. Бентам, виходячи із цих людських станів, спробував визначити поняття «красиве – потворне» і «добро – зло» через раціональний підхід і стверджував, що треба визначати міри для індивіда, суспільства і економіки, виходячи із того ж критерію.

Англійський філософ і економіст Джон Стюарт Мілль (1806–1873) зробив «задоволення» чи «щастя» кінцевою метою, абсолютною мірою людської поведінки. Він намагався обґрунтувати утилітаризм1 як загальне благо і благополуччя. Таким чином, він стверджував, що єдина мета, якої повинна досягти людина, — це щастя. За словами Мілля, вдоволення більш вищих задоволень (пов’язаних з інтелектом, освітою, співчуттям до інших, моральним почуттям і фізичним здоров’ям), більш важливі у вдоволенні для індивіда, аніж задоволення на більш низьких рівнях (включаючи деякі види поведінки, які вникають із плотських бажань, лінощів, егоїзму, дурості і невігластва). Мілль підкріпив дану точку зору словами: «Краще бути нещасним Сократом, аніж щасливою свинею».

Найважливіша причина, по якій Мілль засновує прагматизм на Епікурі в своїй роботі під назвою «Утилітаризм» (Utilitarianism, 1861), виходить із точки зору, що «людина робить усі свої вчинки по своїй волі і своєму вибору, без якого-небудь примушення»2. Ґрунтуючись на цьому принципі, він був вимушений стверджувати, що закони людини повинні бути скеровані в абсолютному змісті на осягнення мети по набуттю щастя.

До XIX сторіччю такі мислителі,як Чарльз Сандерс Пірс, Уільям Джеймс і Джон Дьюі, доповнили частину головоломки «капіталізму», яка стосується «критерію, оцінки мірила», за допомогою «прагматизму». Вони забезпечили те, щоб увесь світ сприйняв прагматизм як зміст, дослідження, мораль і освітню теорію, підійшовши до нього з наукової точки зору.

Найбільш відоме із цих імен — Уільям Джеймс, мислитель, який жив в США в 1842–1910 рр. Можна навіть сказати, що Джеймс є «основоположником прагматичного методу». Основи ідеї буття він спробував довести в своїй книзі «Прагматизм» (1907). Його філософський погляд заснований на концепціях практичності, корисності, продуктивності і ефективності. На відміну від інших мислителів-утилітаристів, Джеймс стверджує, що головна мета людини — підтримувати і захищати своє виживання. Він визначає ідею утилітаризму як прагматичність, яка, як вважається, забезпечує ту саму мету, має практику і спричиняє вплив на життя. З цієї причини Джеймс стверджує, що люди проявляють поведінку, скеровану на захист своїх інтересів по своїй природі.

Згідно розумінню Джеймса: «Що корисно для людини, то вірно. Що вірно для людини, те корисно». Він стверджує, що те, що людський розум визначає як «хорошо», є «благом», а те, що він визначає як «погано», є «злом». З цієї причини він відкидає будь-які догми. Прагматизм стверджує, що догми3 не існують і що дії людини можуть варіюватись в залежності від мінливих чинників.

Ідея Епікура про те, що «людина сама створює свої власні вчинки», надихала багатьох мислителів, які відстоювали прагматизм в XVIII сторіччі. Мислителі виходили із того, що характер поведінки людини також можна дізнатись за допомогою набутих нею знань. Західні мислителі звернулись до філософії, заснованої на конкретних цінностях, які вони могли спостерігати, відчувати і зважувати за допомогою наукового методу підходу, оскільки вони вважали, що стандарти, що пропонуються теократичними інститутами у відношенні життєвих питань людей, були недостатніми і нездатними вирішити навіть елементарні людські проблеми.

Вони вважали, що вакуум, утворений в результаті виключення релігії із життя, повинен бути заповнений абсолютним розумом. Науковий метод мислення надавав їм упевненості в цьому. З цієї причини західні мислителі прагнули осягнути природу людських вчинків за допомогою експериментів, використовуючи раціональне спостереження і наукові методи. Якщо не враховувати відмінності в поглядах, то вони в основному зійшлись на наступному: щастя досягається, коли у вчинках співпадають схильності людей з критеріями, виявленими за допомогою наукових думок і логіки.

