Громадська власність — це те, що згідно Шаріату є спільним для усіх людей. Індивідуальне (приватне) володіння такого виду власністю заборонено1. Це майно, яке належить усім людям і закріплено за ними. Усі, хто живий, і усі люди, які прийдуть до Кінця світу, будуть продовжувати отримувати від нього користь.
За відсутністю достатньої кількості «марафік уль-джамаа», тобто якщо громадські блага і послуги не доступні в достатній кількості, люди розходяться, щоб отримати їх. До цих об’єктів відносяться усі невичерпні корисні копалини, такі як енергія і вода, а також усі предмети, якими заборонено володіти приватним особам в силу природи цих благ. При цьому немає різниці між мінералами, які можна легко і без особливих зусиль використати, наприклад, сіль, і мінералами, які не зустрічаються у відкритому виді, наприклад, золото, срібло, залізо і мідь, або мінералами, які знаходяться у застиглому стані, наприклад, кришталь, або мінералами, які знаходяться в рідкому стані, наприклад, нафта.
Що стосується благ, володіння якими фізичним (приватним) особам заборонено в силу характеру природи цих речей, то це дороги, річки, моря, озера, затоки, протоки, школи, мечеті, лікарні і т.п.
Природа громадської власності
В Ісламі власність підрозділяється на три види: приватна власність, громадська власність і державна власність. Оскільки вона пов’язана з фінансовою політикою в частині збору державою прибутків і витрачання їх на благо Умми, ми можемо охарактеризувати підґрунтя для державної власності та її ознаки наступним чином:
Перше: громадська власність відноситься до марафік уль-джамаа
Громадська власність — це марафік уль-джамаа, тобто речі, ресурси, яких потребують усі люди. За їх відсутністю чи нестачі люди прагнуть знайти їх в іншому місці і розбрідаються. Посланець Аллаха ﷺ сказав:
الْمُسْلِمُونَ شُرَكَاءُ فِي ثَلَاثٍ فِي الْمَاءِ وَالْكَلَإِ وَالنَّارِ
«Мусульмани — співвласники в трьох (речах): в воді, пасовиськах і вогні»2.
Згадування цих трьох благ в хадісі не означає обмеження лише ними трьома. Проте воно є різновидом вираження за аналогією (метафора). Управління цими трьома благами — це управління благами, які легко отримати і використовувати. Наприклад, нафта, газ, мінерали, сіль, калій, смола, річки, моря, озера, каміння, дерева в лісах, деревина, вугілля, риба в морях, дикі птахи, пасовиська, сонячна енергія і багато іншого — це те ж саме, що й вода, вогонь і пасовиська3.
Друге: частина громадської власності влаштована Аллахом, а частина є організацією і досягненням людини
Прикладами громадської власності, влаштованої Аллахом, є ті, які перераховані у першому пункті. Проте приклади громадської власності, влаштованої людиною, представляють собою рішення по використанню власності, створеної Всевишнім Аллахом. Водяні насоси і двигуни для скидання води, транспортні труби, електростанції, стовпи і кабелі, обладнання для видобутку нафти і труби нафтопроводів, порти для зберігання і скидання нафти, нафтопереробні заводи, вугляні шахти, обладнання для видобутку вугілля, кар’єри, атомні електростанції, атомні пічки, будівлі для використання сонячної енергії, греблі, мости, тунелі, штучні канали, штучні озера, вулиці, державні дороги, громадські території, парки, дитячі майданчики, мечеті, лікарні, залізниці, порти, аеропорти, сховища — це будівлі, влаштовані людьми, і усі люди мають право власності на них, оскільки усе перераховане має характер громадської власності.
Третє: громадська власність відрізняється достатком
Вода, пасовиська и вогонь не є рідкістю і мають привілею бути в достатку. Як такі, вони доступні усім людям. Окрім того, вони є однією із життєвих необхідностей. Тому необхідно, щоб люди користувались ними, а держава поклала на себе обов’язок по їх організації. Поки цей процес використання триває, ніхто не буде пригноблений. Сильні і могутні не повинні владарювати над слабкими за допомогою домінування над ними.
Четверте: неприпустимість того, щоб окремі особи володіли власністю, розмір якої непомірно великий
الْمُسْلِمُونَ شُرَكَاءُ فِي ثَلَاثٍ فِي الْمَاءِ وَالْكَلَإِ وَالنَّارِ
«Мусульмани — співвласники в трьох (речах): в воді, пасовиськах і вогні»4.
