Тридцять років назад, 24 січня 1993 року, ми отримали звістку про вбивство турецького журналіста Угура Мумджу1. На той час я був студентом, який готувався до вступу в університет, і, як звичайний обиватель, дивився на події з очки зору того, що повідомлялось в новинах. З того часу громадська думка була переконана, що за вбивством стоїть Іран. В крупних містах пройшли ходи, які засуджували вбивство Угура Мумджу. Серед гасел виділялись «Туреччина не стане Іраном!», «Туреччина світська, вона залишиться світською!». Іран сприймався як «шаріатська держава».
До зустрічі з Хізб ут-Тахрір я вважав, що кожен чоловік в чалмі — прибічник Ірану, а отож, «шаріатської держави», і що чалма і мантія — це дресс-код Ісламу. Мій перший рік в університеті був присвячений знайомству з ідеєю «тавхідичного (монотеїстичного) Ісламу». Як не дивно уявлення про те, що Іран є «шаріатською державою», було домінуючим і в іншій ісламській групі, яка звела мене з ідеєю «тавхідичного Ісламу». Кожного разу, коли кемалісти словесно нападали на Іран, реакцією ісламської спільноти було: «Захищаючи Іран, ми відстоюємо Іслам!». Природно, я дотримувався цієї точки зору і ніколи не піддавав її сумніву, поки не зустрів представника Хізб ут-Тахрір. Під час нашої першої зустрічі цей представник стояв переді мною в костюмі та краватці. Коди я дивився на нього, то як людина, яка вважала само собою зрозумілим, що чалма і мантія — це ісламський одяг, я слухав його з упередженням, заснованим на його одязі. Коли він задав мені питання: «Яка форма правління в Ісламі?», — я упевнено відповів: «Ісламська республіка, як в Ірані!». Коли він попросив мене дати визначення Ісламу і окремо — республіці, мене, до цієї миті не бачившого нічого поганого у вживанні слів «Іслам» і «республіка» разом, уразило ніби током, коли я замислився про ці визначення окремо. Представник Хізба залишив мене наодинці з цими питаннями, сказавши, що ми детально обговоримо визначення, з якими у мене виникли труднощі, на наступній зустрічі. Я з таким нетерпінням чекав наступної зустрічі, адже до цієї миті я ніколи не сумнівався в правильності терміну «ісламська республіка».
Такою була моя ситуація. Проте, як я вже зазначив на початку, усі в Туреччині, світські і несвітські, були переконані, що Іран — це «ісламська держава», яка кидає виклик США, вороже ставиться до сіоністському утворенню «Ізраїль» і «здійснює Ісламський Шаріат». Навіть мовчання Іранку перед лицем окупації і різанини сіоністським утворенням на святих землях посеред мусульманських земель, окрім сухих погроз, нездатність випустити жодної кулі проти «Ізраїлю» і відкрита підтримка США в окупації Афганістану і Іраку не змогли розкрити істинне обличчя Ірану громадській думці.
Проте з початку «революції 1979 року»2 Іран не має ніякого зв’язку з Ісламом, окрім слова «Іслам» в своїй назві. Так перший президент Ірану Абольхасан Банісадр 1 грудня 2000 року розповів телеканалу «Аль-Джазіра», що делегати із Білого дому приїздили в район Нофль-ле-Шато у Франції, де знаходився Хомейні, і що іранські офіційні особи (Язді, Базарган, Мусаві і Ардібілі) приймали їх. Таким чином, з’ясувалось, що до революції відбулось багато зустрічей в Парижі між представниками США і лідерами революції. Найбільш важливою із них була жовтнева зустріч в передмісті Парижу, на якій були підписані угоди між групою Рейгана і Буша-старшого і групою Хомейні. Саме на цій зустрічі Хомейні заявив про готовність співпрацювати з США за умовою, що вони не будуть втручатись у внутрішні справи Ірану. Після цього 1 лютого 1979 року Хомейні приземлився в Тегерані на літаку французької авіакомпанії. США пригрозили командуванню іранської армії передати уряд Хомейні. Таким чином, Хомейні вдалось здійснити іранську революцію. Після цього була розроблена конституція, аналогічна конституціям інших мусульманських країн, які були складені згідно з капіталістичними західними системами.