І останнє: якщо необхідно прояснити утилітарну теорію на прикладі, то людина,яка діє на основі інстинкту набуття власності, хоче отримати дім у володіння. Така людина буде вважати логічно вигідним укладання угоди з банком і отримання засобів під відсотки, оскільки вона не зможе інакше вдовольнити дана бажання на протязі усього свого життя. При цьому з наукової точки зору шкода лихварства не була доведена. За допомогою цих спонукальників індивід отримує уявлення про свою поведінку і викупає дім, який він хотів. Дім, який він купує, допомагає йому досягти щастя і процвітання в мікромасштабах. Мислителі стверджують, що саме так, дотримуючись концепції прагматизму, люди досягнуть щастя і що вони будуть розвиватись і іти по шляху розвитку.

Вплив прагматизму на соціальне життя

Прагматичні тези мислителів в області економіки, політики і освіти спричинили вплив на суспільство. Критерій корисності був свого роду рятівником, який заповнював недоліки капіталістів. Тепер у них було виправдання, щоб прикрити нелюдську поведінку, яку вони коїли, коли ставали багатше. Наприклад, за їх словами, якщо розглядати з точки зору критерію прагматизму, в межі природних інтересів працівника входить отримувати заробітну плату. Через дану думку вони зробили мінімальну заробітну плату економічним параметром громадського життя. Вони сказали: «Користь від наявності мінімальної кількості товарів, за допомогою яких робочий може підтримати свою життєдіяльність, може збільшувати цю заробітну плату по мірі росту прожиткового мінімуму».

Проте мислителі не змогли знайти відповіді на питання, згідно кому і чому повинна були вилучена користь від прагматичного підходу. З цієї причини утилітарний підхід, який зробив прожитковий мінімум критерієм при визначенні заробітної плати робочого, залишив свободу визначення праці робочого згідно з ринковими умовами власникам капіталу або державному апарату. Таким чином, мінімальна заробітна плата працівників завжди залишалась нижче рівня бідності.

У відношенні ж формування політичної структури прагматизм почав стверджувати, що ідея націоналізму повинна набути державність через ідею про те, що знаходиться «в інтересах людей, які живуть на певних територіях, щоб різноманітні нації згідно з унітарною структурою набували державність, що має національне бачення». Відповідно, вони стверджували, що країни повинні визначати своє багатство і політику за допомогою утилітарних підходів до національному прибутку, національним підземнім і наземним ресурсам, національної освіти, громадянам і іншим концепціям.

Якщо економіка країни погіршується, вони відстоювали політику того, що «збереження громадського блага забезпечується шляхом продажу громадських благ приватним закладам або окремим особам». Звичайно, критерій вигоди, визначений прагматичною думкою, не може дати відповіді на питання: «Чи приносить користь продаж державної власності приватним особам чи володарям капіталу?». Адже в капіталістичній ідеології корисність завжди служить сильнішим. З цієї причини «критерій корисності», висунутий прагматизмом, залишається відкритим для зловживань тими, у кого міститься сила чи влада.

Основа прагматичної теорії так само порочна, оскільки у розуму людини немає здатності оцінювати природу речей і людську поведінку. Опираючись на здатність людини бачити корисність в інстинктах і органічних потребах, мислителі бути вимушені повірити, що розум може так само оцінювати корисність в поведінці і природі речей. Адже вони твердо вірили, що стандарти релігії неодмінно повинні відкидатись розумом. Наприклад, вони порахували, що людський розум може визначити хукм алкоголю, оскільки бачили в ньому напій, із якого людина може отримувати задоволення, коли п’є його, або із якого вона може вилучати вигоду, отримуючи матеріальну цінність, коли торгує ним.

Прагматизм порахував, що в даному випадку алкоголь корисний, тому що приносить задоволення або щастя. Прагматичне утилітарне розуміння зосереджене на результаті отримання вигоди від чого-небудь. З цієї причини збиток, який може бути завданий в процесі досвіду або запровадження в практику, не важливий. Фактично, прагматизм прийняв принцип макіавеллізму, згідно якому для досягнення блага припустимі будь-які шляхи. Стверджується, що якщо людина робить усе необхідне, щоб досягти користі, то вона розів’ється і досягне потрібних і правильних результатів.