В хадісі перераховується те, що відноситься до марафік уль-джамаа, чим заборонено володіти окремому індивіду. Доказом цьому служить наступний хадіс, який наводить ат-Тірмізі:
عَن أبْيَضَ بنْ حَمَّالٍ أَنَّهُ وَفَدَ إِلَى رَسُولِ اللَّهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ فَاسْتَقْطَعَهُ الْمِلْحَ فَقَطَعَ لَهُ فَلَمَّا أَنْ وَلَّى قَالَ رَجُلٌ مِنْ الْمَجْلِسِ أَتَدْرِي مَا قَطَعْتَ قَالَ فَانْتَزَعَهُ لَهُ إِنَّمَا قَطَعْتَ لَهُ الْمَاءَ الْعِدَّ
«Від Абъяда ібн Хаммаля передається, що одного разу він прийшов до Посланця Аллаха ﷺ і попросив виділити йому солончак (ділянку, де було багато солі). Посланець Аллаха ﷺ виділив йому його. Коли (ця людина) відійшла, один із присутніх на зібранні сказав: «Чи обізнаний ти про те, що виділив йому? Адже ти виділив йому нескінченну воду». Тоді (Посланець Аллаха) повернув назад те, що дав йому».
В хадісі сіль уподібнюється великій кількості води, оскільки вона невичерпна. Коли Посланець Аллаха ﷺ дізнався, що мова йде про невичерпне велике соляне родовище, тобто про соляну гору, він забрав її і не допустив, щоб вона належала окремій людині, тому що це — громадська власність. Цей хукм не обмежується сіллю, а відноситься до усіх рудників.
У якості прикладу можна навести деякі корисні копалини, відкриті людством в цьому сторіччі, такі як нафта, газ, золото, срібло, мідь, сіль, залізо, олово, вугілля, свинець, уран, алюміній і так далі. Ці та до них подібні корисні копалини є стратегічними матеріалами, якими мають право користуватись усі представники населення. Адже вони відносяться до числу багатств, створених Всевишнім Аллахом. Всевишній Аллах накопичив їх під землею для людства. У той же час саме ці речі і матеріали є тим, що доповнює владу держави для здійснення її суверенітету над такими тонкими і чуттєвими областями, як майно, грошові засоби, цивільна промисловість, військова промисловість, військово-космічна сфера і накопичення багатств.
Тому Іслам, обмежуючи аспекти, які підходять для оцінки, своїми законами, охоплює ці матеріали, забезпечуючи членам суспільства, які складаються із підданих, можливість користуватись усіма видами вигід, визначеними державою, що широко описано в книгах по фікху (ісламській юриспруденції).
П’яте: дозвіл на набуття окремими особами обмеженої кількості деяких видів власності і
З іншого боку, є корисні копалини, якими можуть володіти окремі особи, оскільки їх кількість невелика, і до них застосовуються положення про ріказ/скарб (корисні копалини, зариті людьми в землю), при цьому п’ята частина залишається державі. Коли Посланця Аллаха ﷺ спитали про таку знахідку, він сказав:
سُئِلَ رَسُولُ اللَّهِ، صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ، عَنِ اللُّقَطَةِ، فَقَالَ: مَا كَانَ فِي طَرِيقٍ مَأْتِيٍّ أَوْ فِي قَرْيَةٍ عَامِرَةٍ فَعَرِّفْهَا سَنَةً، فَإِنْ جَاءَ صَاحِبُهَا وَإِلا فَلَكَ، وَمَا لَمْ يَكُنْ فِي طَرِيقٍ مَأْتِيٍّ، وَلا فِي قَرْيَةٍ عَامِرَةٍ فَفِيهِ وَفِي الرِّكَازِ الْخُمْسُ
«Якщо щось знайдено на дорозі, по якій проходять люди, або в поселенні, де живуть люди, то об’являйте про нього протягом року. Якщо володар прийде, віддайте йому, якщо ні, то це ваше. Якщо щось знайдено не на дорозі, по якій проходять люди, або не в поселенні, де живуть люди, то це вважається ріказом, і в ньому є п’ята частина (яку належить віддати державі)»5.
