Значення аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар

Статті
Інструменти
Друкарня
  • Маленький Менше Середній Більше Великий
  • Default Helvetica Segoe Georgia Times

Після того, як для нас став очевидним хукм діяльності аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар, після того, як ми усвідомили достоїнство і статус цієї діяльності, ми переходимо до поясненню значення аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар.

В арабській мові наказ (амр — дієслово наказового способу) — це граматична ознака дієслів, які означають волевиявлення, спонукання до певної дії інших осіб в виді вимоги, яка виходить від вищестоячої особи.

Заборона (ан-нахъю) означає утримування від певної дії за допомогою слів чи втручання. Наприклад, можна сказати чоловіку: «Тримайся подалі!»1.

Що стосується значень схвалюваного (аль-мааруф) і засуджуваного (аль-мункар), то в арабському тлумачному словнику «Лісан аль-араб» про схвалюване говориться: «Це усі ті справи, які відносяться до чудовим і доречним для похвали, і усе те, що душа знає як добро, благе і те, чому вона довіряє». Про засуджуване в «Лісан аль-араб» говориться: «Це усе, що Шаріат відніс до огидному, заборонив і зненавидів».

Ібн аль-Асір аль-Джазірі в книзі «Ан-Ніхая фи гаріб аль-хадіс валь-асар» писав: «Схвалюване (аль-мааруф) — це ім’я збірне, яке охоплює усе, що відноситься до поклонінню Аллаху, наближенню до Нього, здійсненню добра по відношенню до людей, що спонукається і забороняється з боку Шаріату. Схвалюване відноситься до основоположних якостей, тобто необхідно наказувати схвалюване людям, оскільки вони бачать порочне, але не засуджують його. Схвалюване — це справедливе ставлення і дружба з родиною та іншими людьми. Засуджуване ж — протилежність усьому цьому».

Другі сказали, що схвалюване — це те, що Шаріат поставив в обов’язок, як намаз і пост, і те, що приписав у якості мандуба, як садака і годування потребуючих; засуджуване — це те, що Шаріат зробив харамом, як хамр, перелюбство, ріба, і те, що приписав у якості макруха, як участь у посиденьках нероб чи вживання їжі, коли людина сита. Треті сказали, що схвалюване охоплює кожен мустахаб. Засуджуване охоплює тільки харам. Усе, що наказав Аллах і Його Посланець (с.а.с.), відноситься до схвалюваному, а усе, що вони заборонили — до засуджуваному. Четверті сказали: «Наказ схвалюваного — це керівництво, яке веде до піднесених цілей; заборона засуджуваного — це утримування від того, що не відповідає Шаріату».

П’яті сказали: «Наказ схвалюваного — це вказівка на добро; заборона засуджуваного — це утримування від зла». Шості сказали: «Наказ схвалюваного — це наказ того, що відповідає Корану і Сунні; заборона засуджуваного — це заборона того, до чого схиляються нафс і похоті». Сьомі сказали: «Наказ схвалюваного — це вказівка на такі слова і справи рабів, якими задоволений Аллах; заборона засуджуваного — це називати огидним те, від чого віддаляються Шаріат і доброчинність, і це те, що заборонено в релігії Всевишнього Аллаха» <…> Також було сказано: «Схвалюване — це усе, що в Шаріаті вважається хорошим. Засуджуване — це усі все слова і справи, якими незадоволений Аллах»2.

Ми ж більше схиляємось і вважаємо правильним наступне визначення: «Схвалюване — це усе те, що Шаріат порахував хорошим і поставив в обов’язок, починаючи з виконання ваджібів до залишення харамів. Засуджуване — це усе те, що Шаріат порахував огидним і заборонив,починаючи з залишення ваджібів до скоєння харамів». Ми вважаємо, що мустахаб не входить в визначення схвалюваного, а макрух — у визначення засуджуваного, хоча інші вважають інакше. Наказувати схвалюване означає вимагати здійснення того, що Шаріат порахував хорошим і поставив в обов’язок. Забороняти засуджуване означає вимагати залишення того, що Шаріат порахував огидним і заборонив.