Отож, чи дійсно «користь = щастя»? Хіба людина не може бути щаслива в речах, від яких вона не отримує користі? Або чи може корисність предмету гарантувати, що людина буде щаслива в абсолютному змісті? Хто буде нести відповідальність за збиток, отримуваний на шляху досягнення користі?

Той факт, що прагматичний підхід цілком скерований тільки на отримання людиною вигоди в мить її проживання, втягує людство в хаос. Це викликало серйозні економічні кризи, втягнуло країни у крупні світові війни, громадський розклад та інші соціальні і економічні проблеми. Найпростіший приклад: атомна бомба під кодовою назвою «Товстун» була скинута на японське місто Нагасакі 9 серпня 1945 року згідно з прагматичною політикою США, і вона вбила 140000 людей і покалічила сотні тисяч. Критерій, на який опираються США в своїх відносинах з іншими державами — це прагматизм. Немає нічого поганого в тому, щоб скинути атомну бомбу на країну, якщо це вигідно Сполученим Штатам. Обернувши цей злочин в обгортку прагматизму, США вдалось зробити його обґрунтованим перед усім світом.

Західний світогляд визнає, що єдиний критерій визначення відносин людини з іншими істотами повинен ґрунтуватись на здатності розуму визначати ступінь корисності. Природно, це брехливе упередження доходить висновку, що найбільша вигода, яка дозволить людині досягти вдоволення чи щастя, — це отримання матеріальної вигоди. З цієї причини даний світогляд представляє перед людством точку зору, що єдина мета, яку повинна досягти людина, суспільство чи держава, — це щастя, і що вони повинні робити в мирському житті усе, щоб набути це щастя. Ці думки скеровані тільки на забезпечення динамічної енергії і життєвої сили через матеріальне вдоволення інстинктів і органічних потреб. Відповідно, дані думки відстоюють ідею, що рішення проблеми людини буде забезпечуватись за рахунок вдоволення її потреб і що людське щастя може бути досягнуто тільки завдяки матеріальному вдоволенню цих потреб.

Погляд Ісламу на прагматизм

Безперечно, бажання кожної людини, яка живе в цьому світі, бути щасливою — незалежно від віри, кольору шкіри чи мови — є фактом. Це мета, яку вона хоче досягти внаслідок своїх вчинків і поведінки. Ніхто не бажає, щоб наслідки його дій чи ставлення до речей виступали у шкоду йому. Це суперечить здравому змісту. Проте те, як людина може досягти щастя, в корні суперечить її природі в інших світоглядах, окрім Ісламу. Засновані тільки на духовності християнство і іудаїзм, з одного боку, висувають деякі ідеї про Майбутнє життя і індивідуальні обов’язки людини, проте в них немає уявлення про систему відносно усього життя і відносин всередині нього. Капіталістичні і комуністичні погляди на життя, з іншого боку, позбавлені духовного аспекту, але вони містять політичні ідеї про життя і відносини всередині нього, які висувають систему.

Ісламський же погляд на життя відрізняється від двох останніх, але включає в себе особливості обох видів поглядів на життя. Тобто Іслам включає як політичні, так і духовні ідеї. Через цю особливість Іслам визначає критерій і місце щастя, поєднуючи матеріальне життя зі зверненням Аллаха.

Перш ніж вдаватись в подробиці, варто підкреслити те, що грецький філософ Епікур виходив із ідеї про те, що речі, які приносять людям, приносять їм щастя. Отож, коли ми дивимось на предмет вивчення, а саме — на людину, ми бачимо, що її поведінка при вдоволенні своїх бажань виходить по її власній волі. Проте при розгляді дій, які виникають в результаті її волі, ми можемо розділити їх на дві групи, оскільки «в першій людина не може впливати на отримання користі і шкоди в результаті своїх дій, а у другій може». На жаль, Епікур відносився до числу мислителів, як не можуть зробити дану відмінність. Він освячує людський розум, пов’язує причини і наслідки людської поведінки безпосередньо з самою людиною. Проте якщо розглядати вчинки людей, ми бачимо дві сфери. Перша сфера домінує над людиною, у другій же домінує сама людина. У другій сфері людина може визначати свої вчинки.