Дозволяється набуття окремими особами джерела води, в якому люди не мають потреби. Але не дозволяється володіти дорогою чи пристанню, або морським узбережжям, або місцем, яке вважається частиною марафік уль-джамаа, або місцем, пов’язаним із загальними інтересами. При цьому дозволено користуватись громадськими місцями, такими як дороги чи мечеті, займатись рибною ловлею в морі чи річці, або відпочинком в парку без їх набуття у власність. Заборонено захоплювати місце, яке використовується. Окрім цього, у кожної людини є право користуватись цими місцями, і ці питання регулюються владою.
Відповідальність держави перед громадською власністю
Держава Халіфат безпосередньо несе відповідальність за забезпечення турботи і захисту інтересів підданих. Захист приватної і громадської власності підданих є частиною цієї відповідальності. Заборона будь-яких зазіхань на громадську власність також розглядається як частина обов’язку забезпечення збереженості цієї власності. Також встановлення правових норм, вилучених із Ісламського Шаріату, для врегулювання використання громадської власності входить в обов’язки держави. Вона захищає це майно в інтересах суспільства. Нижче перераховані обов’язки держави Халіфат у відношенні майна, яке находиться в громадській власності.
Перша: запобігання атакам і завдаванню шкоди
Держава не повинна дозволяти ніяких зазіхань на громадську власність, де б і звідки б вони не виходили. Держава з точки зору Шаріату повинна захищати цю власність і не допускати руйнування жадібними і корумпованими людьми будь-якого державного і громадського майна, будівель, обладнання, доріг, полів, пляжів і так далі. Це пояснюється тим, що мова йде про майно, яке належить суспільству. Неприпустимо, щоб правитель або його найближчі особи переводили частину громадської власності на своє ім’я або на ім’я своїх близьких. У випадку подібного інциденту він буде притягнутий до відповідальності Маджлісом Умми, судом по злодіянням (мазалім) і широкою громадськістю Умми. Обов’язок Умми полягає в тому, щоб встановити порядок для перевірки дій правителя.
У цьому зв’язку Абу-ль-Хасан Аль-Маварді говорить наступне: «Питання, які повинні бути розглянуті в мазалім, складаються із десяти частин. Частина перша: розслідування нападів правителів на підданих <...> Частина п’ята: відповідь на дії узурпаторів. Вона складається із двох частин. Перша із них: насильницьке вилучення владою, наприклад, вилучення майна у його володарів або через надмірне бажання його захопити, або через ворожнечу до його володарів. Мазалім з’ясовує це в ході ретельного розслідування справи і віддає наказ про повернення майна пригноблених. Проте якщо ситуація неясна, проводиться слухання»6.
Друга: втручання в регулювання використання громадських територій
Втручання здійснюється для забезпечення кожному члену суспільства відповідної частки використання громадських місць, таких як вулиці, площі, парковки, пішохідні переходи, місця для відпочинку на ринках, зони для рибної ловлі, пляжі і сольові ділянки для видобутку солі, згідно з їх потребами. Це дозволяє уникнути встановлення переваги сильних над слабкими у використанні цих місць і запобігає конфліктам і ворожості у питаннях використання.
Третя: врегулювання конфліктів сторін щодо використання громадської власності7
Людині притаманно конкурувати в отриманні мирських благ — і це не схоже на спадок, володар якого відомий і який розподіляється згідно з часткою, — особливо конкурувати в отриманні вигоди від громадської власності. Оскільки таке змагання може привести до конфліктів і суперечок в суспільстві, держава повинна втрутитись для врегулювання і вирішення цих розбіжностей в інтересах справедливості, щоб зберегти право його володаря. Це є обов’язком і правом держави. Відносно людини, яка займає громадську власність, Імам Ахмад говорив: «Якщо вона займає таке місце і затягує з цим, її треба зупинити, тому що вона майже стає його володарем. Якщо дві людини будуть змагатись за місце, можливо, між ними виникне конфлікт, і, ймовірно, Імам визнає одного із них правим. Якщо займаючий місце перекриває прохід для перехожих і не залишає місця для проходження, то Імам не дозволяє йому або кому-небудь іншому займати це місце за певну плату»8.
Четверта: охорона хіму
Через певні особливі цілі у держави, тобто халіфа, є право брати під свій хіма (контроль, захист, покровительство) частину громадської власності, а також приватну власність людей, як це практикується в даний час.