Ми так вважаємо, оскільки той, хто наказує схвалюване і забороняє засуджуване, повинен слідувати Шаріату, при цьому він не може наказувати чи забороняти на основі не Шаріату. Аллах говорить:

فَلِذَٰلِكَ فَادْعُ ۖ وَاسْتَقِمْ كَمَا أُمِرْتَ ۖ وَلَا تَتَّبِعْ أَهْوَاءَهُمْ

«Тому проповідуй і слідуй прямим шляхом, як тобі велено. Не потурай їх бажанням» (42:15).

Те, що вимагає Законодавець, ділиться на дві категорії:

— рішуча вимога (джазім),

— нерішуча вимога (гайру джазім). Інакше кажучи, є категорична, рішуча вимога зробити чи залишити ту чи іншу дію; так само є некатегорична, нерішуча вимога зробити чи залишити ту чи іншу дію. Немає розбіжності в тому, що рішуча вимога з боку Законодавця відноситься до аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар. Проте є розбіжність навколо того, що відноситься до нерішучої вимоги (мустахаб, макрух). Доказом того, що мустахаб і макрух не відносяться до діяльності аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар, буде наступне:

1) Передається від Абу Зайда Усами ібн Харіса: «Я чув, як Посланець Аллаха (с.а.с.) говорив:

يُؤْتَى بِالرَّجُلِ يَوْمَ الْقِيَامَةِ فَيُلْقَى فِي النَّارِ فَتَنْدَلِقُ أَقْتَابُ بَطْنِهِ فَيَدُورُ كَمَا يَدُورُ الْحِمَارُ بِالرَحَى قَالَ فَيَجْتَمِعُ إِلَيْهِ أَهْلُ النَّارِ فَيَقُولُونَ يَا فُلانُ مَا لَكَ أَلَمْ تَكُنْ تَأْمُرُ بِالْمَعْرُوفِ وَتَنْهَانَا عَنِ الْمُنْكَرِ فَيَقُولُ بَلَى قَدْ كُنْتُ آمِرُ بِالْمَعْرُوفِ وَلَا آتِيهِ وَأَنْهَى عَنِ الْمُنْكَرِ وَآتِيهِ

«В Судний день приведуть чоловіка і ввергнуть його у Вогонь, виваляться назовні кишки його, і стане він крутитись [навколо них] подібно віслюку, який обертає жорна млина, і зберуться біля нього ті, хто опиниться в Пеклі, які будуть говорити: «О, такий-то! Що з тобою? Чи не ти наказував нам схвалюване і забороняв засуджуване?!», — нащо він скаже: «Так, я наказував вам схвалюване, але сам цього не робив, і я забороняв вам засуджуване, але сам робив його!»3.

Даний хадіс вказує на те, що під схвалюваним мається на увазі ваджиб, а під засуджуваним — харам, оскільки на покарання заслуговує той, хто скоїв харам чи залишив здійснення ваджібу. Це розуміється із слів «я наказував вам схвалюване, але сам цього не робив, і я забороняв засуджуване, але сам робив його», тобто цей чоловік наказував робити ваджіб, але сам цього не робив, наказував віддалятись від хараму, але сам робив його.

2) «Мандуб (мустахаб) — це те, за здійснення чого передбачається нагорода, але при цьому за його залишення не передбачається покарання. Наприклад, додаткові намази, добровільна садака і т.п. дії відносяться до додатковому виду поклоніння. Макрух — це те, залишення того, що більш переважне, аніж його здійснення. Наприклад, здійснення намазу під час позовів до малої чи великої нужди, під час намазу дивитись по сторонам, робити намаз в верблюжих стійлах, під час здійснення намазу дуже сильно укутатись в одяг і т.п. речі, які відносяться до макруху категорії танзіх»4.

Загальновідомою в релігії річчю є те, що Законодавець не встановив покарання за залишення мандуба чи здійснення макруха, але при цьому не передбачив покарання за залишення аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар як в цьому, так і в Наступному світах. Передається від Хузайфи ібн аль-Ямана, що Пророк (с.а.с.) сказав:

والَّذِي نَفْسِي بِيَدِهِ لَتَأْمُرُنَّ بالْمَعْرُوفِ ولَتَنْهَوُنَّ عَنِ المُنْكَرِ أَوْ لَيُوشِكَنَّ اللَّه أَنْ يَبْعَثَ عَلَيْكُمْ عِقَابًا مِنْهُ ثُمَّ تَدْعُونَهُ فَلَا يُسْتَجابُ لَكُمْ

«Клянусь Тим, в Чиїй длані душа моя! Ви обов’язково будете наказувати схвалюване і забороняти засуджуване, інакше Аллах неодмінно пошле на вас покарання [якщо ви залишите наказувати схвалюване і забороняти засуджуване]. Потім ви будете молити Його, а Він не відповість вам». Загальний посил тут полягає в тому, що якщо Законодавець не приписав покарання за залишення мандуба чи здійснення макруха, то, отож, немає покарання за це. Тому, якщо чоловік залишить наказ робити мандуб іншому або ж залишить заборону робити макрух, то за це немає йому покарання.