Марксизм, націоналізм і лібералізм так само зіграли важливу роль в революції 1979 року. Проте згодом Іран так настирливо називали «ісламським», що це стало сприйматись як його єдина особливість. Варто зазначити, що коли шахський режим підтримав мулл проти небезпеки комунізму, це фактично підготувало підґрунтя для «революції». З цієї точки зору різка критика Хомейні шахського режиму порівняно з іншими муллами і подальше вигнання Хомейні до Іраку з кожним днем збільшували популярність Хомейні в народі. Поширення аудіокасет Хомейні серед народних мас в Ірані прискорило процес, який привів до «революції». Ті, хто дотримувався марксистських поглядів, не стали виступати проти «революційного» руху Хомейні, вважаючи, що «революція — це поняття, яке усе одно належить нам, ми прийдемо до влади, коли зміниться уряд». Але результат виявився іншим.
З іншого боку, представлення іранської революції у якості «ісламської моделі» для Туреччини та інших мусульманських країн і моделювання її для ісламського світу — це комплексна операція. З одного боку, ця операція є запобіжним кроком західного блоку на чолі з США проти комунізму, а з іншого — найважливішим засобом утримання мусульманських країн під контролем.
Більше того, той факт, що в іранській конституції записано, що релігією держави є «Іслам», не має ніякого значення. Тому що система правління — республіка, і конституція в цілому, наприклад, розподіл міністерств, обов’язки парламенту, розділення влади і повноваження тут відповідають капіталістичній системі. Іранська держава не взяла у якості джерела конституції ісламське віровчення, навпаки, щоб зробити державу мазхабною, вона включила в конституцію статтю про те, що «мазхабом іранської держави є джафарітський мазхаб». Проте стаття в конституції «Офіційною релігією Ірану є Іслам згідно з джафарітським мазхабом дванадцятого імама» схожа на статтю, яка зустрічається в багатьох конституціях мусульманських країн, і ця стаття не означає, що держава заснована на Ісламі або що вона несе в собі ісламське пророцтво. Іран діє згідно з існуючою міжнародною системою і є членом міждержавних або регіональних організацій, таких як ООН і Організація ісламської співпраці, на основі капіталістичної системи. Жодне із його міждержавних відносин не засновано на ісламських принципах. Тому неможна сказати, що іранська держава володіє особливим посланням і особливим проектом, який виходить із Ісламу. Навпаки, реальність іранської держави має націоналістичну і патріотичну ідентичність3.
Враховуючи це розглянемо останні події в Ірані.
Після проведення 12 липня Національного дня хіджабу і цноти президент Ірану Ібрахім Раісі 15 серпня 2022 року від в дію «закон про хіджаб». Закон був виданий після того, як деякі жінки зняли на знак протесту хіджаби в громадських місцях, зокрема — на вулицях, в автобусах і поїздах, зняли це на відео і виклали в соціальні мережі, а прибічники цієї акції протесту провели демонстрації по усій країні. Услід за наказом протести хвилями охопили більше 80 населених пунктів після того, як 22-річна жінка на ім’я Махса Аміні була затримана поліцією нравів при перевірці наявності хіджабу в Тегеране і через три дні, 14 вересня, померла. У відповідь на протести іранська влада провела низку арештів, затримань і примусових визнань, які транслювались по телебаченню. В ході протестів загинуло більше 500 людей. Президент Ібрахім Раісі заявив, що він розлючений на тих, кого він назвав «ворогами», за нейтралізацію експорту нафти, і що ці протести є частиною «ворожих змов».
Існування і поширення подібних акцій протесту є яскравим свідченням того, що режим мулли, незважаючи на минулі з того часу 43 роки, так і не зміг привести свідомість свого народу згідно з принципами «революції». Режими, які намагались забезпечити підкорення суспільства тільки на основі закону, з кожним днем усе більше відриваються від народу. В умовах розвитку технологій, миттєвого поширення інформації в глобальному масштабі, в умовах постійної накачки «свобод» західними глобальними інформаційними каналами підкорення чи стримування суспільства силою закону стає тимчасовим. Щоб справитись з західноцентричною пропагандою, в громадській думці народу повинна утвердитись сильна, всеохоплююча і людинорієнтована ідея, щоб спростовувати цю пропаганду не оборонним способом, не чіпляючись тільки за аргументи зовнішнього ворога, а так, щоб вона переконувала розум. Уряд, який втратив свій народ, або держава, в якій народ знаходиться в одній реальності, а уряд — в іншій, не може вижити.