عَنْ ابْنِ عَبَّاسٍ رَضِيَ الله عَنهُمَا أنَّ الصَعْبَ بن جَثَّامَةَ قَالَ إن رَسُولُ الله صَل الله عَلَيهِ وَسَلَّمَ قَالَ: لا حِمَى إلا للهِ وَلِرَسُولِهِ
«Передають зі слів Ібн Аббаса (р.а.), що ас-Саб ібн Джассама аль-Лайсі (р.а.) розповідав, що Пророк ﷺ сказав: «Право хіма належить тільки Аллаху і Його Посланцю»9.
Абу Убайд аль-Касім ібн Салам10 сказав: «Хадіс, переданий ас-Сабом ібн Джассамом від Пророка ﷺ, показує, що Імам має право брати під своє покровительство від імені Аллаха — так само ж, як це робили Пророк ﷺ і Умар. Усі вони входять в поняття хіма (захисту, охорони, покровительства)»11.
Абу Убайд аль-Касім ібн Салам говорить, що хіма від імені Аллаха здійснюється двома способами. Перший — це охорона землі для коней, яки використовують у війні на шляху Аллаха, що Пророк ﷺ зробив сам. Другий — це охорона землі для тварин, які використовуються у якості милостині, що зробив Умар (р.а.)12. Тут мається на увазі згадування охороняємої території, зробленої Посланцем Аллаха ﷺ в Накі і Умаром в Рабаза, як передають Бухарі і Абу Давуд.
Хіма — це виділення землі для громадської користі. Це відрізняється від громадських пасовиськ. Проте це не робить цю землю приватною чи державною власністю. Вона залишається громадською власністю. Громадська власність охоплює загальні блага. Усе це призначено для громадської вигоди.
У часи Пророка ﷺ і подальших праведних халіфів хіма представляла собою землю для бойових коней і жертовних верблюдів. В даний час її можна використовувати для підготовки армії до війни, для казарм, військових полігонів і аналогічних місць, пов’язаних з підготовкою до військових дій13.
П’ята: організація по приведенню землі в придатний стан(«відродження мертвих земель», тобто цілинних земель)
Іслам заохочує приведення в придатний стан цілинних земель через їх обробляння. У зв’язку з цим Посланець Аллаха ﷺ сказав:
مَنْ أَحْيَا أَرْضًا مَيْتَةً فَهِيَ لَهُ
«Необроблена земля належить тому, хто її освоїть»14.
В іншому ріваяті другом Посланець Аллаха ﷺ говорить наступне:
مَنْ عَمَّرَ أَرْضًا لَيْسَتْ لِأَحَدٍ، فَهُوَ أَحَقُّ بِهَا
«Якщо людина освоїть нічийну землю, то вона має на неї більше прав»15.
Згідно Шафії, цілина — це «усе, що не має захисту і не було оброблено, навіть якщо вона прилягає до обробленої землі». Абу Ханіфа говорить: «Мават (цілина, з ар. «мертва земля») — це місця, куди не досягла вода в результаті освоєння». Абу Юсуф сказав: «Це місце, де, коли хтось щось (мунаді) гучно кричить на найвіддаленішій ділянці землі, його не почує ніхто поблизу»16. Аль-Маварді стверджує, що «сусідні з цілиною люди і ті, хто знаходиться у віддаленості, мають однакове право на відновлення цілинної землі». Проте Імам Малік говорить, що «сусідні з цілиною люди мають більше прав на відновлення цілинної землі, аніж люди у віддаленості»17.
Ці заходи в наші дні також можуть зустрічатись у виді процедури оздоровлення ґрунту. Тут велика відповідальність лежить на державі. Іноді держава заохочує реформу землі, звільняючи від деяких податків, надаючи інфраструктуру і дешеву електроенергію, щоб стимулювати людей до покращенню ґрунту.