Іслам не характеризує усі вчинки, речі і наслідки людини, пов’язані з цими сферами, як добрі і злі або красиві і потворні, виходячи із шкали вигід. Адже критерій корисності вважається небезпечним, тому що він ставить під удар і намагається втрутитись в критерій «нагороди і покарання», який виходить із звернення Аллаха (це розглядається як альтернатива до атрибуту панування Аллаха). В Ісламі неправильно судити про вчинки людини на основі користі і шкоди.

Мусульманин не стає до вдоволення бажання, не задавши наступне питання: «Чи дозволено вдовольнити своє бажання в даному випадку?». Якщо він дає відповідь «дозволено», то він робить вчинок. Якщо ж відповідь «неприпустимо», то він тримається подалі від його скоєння. Тобто він звертається до мірилу — шаріатському хукму, який схвалює або засуджує його поведінку. Якщо є мірило, яке робить для нього обов’язковим (ваджиб) дану поведінку, то через вдоволення бажання мусульманин отримує довольство Аллаха. Незалежно від результату, який може відбутись, мусульманин стає до такої дії, і його поведінка розглядається як «благо». І не важливо, приносить воно йому користь чи шкоду. Щастя для цієї людини полягає в довольстві Всевишнього, яке досягається через матеріальне і підкорення зверненню Аллаха. І його не турбує кінцева користь чи шкода.

Західні мислителі вважали, що вони здатні судити про вчинки — як красиве і потворне — так само ж, як вони могли судити про солодке і гірке і про кольори за допомогою наукового мислення і розумового підходу. Тому вони розділили вчинки і речі на хороші і погані, красиві і потворні. На підґрунті цього визначення вони встановлювали свою систему винагород і покарання. Вони стверджували, що людський розум так само має право судити про вчинки, завдяки своїй здатності розрізняти пелюстки троянди від її шипів, солодке від гіркого.

Але усе це — речі, які сприймаються, а почуття дозволяють їм передаватись у мозок. Припустимо добитись висновку про особливість і кількість речей. Але коли справа доходить до чудового і потворного або доброго і злого, то це не відноситься до властивості матерії. Іслам стверджує, прерогатива призначати воздаяння і покарання, визначати «добро і зло» і «красиве і потворне» належить тільки Всевишньому Аллаху. З цієї причини, чи стосується це економіки чи визначення систем, пов’язаних з державним управлінням, рішення належить Всевишньому Аллаху. Визначення заробітної плати робочого, вартості грошей і володіння майном, усе це — критерії, визначені Аллахом. Знов же, тільки Шаріат визначає міру покарання перелюбцю, крадію і характер взаємовідносин держави з іншими країнами.

Іслам не розглядає проблему зосереджено на корисності подібно прагматизму. Він не визначає поведінку людини на основі користі, ігноруючи при цьому шкоду. З цієї причини він розглядає наслідки поведінки по двом питанням Перше: Іслам розглядає вчинки крізь призму добра і зла. Тобто мова йде про ефективну поведінку і переслідуєму при цьому мету. Друге: проводить дослідження про те, що то хорошо, а що погано, щоб розподіляти нагороду і покарання за красиві і потворні вчинки. Після цього розгляду результат поведінки людини може охарактеризуватись як шкода чи користь, іноді у якості добра, а іноді зла. Таким чином визначається, коли треба робити дію, а коли уникати її здійснення. Мірило вчинка зафіксовано хукмами Шаріату, а головною метою є досягнення довольства Аллаха.

Іслам повністю відкидає правило прагматизму, згідно якому усі способи досягнення вигоди (щастя) вважаються припустимими. Наприклад, брехня є вчинком людини. Коли ж людина говорить неправду, то чи кваліфікується цей вчинок як добро чи зло тільки через саму дію, або ж це відбувається через якийсь інший зовнішній чинник? Брехня — це ствердження, яке суперечить дійсності. Наприклад, чоловік може збрехати ворогу на війні, збрехати, щоб примирити двох людей, збрехати дружині, збрехати, щоб втішити інших, збрехати, щоб попрати чиїсь права і т.д. Усі перераховані випадки супроводжуються неправдивим словом. Що із цього вважається добром, а що — злом? Згідно прагматизму, усе, що корисно в дану мить, є благом і хорошим.