Повернемось трохи назад від цих подій. Протести, які почались 15 листопада 2019 року з підвищення цін на бензин, стали найбільш географічно масштабними з часів так званої «ісламської» революції. Спалах протестів, особливо у містах і населених пунктах, які традиційно вважались оплотом проурядових сил і консерваторів — наприклад, навіть в Мешхеді, священному для шиїтів місті, яке вважалось «консервативною базою», — показала ступінь небезпеки для іранського режиму. За даними інформаційного агентства «Fars», близького на той час до «Корпусу стражів ісламської революції» (КСІР), в ті дні масові протести пройшли не менше анід в 100 містах і селищах Ірану. Заяви іранської влади носили обмежений характер і не розкривали усіх масштабів протестів. Проте губернатор остана (провінції) Хузестан, населеної переважно арабами, заявив, що тільки в 15 містах цієї провінції були організовані акції протесту. Хаменеї назвав протестуючих «головорізами и мстивими». Після цього виступу усі офіційні особи охарактеризували загальнонаціональні протести як «заколот».
Протести в Ірані були ініційовані нижчим класом у зв’язку з нездатністю системи знайти рішення фундаментальних проблем безробіття, корупції і інфляції. Наприклад, інфляція досягла 51,4% за офіційними даними і 59,4% в селах. Протести росли за рахунок участі середнього класу, який боявся потрапити у ряди безробітних. Той факт, що 43% від загального числа безробітних складають випускники університетів, обумовив високу активність молоді в протестах. Протести були сфокусовані на чисто економічних причинах і уході політичного класу, що знайшло відображення у фразах «Бензин дорожчає, а бідні стають іще бідніше!» і «Диктатор! Йди, йди із країни!». 3 січня 2020 року ліквідація в результаті американського авіаудару Касема Сулеймані, командуючого спецпідрозділом «Аль-Кудс» у складі «Корпусу стражів ісламської революції» (КСІР), сприяла придушенню протестів, які стали небезпечними для режиму. І знов іранське керівництво використало так звану карту «антиамериканізму» для створення атмосфери, в якій воно звинувачувало усіх, хто наважувався щось говорити проти, в «пособництво ворогу».
Зараз Іран використовує американське ембарго як привід проти свого народу, але, з іншого боку, він дивиться США у вічі, щоб укласти з ними чергову ядерну угоду і добитись зняття ембарго. Режим, який прирікає свій народ на зубожіння посеред достатку, намагається відволікти увагу від економічних вимог народу за допомогою «закону про хіджаб», викликаючи гнів проти ісламського положення щодо шаріатського одягу. В Ірані, який володіє одними із найбагатших запасів нафти у світі, долар торгується на чорному ринку. Населення не влаштовують військові витрати Ірану в Сирії, Іраку і Ємені і виснаження багатств країни. Тому, хоча реальна реакція народу полягає в тому, що його економічні вимоги не вдовольняються, режим своїми руками переводить гнів народу у вимір «реакції на ісламські положення».
Одним словом, сьогодні, через 43 роки, Іран розчавлений під ігом всезагальної диктатури і під важкістю рукотворних конституцій, які нічим не відрізняються від своїх попередників і схожі на конституції в інших мусульманських країнах. Окрім інтелектуального/ідейного пригноблення, політичного панування і жорстокого обходження з тими, хто виступає проти, або з інакодумцями, ми бачимо і погану економічну ситуацію, таку як погіршення стану валюти, високі ціни, високий рівень безробіття, ріст рівня бідності та інші економічні проблеми суспільства, із яких витікають гуманітарні і політичні проблеми. Це пояснюється тим, що ані іранська конституція, ані нинішній режим не мають під собою ніякої правової основи і не відповідають постановам Аллаха, Його релігії і Його Шаріату. Природно, Іран не може бути представлений як ісламська модель.