Халіфу дозволяється виділяти ділянку з цих цілинних земель. У зв’язку з цим Абу Юсуф, звертаючись до аміру віруючих Харуну ар-Рашиду, сказав: «О, амір віруючих! Ти спитав про землі, завойовані силою, з народом яких укладений мир... Вони не є чиєюсь власністю, і ніхто ними не володіє. Це «мертві землі» (цілинні землі). Той, хто «оживляє» (обробляє) їх або збирається «оживити» (обробити) їх частину, стає їх володарем. Ти маєш право їх виділити або здати в оренду кому побажаєш і порахуєш за потрібне. Ти можеш робити те, що вважаєш підходящим для цих земель. Той, хто «оживляє мертву землю», стає її володарем. Абу Ханіфа говорить: «Той, хто «оживляє мертву землю» з дозволу Імама (правителя), стає її володарем. Без дозволу Імама той, хто «оживляє мертву землю», не може стати її володарем. Імам може забрати землю у нього і здати її в оренду, передати або зробити щось іще»18.
Абу Юсуф пояснює, що умова дозволу правителя, встановлена Абу Ханіфою, має на меті усунути розбіжності і конфлікти між людьми, викликані жадібністю, бажаннями і егоїзмом. У зв’язку зі збільшенням населення, ростом добробуту і збільшенням будівельної діяльності ймовірність конфліктів і розбіжностей у тіні «будівельного буму» стає усе більше. Єдиний спосіб запобігти хаосу і безладам — це втручання в процес «оживлення» цих земель.
Якщо хто-небудь «оживить мертву землю», а потім залишає її пустовати протягом трьох років поспіль, держава має право вирішити суперечку, яка виникла навколо такої землі, а також передати її іншій особі. Про це свідчить наступний хадіс Посланця Аллаха ﷺ:
مَنْ أَحْيَا أَرْضًا مَيْتَةً فَهِيَ لَهُ ، وَلَيْسَ لِمُحْتَجِرٍ حَقٌّ بَعْدَ ثَلاثِ سِنِينَ
«Якщо хто-небудь освоїть цілину, вона — його. Людина, яка обклала її камінням, не має права на неї через три роки (якщо не буде її обробляти)»19.
В «Муснаді» Імама Шафії повідомляється, що Умар ібн аль-Хаттаб (р.а.) сказав:
لَيْسَ لِأَحَدٍ إلَّا ما أَحَاطَتْ عَلَيْهِ جُدْرَانُهُ إنَّ إحْيَاءَ الْمَوَاتِ مَا يَكُونُ زَرْعًا أَوْ حَفْرًا , أَوْ يُحَاطُ بِالْجُدْرَانِ , وَهُوَ مِثْلُ إبْطَالِهِ التَّحْجِيرَ بِغَيْرِ مَا يَعْمُرُ بِهِ مِثْلُ مَا يَحْجُرُ
«Ніхто не має права,окрім того, що він огородив. Засвоєння цілини («мертвої землі») відбувається шляхом обробляння, копання колодязя або огородження її стіною. Це подібно тому, як скасовується огородження чужим камінням. Тобто облагородження подібно огородженню камінням»20.
Саме тут на перший план виходить значення держави, яка виконує функцію регулювання справ, вирішує суперечку про те, хто посіяв, а хто залишив пустовати, і, відповідно, здійснює належні дії згідно з прийнятим рішенням.
Передається від Абдуллаха ібн Абу Бакра: «Білял ібн аль-Харіс аль-Музані прийшов до Посланця Аллаха ﷺ, і Посланець Аллаха ﷺ пожалував йому велику і довгу ділянку землі. Умар, став халіфом, сказав Білялу: «О, Білял! Ти попросив у Посланця Аллаха ﷺ велику і довгу ділянку землі, і він ﷺ дав її тобі. Він дав тобі її тому, що Посланець Аллаха ﷺ ніколи не відмовляв, коли його хтось про щось просив. Але зараз ти не в змозі справитись з усією цією територією». Тоді аль-Музані сказав: «Так, ти правий». Умар сказав: «Тоді залиш собі стільки, скільки ти в силах обробляти. Решту залиш нам, щоб ми розподілили це між мусульманами». Тоді аль-Музані сказав: «Ні, клянусь Аллахом, я не віддам нічого із того, що виділив мені Посланець Аллаха». На це Умар відповів: «Клянусь Аллахом, ти неодмінно зробиш це». Після цього він забрав у нього ту частину, яку він не міг обробляти, і розподілив її між мусульманами»21. Це втручання Умара (р.а.) було зроблено у якості халіфа і голови держави. Він зробив такий крок, тому що не вважав, що, будучи володарем, таким чином порушує чиї-небудь права, а, навпаки, вважав ці дії своїм повним правом.