Але в Ісламі мірилом виступає зовсім не користь. Критерієм в Ісламі є відповідність чи невідповідність велінню Аллаха. Якщо обман на війні чи брехня в ім’я примирення подружжя між собою відповідає велінню Аллаха, то в цьому є благо. Але якщо брехня сказана для розради, лжесвідчення чи спроби зробити наклеп на Посланця Аллаха ﷺ, то це буде злом.

Отож, неможна кваліфікувати дії людини як добрі чи злі, виходячи із ступеня корисності для неї дії. Навпаки, їх можна кваліфікувати лише з відповідністю чи невідповідністю велінням Аллаха. Так само ж необхідно враховувати намір або мету самого вчинка. Намір або мета повинні виходити із того, що велів Всевишній Аллах. Неприпустимо ставити на меті безмежне і неконтрольоване щастя (задоволення), як це обстоїть в прагматизмі. Якщо вчинок не є велінням Всевишнього Аллаха, то він позбавляється якості блага. Спробуємо пролити світло на цю тему за допомогою хадісу, переданого від нашого Пророка ﷺ. Абу Хурайра сказав: «Я чув, як Посланець Аллаха ﷺ сказав:

إِنَّ أَوَّلَ النَّاسِ يُقْضَى يَوْمَ الْقِيَامَةِ عَلَيْهِ رَجُلٌ اسْتُشْهِدَ، فَأُتِيَ بِهِ فَعَرَّفَهُ نِعَمَهُ فَعَرَفَهَا، قَالَ: فَمَا عَمِلْتَ فِيهَا؟ قَالَ: قَاتَلْتُ فِيكَ حَتَّى قُتِلْتُ، قَالَ: كَذَبْتَ، وَلَكِنَّكَ قَاتَلْتَ حَتَّى يُقَالَ: هُوَ جَرِئٌ، ، فَقَدْ قِيلَ، ثُمَّ أُمِرَ بِهِ فَسُحِبَ عَلَى وَجْهِهِ حَتَّى أُلْقِيَ فِي النَّارِ، وَرَجُلٌ تَعَلَّمَ الْعِلْمَ، وَعَلَّمَهُ وَقَرَأَ الْقُرْآنَ، فَأُتِيَ بِهِ فَعَرَّفَهُ نِعَمَهُ فَعَرَفَهَا، قَالَ: فَمَا عَمِلْتَ فِيهَا؟ قَالَ: تَعَلَّمْتُ الْعِلْمَ، وَعَلَّمْتُهُ وَقَرَأْتُ فِيكَ الْقُرْآنَ، قَالَ: كَذَبْتَ، وَلَكِنَّكَ تَعَلَّمْتَ الْعِلْمَ لِيُقَالَ: عَالِمٌ، وَقَرَأْتَ الْقُرْآنَ لِيُقَالَ: هُوَ قَارِئٌ، فَقَدْ قِيلَ، ثُمَّ أُمِرَ بِهِ فَسُحِبَ عَلَى وَجْهِهِ حَتَّى أُلْقِيَ فِي النَّارِ، وَرَجُلٌ وَسَّعَ اللَّهُ عَلَيْهِ، وَأَعْطَاهُ مِنْ أَصْنَافِ الْمَالِ كُلِّهِ، فَأُتِيَ بِهِ فَعَرَّفَهُ نِعَمَهُ فَعَرَفَهَا، قَالَ: فَمَا عَمِلْتَ فِيهَا؟ قَالَ: مَا تَرَكْتُ مِنْ سَبِيلٍ تُحِبُّ أَنْ يُنْفَقَ فِيهَا إِلَّا أَنْفَقْتُ فِيهَا لَكَ، قَالَ: كَذَبْتَ، وَلَكِنَّكَ فَعَلْتَ لِيُقَالَ: هُوَ جَوَادٌ، فَقَدْ قِيلَ، ثُمَّ أُمِرَ بِهِ فَسُحِبَ عَلَى وَجْهِهِ، ثُمَّ أُلْقِيَ فِي النَّارِ