Окрім назви, в цій державі немає нічого ісламського, і її мета — спотворити образ самого Ісламу і представити «релігійну» версію республіки і шахського режиму, яка не має нічого спільного з Ісламом і гасла якої не наближають до Аллаху і не віддаляють від тагуту. Ці мулли відкрито зрадили Аллаха, Його Посланця ﷺ і віруючих, співпрацюючи з США, яких вони називають «Великим шайтаном», при сприянні окупації Афганістану, колонізації Іраку, оточення Сирії, Ємену та інших мусульманських країн, і особливо в забезпеченні сіоністського «утворення».
Відомо, що західний світ за допомогою засудження на державному рівні і діяльності ЗМІ прагне представити Іран у якості зразка того, «яким повинно бути життя жінок при ісламському режимі». Проте «релігійно-політичний режим» в Ірані — це режим, який не має основи в Шаріаті, очолюваний духовенством, так званим «Вищим керівництвом», і в той же час функціонуючий як парламентська республіка. Проте ісламська модель правління, чітко встановлена Кораном і Сунною, — це Халіфат на основі пророцького методу, з виборним лідером, підзвітним народу і правлячим на основі Корану і Сунни, а не диктату духовенства.
Іранський режим — це авторитарне керівництво, яке повинно бути усунено, як і усі неісламські режими і нинішні диктатури в мусульманських країнах.
Вживаються спроби представити проблему жінок в Ірані як проблему гендерної нерівності, запровадження хіджабу і інших положень ісламського громадського устрою. Багато секуляристів, використовуючи події в Ірані, знов висувають орієнталістські ствердження і брехню проти ісламського головного платка і громадського устрою, роблячи наклепи і звинувачуючи, що «Іслам пригноблює жінок». На подібні звинувачення, породжені антиісламським, невігласним і європоцентристським світоглядом та іншими культурами, іранський режим повинен відповідати добрим ставленням своєму народу, не вдаючись до різанини і тортурам, і жорстко відповідати Заходу, щоб той прибрав руку від іранського народу, але Іран косвенно допомагає Заходу, проявляючи до своєму народу жорсткість, яку не проявляє у відношенні Заходу.
Дійсно, ми бачимо, що Захід та інші ліберальні країни, які очорняють Іслам через «права жінок» і іранський режим, скочуються із однієї кризи в іншу з великими соціальними і моральними проблемами. Настільки, що хвороба насильства над жінками на Заході та в інших ліберальних суспільствах, а також зруйновані родини обрушуються на суспільство в велетенських розмірах подібно цунамі. В Європейському Союзі кожна третя жінка піддається насильству, а кожна друга — сексуальним домаганням4. Наприклад, у Франції кожні три дня одна жінка гине від рук нинішнього або колишнього партнера5, а в США щоденно в результаті домашнього насильства гине біля трьох жінок. Усе це є наслідком ліберальних цінностей, які заохочують чоловіків діяти згідно зі своїми індивідуальними забаганками і бажаннями, такими як особиста і сексуальна свобода. Це також є наслідком відсутності чітких соціальних норм, які регулюють відносини між чоловіками і жінками, визначають їх права і обов’язки в родинному і громадському житті. Якщо б це було так, то добрі і поважні відносини між статями будувались би на основі здорової співпраці. Саме на таку здорову співпрацю між чоловіками і жінками у суспільстві скеровані положення соціального/іджтімі устрою (системи) в Ісламі і хіджаб, який є його частиною.
Як в такій ситуації ті, хто наповнюють свої вітрила вітром західних цінностей, можуть підносити мусульманам свою цивілізацію через іранський режим?
Köklü Değişim Dergisi
Халук Озьдоган
1. 24 січня 1993 року Угур Мумджу вийшов з дому і сів в свою машину марки Renault 12. Коли він завів її, трапився вибух.
2. Ісламська революція (перс. انقلاب اسلامی — Enghelâb-e eslâmi), Іранська революція, Революція 1979 року — ланцюг подій в Ірані, результатом яких стали еміграція шаха Мохаммеда Рези Пехлеві, скасування монархії і встановлення нової адміністрації, яку очолив аятолла Хомейні.
3. «Американсько-іранські відносини між оманою і реальністю», Хізб ут-Тахрір.