Адже коли Законодавець обіцяв покарання за залишення аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар, то в цьому містилась рішучість. Саме це дозволило нам дізнатись, що Законодавець має на увазі тільки рішучу вимогу в здійсненні чи залишенні дії, але ніяк не інше. Саме тому наказувати мустахаб (мандуб) і забороняти макрух не відносяться до діяльності аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар.

3) В діяльності аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар присутнє примушення, оскільки той, хто наказує схвалюване і забороняє засуджуване, бажає примусити того, до кого звертається. А це в основі суперечить сутності мандуба і макруха, оскільки в основі шаріатського законодавства до них не примушуються.

Тут недоречно буде сказати: «Бажання примусити не має на увазі під собою щось визначене, дане бажання носить загальний характер». Суть полягає у тому, що вимога того, хто наказує схвалюване і забороняє засуджуване в дійсності виражено формою, яка вказує на рішучість (аль-джазм), тобто на рішучу вимогу виконати той чи інший фард, залишити той чи інший харам. Саме цей аспект (форма рішучої вимоги) визначає, що бажання того, хто наказує, зосереджено на примушенні, адже якщо в аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар відсутнє бажання примусити, тоді воно (аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар) втратило б практичне значення в житті людей.

Також на бажання примусити до наказів вказують дві обставини:

1) Законодавець дозволив тому, хто виправляє засуджуване, вдатись до сили. На це вказують наступні слова Посланця Аллаха (с.а.с.):

مَنْ رَأَى مِنْكُمْ مُنْكَرًا فَلْيُغَيِّرْهُ بِيَدِهِ فَإِنْ لَمْ يَسْتَطِعْ فَبِلِسَانِهِ فَإِنْ لَمْ يَسْتَطِع فَبِقَلْبِهِ وَذلِكَ أَضْعَفُ الْإِيمَانِ

«Нехай той із вас, хто побачить засуджуване, змінить це власноруч, якщо ж він не зможе [зробити] цього, [нехай змінить це] своїм язиком, а якщо не зможе, то [нехай противиться цьому] своїм серцем, що буде найбільш слабким [проявом] віри».

2) Якщо наказуючий схвалюване і забороняючий засуджуване накаже чи заборонить кому-небудь, а той не прислухається до цьому, то першому буде заборонено спільне вживання їжі з тим. Хто ослухався, заборонено сидіти разом з ним. І так повинно тривати до тих пір, поки він не залишить скоєння засуджуваного. І це рішення факіхів зроблено на основі великої кількості доказів, одним із яких є хадіс від Ібн Масъуда, що Пророк (с.а.с.) сказав:

إنَّ أوَّلَ مَا دَخَلَ النَّقْصُ عَلَى بَنِي إسْرَائِيلَ أنَّهُ كَانَ الرَّجُلُ يَلْقَى الرَّجُلَ فَيَقُولُ يَا هَذَا اِتَّقِ اللهَ وَدَعْ مَا تَصْنَعُ فَإِنَّهُ لاَ يَحِلُّ لَكَ ثُمَّ يَلْقَاهُ مِنَ الْغَدِ وَهُوَ عَلَى حَالِهِ فَلَا يَمْنَعُهُ ذَلِكَ أَنْ يَكُونَ أَكِيلَهُ وَشَريبَهُ وَقَعِيدَهُ فَلَمَّا فَعَلُوا ذَلِكَ ضَرَبَ اللهُ قُلُوبَ بَعْضِهِمْ بِبَعْضٍ ثُمَّ قَالَ ﴿لُعِنَ ٱلَّذِينَ كَفَرُواْ مِنۢ بَنِيٓ إِسۡرَٰٓءِيلَ عَلَىٰ لِسَانِ دَاوُۥدَ وَعِيسَى ٱبۡنِ مَرۡيَمَۚ ذَٰلِكَ بِمَا عَصَواْ وَّكَانُواْ يَعۡتَدُونَ ٧٨ كَانُواْ لَا يَتَنَاهَوۡنَ عَن مُّنكَرٖ فَعَلُوهُۚ لَبِئۡسَ مَا كَانُواْ يَفۡعَلُونَ ٧٩ تَرَىٰ كَثِيرٗا مِّنۡهُمۡ يَتَوَلَّوۡنَ ٱلَّذِينَ كَفَرُواْۚ لَبِئۡسَ مَا قَدَّمَتۡ لَهُمۡ أَنفُسُهُمۡ أَن سَخِطَ ٱللَّهُ عَلَيۡهِمۡ وَفِي ٱلۡعَذَابِ هُمۡ خَٰلِدُونَ ٨٠ وَلَوۡ كَانُواْ يُؤۡمِنُونَ بِٱللَّهِ وَٱلنَّبِيِّ وَمَآ أُنزِلَ إِلَيۡهِ مَا ٱتَّخَذُوهُمۡ أَوۡلِيَآءَ وَلَٰكِنَّ كَثِيرٗا مِّنۡهُمۡ فَٰسِقُونَ﴾

«Першим із недоліків синів Ісраіла стало наступне: один чоловік зустрів іншого і сказав: «Ей ти, бійся Аллаха і не роби того, що робиш, адже це тобі не дозволено!». Потім він зустрів його на другий день, [а той продовжив робити те ж саме] але це не завадило тому [хто говорив, що це не треба робити] їсти з ним, пити з ним і сидіти з ним. І коли вони почали робити подібним чином, Аллах змішав їх серця одне з одним. Потім Пророк (с.а.с.) зачитав:

«Невіруючі сини Ісраіла були прокляті язиком Давуда і Іси, сина Марьям. Це трапилось тому, що вони ослухались і переступали межі дозволеного. Вони не утримували один одного від засуджуваних вчинків, які вони робили. Як же погано було те, що вони робили! Ти бачиш, як багато із них дружать з невіруючими. Огидно те, що уготовили їм їх душі, адже тому Аллах розгнівався на них. Вони будуть мучитись вічно. Якщо б вони увірували в Аллаха, Пророка і те, що було ниспослано йому, то не стали б брати їх собі в помічники і друзі. Але багато із них є нечестивцями» (5:78–81)…»5.

Також в хадісі Абу Муси наводиться, що Пророк (с.а.с.) сказав:

كَانَ مَنْ كَانَ قَبْلَكُمْ مِنْ بَنِي إِسْرَائِيلَ إِذَا عَمِلَ الْعَامِلُ مِنْهُمْ بِالْخَطِيئَةِ نَهَاهُمُ النَّاهِي تَعْذِيرًا فَإِذَا كَانَ مِنَ الْغَدِ جَالَسَهُ وَآكَلَهُ وَشَارَبَهُ كَأَنَّهُ لَمْ يَرَهُ عَلَى الْخَطِيئَةِ بِالْأَمْسِ فَلَمَّا رَأَى اللَّهُ عَزَّ وَجَلَّ ذَلِكَ مِنْهُمْ ضَرَبَ قُلُوبَ بَعْضِهِمْ عَلَى بَعْضٍ وَلَعَنَهُمْ عَلَى لِسَانِ نَبِيِّهِمْ دَاوُدَ وَعِيسَى ابْنِ مَرْيَمَ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِمَا ﴿ذَٰلِكَ بِمَا عَصَوا وَّكَانُوا يَعْتَدُونَ﴾ وَالَّذِي نَفْسُ مُحَمَّدٍ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ بِيَدِهِ لَتَأْمُرُنَّ بِالْمَعْرُوفِ وَلَتَنْهَوُنَّ عَنِ الْمُنْكَرِ وَلَتَأْخُذُنَّ عَلَى يَدِ السَّفِيهِ وَلَتَأْطُرُنَّهُ عَلَى الْحَقِّ أَطْرًا أَوْ لَيَضْرِبَنَّ اللَّهُ قُلُوبَ بَعْضِكُمْ عَلَى بَعْضٍ وَيَلْعَنَكُمْ كَمَا لَعَنَهُمْ