«Воістину, першим із людей, кого будуть судити в День воскресіння, виявиться чоловік, який пав у битві за віру. Його приведуть, і Аллах нагадає йому про Своїх милостях, і він визнає їх, а потім Аллах спитає: «І що ж ти зробив у вдячність за них?». Він відповість: «Я бився заради Тебе, поки не став шахідом». Аллах скаже: «Ти брешеш, адже бився ти тільки заради того, щоб люди говорили: «Він — відважний!», — і вони говорили так!», — після чого буде наказано відволокти цього чоловіка обличчям униз і кинути у Пекло. Потім приведуть чоловіка, який отримував знання, навчав йому інших і читав Коран, і Аллах нагадає йому про Свої благодіяння, і він визнає їх, а потім (Аллах) спитає: «І що ж ти зробив у вдячність за них?». Він відповість: «Я отримував знання, навчав їм інших і читав Коран заради Тебе!». Аллах скаже: «Ти брешеш, адже вчився ти тільки для того, щоб люди говорили: «Він — знаючий!», — і читав Коран тільки заради того, щоб люди говорили: «Він — читець!», — і вони говорили так», — після чого буде наказано відволокти цього чоловіка обличчям униз і кинуть у Пекло. А потім приведуть чоловіка, якому Аллах дарував широкий прожиток і якого наділив різними видами багатств, і Аллах нагадає йому про Своїх дарах, і він визнає їх, а потім Аллах спитає: «І що ж ти зробив у вдячність за них?». Він відповість: «Заради Тебе я не упускав жодної можливості витрачати майно так, як це угодно Тобі». Аллах скаже: «Ти брешеш, адже ти робив це тільки для того, щоб люди говорили: «Він — щедрий!», — і вони говорили так», — після чого буде наказано відволокти цього чоловіка обличчям униз і кинути у Пекло».

Коли ми розглянемо хадіс, переданий від нашого Пророка ﷺ, то відчутно бачимо вплив мети, яку розум переслідує від здійснення дії у якості користі. Пророк ﷺ підкреслює, що гнів Аллаха паде на людину, якщо вчинки мусульманина, які відповідають хукмам Шаріату, скеровані не на довольство Аллаха. Вчений в згаданому вище хадісі навчає людей знанням і читає Коран. Ці дії відповідають Шаріату. Проте, якщо мета усього цього заснована на тому, щоб його називали «вченим» і «читцем Корану», а не заради довольства Аллаха, то цей чоловік, що вчиняє так, буде в числі перших, на кого чекають муки і кого поволочуть обличчям униз і кинуть у Вогонь Пекла. Таким чином, дана поведінка, від якої очікувався благотворний вплив, стала тягарем і обернулась злом для його діяча через те, що він змінив мету вчинка на інше.

Іслам не приймає прагматичного розуміння в жодній із областей. В ісламські економіці цінність визначається правилом дефіцитності. Прагматизм же зменшує і збільшує цінність згідно з умовами мінливих обставин. Таким чином, багаті стають іще багатше, а бідні — іще бідніше. Іслам обмежує поведінку в громадському житті такими шаріатськими критеріями і мірилами, як фард, ваджиб, харам, халяль, мубах, мандуб та іншими. Прагматизм же, з іншого боку, призводить до падіння моральних і людських цінностей суспільства, заснованих на абсолютному задоволенні, оскільки він не ставить кордонів для критерію «вигоди» в поведінці.

Висновок

Західні мислителі виявили людське прагнення до щастя і обернули щастя в слабкість людини. Вони прищепили брехню про те, що єдиний спосіб роздобути щастя — це користь, вигода. Всевишній Аллах сказав:

۞إِنَّ ٱلۡإِنسَٰنَ خُلِقَ هَلُوعًا ١٩ إِذَا مَسَّهُ ٱلشَّرُّ جَزُوعٗا ٢٠ وَإِذَا مَسَّهُ ٱلۡخَيۡرُ مَنُوعًا

«Воістину, людина створена нетерплячою, неспокійною, коли її торкається лихо, і скупою, коли її торкається добро» (70:19–21).