«Коли серед синів Ісраіла, які жили до вас, хтось коїв гріх, то знаходився і такий, хто утримував і застерігав його від цього, але наступного дня він вже зустрічався з грішником і сидів з ним, їв з ним, пив з ним, нібито і не бачив учора його гріху. І коли Всемогутній, Великий Аллах побачив, що вони роблять таким чином, він змішав їх серця одне з одним, а потім прокляв їх язиком пророків Давуда і Іси, сина Марьям: «Це трапилось тому, що вони ослухались і переступали межі дозволеного» (5:78). [Потім він (с.а.с.) сказав] «Клянусь Тим, в Чиї длані душа Мухаммада! Ви повинні спонукати до схвалюваному [Ісламом], утримувати від засуджуваного [Ісламом], хапати за руку глупця, схиляти його до істини, інакше Аллах змішає ваші серця з їх серцями, а потім прокляне вас так само, як прокляв їх [синів Ісраіла]!»6.

Обидва хадіси ясно вказують на спонукання до тому, щоб примусити до схвалюваному і заборонити засуджуване. Окрім того, хадіс містить роз’яснення про те, що має на увазі під собою засуджуване, за ігнорування якого євреї заслужили прокляття. В даному випадку цим засуджуваним стало скоєння хараму, і це наочно простежується в словах Посланця (с.а.с.):

كَانَ الرَّجُلُ يَلْقَى الرَّجُلَ فَيَقُولُ يَا هَذَا اِتَّقِ اللهَ وَدَعْ مَا تَصْنَعُ فَإِنَّهُ لاَ يَحِلُّ لَكَ

«...один чоловік зустрів іншого і сказав: «Ей ти, бійся Аллаха і не роби того,що робиш, адже ці тоді не дозволено!..», — тобто харам для тебе;

إِذَا عَمِلَ الْعَامِلُ مِنْهُمْ بِالْخَطِيئَةِ

«хтось коїв гріх», — тобто харам.

Таким чином, під схвалюваним, яке необхідно наказувати, мається на увазі ваджіб (фард), а під засуджуваним, яке необхідно забороняти, мається на увазі харам. Мандуб і макрух сюди не відносяться. Проте варто було б зробити акцент іще на двох аспектах:

а) Невключення мандубу і макруху в діяльність аль-амру біль-мааруф ван-нахъю аніль-мункар не означає, що не треба наказувати чи забороняти їх здійснення. Навпаки, буде бажаним наказувати здійснення мандубу і заборону макруху з точки зору насіхату (щирої поради, щирого відношення). Ібн Муфліх сказав: «Засуджувати залишення ваджіб і здійснення харам є обов’язковим. Засуджувати залишення мандуба і здійснення макруха є бажаним. Про це згадали соратники Ахмада та інші»7.

б) Утримання від сунни, тобто від мандубу,до здійсненню якої спонукав Посланець (с.а.с.), може відноситись до засуджуваному, якщо тільки має місце заперечення сунни як такої, небажання керуватись нею як джерелом для подражання. Передається від Анаса:

أَنّ نَفَرَاً مِنْ أَصْحَابِ النّبِيّ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ سَأَلُوا أَزْوَاجَ النّبِيّ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ عِنْ عَمَلِهِ فِي السِّرِّ فَقَالَ بَعْضُهُمْ لَا أَتَزَوَّجُ النِّسَاءَ وَقَالَ بَعْضُهُمْ لا آكُلُ اللَّحْمَ وَقَالَ بَعْضُهُمْ لاَ أَنَامُ عَلَى فِرَاشٍ فَحَمِدَ اللَّهَ وَأَثْنَى عَلَيْهِ فَقَالَ مَا بَالُ أَقْوَامٍ قَالُوا كَذَا وَكَذَا لَكِنِّي أُصَلِّي وَأَنَامُ وَأَصُومُ وَأُفْطِرُ وَأَتَزَوَّجُ النِّسَاءَ فَمَنْ رَغِبَ عَنْ سُنَّتِي فَلَيْسَ مِنِّي

«Одного разу група сподвижників Пророка (с.а.с.) спитала його дружин про дії, які він (с.а.с.) робив наодинці. [Коли сподвижники почули відповідь дружин Пророка (с.а.с.)] один із сподвижників сказав: «Я не буду одружуватись!»; другий сказав: «Я не буду їсти м’ясо!»; третій сказав: «Я не буду лягати в постіль». [Коли про це повідомили Пророку (с.а.с.)] то він (с.а.с.) віддав хвалу і славу Аллаху, а потім сказав: «Що відбувається з людьми, вони говорять те-то і те-то? Проте я роблю намаз [вночі] і сплю, я тримаю пост і перериваю його, я одружуюсь на жінках. А усілякий, хто не бажає слідувати моїм шляхом, не має до мене ніякого відношення»8.