Також Аллах сказав:

وَإِنَّهُۥ لِحُبِّ ٱلۡخَيۡرِ لَشَدِيدٌ

«Воістину, він пристрасно любить блага» (100:8).

Західні мислителі прийняли прагматизм у якості мирила для людини, щоб звертатись до вчинку і речі або відмовлятись від них. Вони визначили прагматизм як ключовий критерій в державному управлінні, громадських, сімейних і родинних відносинах, а також в поведінці індивіда, використовуючи і зловживаючи слабкістю людини до користі.

Державним діячам мусульманських країн треба бути обережними у відношенні прагматичного підходу до вчинків. За допомогою прагматичного підходу до вчинків Захід колонізує багатства мусульман, розбещує суспільство і захищає свої політичні інтереси. Немає нічого більш небезпечного для країни, аніж прагматичне мислення державного діяча. Такий діяч руйнує як мирське, так і Вічне житті, спокушаючись благами, які предстають перед ним. Він може приймати рішення, які приводять до гніву Аллаха. Пророк Мухаммад ﷺ застерігає правителів, які діють згідно з концепцією користі і шкоди наступним чином: «Після мене ваші справи перейдуть у руки таких людей, які будуть вважати благом (користю) те, що ви і ваша релігія вважаєте поганим,і будуть вважати поганим (шкодою) те, що ви і ваша релігія вважаєте благом. Хто застане ці погані часи, нехай знає, що немає підкорення тому, хто ослухається Всевишнього Аллаха!» («Аль-джамі ас-сагір»).

Мусульманським вченим так само треба бути обережними з прагматизмом. Вони не повинні виносити хукми, звертаючись до ісламських доказів, виходячи при цьому із критеріїв користі і шкоди. Вони повинні знати, що мета їх вчинків, які, на їх думку, вони роблять як добрі справи, полягає не в тому, щоб добитись згоди сильних світу цього, а тільки в тому, щоб добитись довольства Аллаха, Господа світів, і тому вони повинні виконувати свої вчинки згідно з хукмами Шаріату. В протилежному випадку вони виступлять проти наступного звернення Аллаха:

وَلَا تَقُولُواْ لِمَا تَصِفُ أَلۡسِنَتُكُمُ ٱلۡكَذِبَ هَٰذَا حَلَٰلٞ وَهَٰذَا حَرَامٞ لِّتَفۡتَرُواْ عَلَى ٱللَّهِ ٱلۡكَذِبَۚ إِنَّ ٱلَّذِينَ يَفۡتَرُونَ عَلَى ٱللَّهِ ٱلۡكَذِبَ لَا يُفۡلِحُونَ

«Не промовляйте своїми вустами брехню, стверджуючи, що це — дозволено, а то — заборонено, і не робіть наклеп на Аллаха. Воістину, не набудуть успіху ті, які роблять наклеп на Аллаха» (16:116).

Прагматизм однозначно не є мірилом в Ісламі. Справжня користь для мусульманина полягає в веліннях Аллаха. Якщо мусульмани будуть діяти згідно з веліннями і заборонами Аллаха, підйом і розвиток охоплять усі аспекти громадського життя, від управління до економіки. Для мусульман щастя і спокій полягають лише в досягненні довольства Аллаха. Мусульманин повинен обертатись до вчинків,які Аллах охарактеризував як «хороше» і «благе», і триматись подалі від того, що Аллах називає «поганим» і «злим». В протилежному випадку мирське життя буде повне неприємностей, нещасть і лих, а в Вічному майбутньому житті неминуче доведеться зіткнутись з розчаруванням і болісним покаранням.

Хакан Болат

___________________

1. Утилітаризм (від лат. utilis — корисний) — напряв в етиці (етична теорія), згідно якої моральна цінність поведінки чи вчинку визначається його корисністю. Під корисністю мається на увазі інтегральне задоволення або щастя, отримуване усіма зачіпаємими сторонами за час дії наслідків вчинку.

2. «Ісламська особистість», том 1-й, Такиюддін Набхані.

3. Догма — положення, яке приймається на віру за беззаперечну істину, незмінну при усіх обставинах.