Ан-Нававі, коментуючи цей хадіс, в книзі «Аль-Мінхадж фі шарх сахіх муслім» писав наступне: «Що стосується слів Пророка (с.а.с.) «А усілякий, хто не бажає слідувати моїм шляхом, не має до мене ніякого відношення», то мається на увазі: хто відвертається від шляху, хто не приймає шлях таким, який він є».

Передається від Іяса ібн Саляма ібн аль-Акваа, що його батько розповів наступне:

أَنَّ رَجُلًا أَكَلَ عِنْدَ رَسُولِ اللَّهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ بِشِمَالِهِ فَقَالَ كُلْ بِيَمِينِكَ قَالَ لَا أَسْتَطِيعُ قَالَ لَا اسْتَطَعْتَ مَا مَنَعَهُ إِلَّا الْكِبْرُ قال فَمَا رَفَعَهَا إِلَى فِيهِ

«Один чоловік їв лівою рукою у присутності Посланця Аллаха (с.а.с.), у зв’язку з чим Посланець (с.а.с.) сказав йому: «Їж правою!», — на що чоловік сказав: «Я не можу», — і тоді Посланець Аллаха (с.а.с.) сказав: «Так, [з цієї миті] ти не зможеш». [Потім він (с.а.с.) сказав:] «Ніщо не заважало цьому чоловіку [їсти правою], окрім зарозумілості». І дійсно, той чоловік більше вже не міг піднімати до рота свою правую руку»9.

Аль-Манаві, коментуючи цей хадіс, писав: «…його схожість з шайтаном (через прийом їжі лівою рукою) вказує не на харам, а вказує на макрух. Що стосується дуа Посланця проти цього чоловіка, то це пояснюється зарозумілістю останнього. Зарозумілість підштовхнула чоловіка до відмови від підкорення»10.

Виходячи із цього, до засуджуваному не буде відноситись залишення мандуба, як, наприклад, залишення шести днів посту в місяць Шавваль, залишення намазу тахіят уль-масджід (привітання мечеті), залишення ісламського привітання і т.д. Проте до засуджуваному буде відноситись упертість і постійність у залишені мандубу, сприйняття такого положення як норми, відсутність бажання дотримуватись Сунни, відмова від неї, небажання брати у якості зразка для подражання дії Посланця (с.а.с.) категорії мандуб. Усе, що було сказано про мандуб, стосується і макруха.

У Абу Ісхака аш-Шатібі є цінні слова, які розкривають один із аспектів нашого питання: «Якщо певна дія носить рекомендований характер здійснення (мандуб) епізодично, то в цілому визнавати цю рекомендацію є обов’язковим». Наприклад, промовляння азану в соборних та інших мечетях, здійснення колективного намазу в мечеті, здійснення двох святкових намазів, роздача добровільної садаки, укладання шлюбу, здійснення вітру, сунни ракового намазу, умри, а також багато іншого, що відноситься до підсиленим нафіля (додатковим речам). Усі перераховані речі є мандубом, але якщо від них послідує повна відмова, то той, хто відмовився від них, повинен бути підданий засудженню. Хіба не видно, що промовляння азану в мечетях відноситься до ритуалів і символів Ісламу?! Саме тому міста, де жителі залишили промовляння азану, піддались військовому нападу.

Те ж саме обстоїть і з колективним намазом, адже той, хто повністю залишає здійснення такого намазу, заслуговує на засудження, а також у нього не приймається свідчення. Причина цього полягає у тому що такий чоловік іде врозріз з ритуалами і символами Ісламу. Посланець Аллаха (с.а.с.) обіцяв спалити дома тих, хто повністю залишив здійснення колективних намазів. Так само ж Посланець Аллаха (с.а.с.) не здійснював військового нападу на те чи інше селище, поки не приходив ранок, адже якщо він (с.а.с.) чув азан, то не нападав, якщо ж не чув його, то атакував. Укладання шлюбу призначено для примноження потомства, для збереження людського роду, і це — рішення Законодавця. Повна відмова від шлюбу зачіпає релігійні положення, але якщо це буде лише на період якогось часу, то воно не впливає на положення релігії, а отож, в цьому немає нічого заборонного.

«Якщо певна дія носить небажаний характер здійснення (макрух) епізодично, то бути озадаченим нею у цілому є неприпустимою дію», інакше кажучи, здійснення макруха на непостійній основі не несе в собі заборони, але зробити це образом життя буде забороненим. Наприклад, гра у шахи чи нарди без грошей (тобто виключаючи положення азарту), слухати музику. Дані дії є макрухом.

Якщо вони не будуть здійснюватись на постійні основі, то вони не будуть впливати на чесність людини, але якщо це буде відбуватись на постійні основі, тоді до чесності людини виникнуть питання. Це є доказом на заборону, і він заснований на усулі аль-Газалі. Мухаммад ібн Абдуль-Хакам відносно гри у нарди і шахи сказав : «Якщо цього буде так багато, що буде заважати чоловіку робити колективний намаз, тоді у нього не буде прийматись свідчення». До таких речей також відносяться ігри, які викреслюють чоловіка із числа людей, які володіють моральними якостями (ахлю аль-муруа), відвідування сумнівних місць без наявності на то узра (шаріатського виправдання) і т.д.»11.

 

Матеріал із книги: «Норми Шаріату про діяльність «наказувати схвалюване і утримувати від засуджуваного»
«Аль-амру біль мааруф ван-нахъю аніль мункар»
Ясін ібн Алі

___________________

1. Для більшого розуміння можна звернутись до книги «Аль-Кулліят», автор Абу аль-Бака.

2. Книга «Ат-Таріфаат», автор аль-Джурджані.

3. Навели Муслім в «Сахіх» і Бухарі в «Сахіх».

4. Книга «Аль-Люмау фі усуль аль-фікхі», автор Абу Ісхак аш-Шіразі.

5. Навели Абу Дауд в «Ас-Сунан» від Абу Убайди, а він — від свого батька Абдуллаха ібн Масъуда, ат-Тірмізі в «Ас-Сунан», Ахмад в «Муснад», аль-Байхаки в «Ас-Сунану аль-кубра», Абу Яла в «Муснад», ат-Табарані в «Аль-Муджам аль-аусат» і «Аль-Муджам аль-кабір». В існаді даного хадісу є розрив (инкита), оскільки Абу Убайда не чув особисто від свого батька даний хадіс. Проте низка вчених порахувала, що хадіс Абу Убайди від свого батька, хоча і має розрив (инкита), але до нього можна застосувати хукм безперервного хадісу (муттасіль).

Ібн Раджаб в книзі «Шарху іляль ат-тірмізі» писав: «Якуб ібн Шайба сказав: «Наші товариші дозволили включити включить хадіс Абу Убайди від свого батька в «Муснад» (мається на увазі віднести до хадісів з безперервним існадом (муттасіль)), оскільки Абу Убайда узнав цей хадіс (через родичів — прим. ред.) від свого батька, і він є достовірним. В Муснаді не наводяться засуджувані (мункар) хадіси». В іншій своїй книзі «Фатх уль-барі» Ібн Раджаб писав: «Навіть якщо Абу Убайда не чув від свого батька, усе одно його хадіси, що передаються від його батька, будуть достовірними, оскільки він отримав їх від членів своєї родини, які заслуговують на довіру і знали хадіси, що передаються його батьком. Про це сказали Ібн аль-Мадіні та інші».

6. Навів ат-Тахаві в «Мушкілю аль-аср». Аль-Хайсамі в «Маджмау аз-заваід» писав: «Навів ат-Табарані, передавачі цього хадісу є передавачами хадісів, які увійшли в «Сахіх».

7. Книга «Аль-Адабу аш-шаръія», автор Ібн Муфліх.

8. Навів Муслім в «Сахіх».

9. Навів Муслім в «Сахіх».

10. Книга «Файду аль-кадір шарху аль-джаміі ас-сагір», автор Аль-Манаві.

11. Книга «Аль-Мувафакат», автор Абу Ісхак аш-Шатібі.