Щодо експропріації державою нових земель… З одного боку, це припустимо, якщо дана дія відповідає інтересам суспільства. З іншого боку, якщо експропрійована земля знаходиться в приватній власності, то держава платить за неї власнику.
Одним із обов’язків держави є покращення земель своїми силами або заохочення людей до покращенню земель. В цьому контексті держава, забезпечивши водо- і електрозабезпечення місць, які належать меліорації, каналами чи трубами, відкривши лікарні і дороги, передає певні землі деяким особам для меліорації і оформляє їх в власність, щоб люди могли вилучати із цього користь. Таким чином, робота в цих засушливих (спустошених) районах стає більш легкою. Іноді це також сприяє зменшенню проблеми посушливості (спустошення), яка викликає занепокоєння у деяких економістів.
Шоста: спостереження за вакуфами і дисциплінарний вплив на них
Слово وَقْف «вакф» [waqf] (вакуф) в лексичному значенні означає «заключити у в’язницю, заточити в домі, заарештувати»22. Окрім нечастих випадків не говориться أَوْقَفْتُ [awqaftu] «я зупинив», а говориться حَبَسْتُ ، أَحْبَسْتُ [aħbastu, ħabastu] «я заключив, заточив у в’язницю»23. В одному із хадісів в ріваяті від Абдуллаха ібн Умара використовується саме такий вираз. Він сказав: «Умару дістались землі в Хайбаре. Він прийшов до Посланця Аллаха ﷺ, щоб дізнатись, що він ﷺ велить щодо цього, і сказав: «О, Посланець Аллаха, мені дістались землі в Хайбарі, і це найцінніше із усього, чим я коли-небудь володів». Пророк ﷺ сказав:
إِنْ شِئْتَ حَبَسْتَ أَصْلَهَا، وَتَصَدَّقْتَ بِهَا
«Якщо хочеш, заповідай ці землі і роздавай їх врожай у якості пожертвування».
Умар (р.а.) пожертвував їх за умовою, що вони не будуть продані, успадковані або подаровані. Умар роздав їх біднякам, родичам, рабам, гостям і подорожнім. Розпорядник цього майна мав право харчуватись звідти, не переступаючи розумних меж, накормити свого друга, але не накопичувати багатства звідти»24.
Вакуф в ісламському термінологічному розумінні означає заключення джерела і витрачання блага. Те, що заключає в собі ресурс, називається «вакуфом», а заключене майно — «аль-айн уль-махбуса». Вакуф майна може бути різних видів: аль-вакф уз-зуррі (вакуф, який належить родині чи роду), аль-вакф уль-хайрі (вакуф благодійності), вакф ус-сабіль (вакуф фонтанів) і так далі. Той, хто жертвує на вакуф, є особою, яка заключає майно або згідно з її правами, або згідно з правами Аллаха.
В книзі «Аль-Мугні» Ібн Кудами говориться: «Більшість вчених із числа попередників (саляфів) і тих, хто прийшов після них, вважають, що феномен вакуфу є дійсним (легітимним явищем). Джабір сказав: «Усі сподвижники Пророка Мухаммада ﷺ робили пожертвування в вакуфи, окрім Зу Макдари»25.
Коли мусульманин робить який-небудь внесок в вакуф для мусульман, то йому дозволяється користуватись цим, тому що він так само входить в число мусульман. Наприклад, якщо він вкладає в мечеть, то він так само може молитись в ній, або пити воду із колодязя, в який він зробив внесок26. Це входить в сферу громадської власності. Проте якщо він вкладає щось для певної групи, такої як його діти чи онуки, то вакуф обмежується цими особами.
Що стосується того, хто повинен піклуватись про вакуф: спочатку цим займається вакіф (людина, яка вкладає в вакуф). Або, якщо вакуф не є загальним, тобто відноситься, наприклад, тільки до дітей, родичів або до потомству, цим займається особа, призначена вакіфом. Після смерті вакіфа встановлюється той, хто буде наглядати за вакуфом, в залежності від того, чи переходить володіння на його спадкоємців чи на Аллаха. Якщо вакіфом є сам вкладаючий, то він доглядає за вакуфом, тому що він зробив його в користь самому собі і користувався ним. Якщо він вважає, що вакіфом є Аллах, то він доглядає за вакуфом і витрачає його засоби по необхідності, тому що це майно належить Аллаху. Про вакуф для потребуючих дбає правитель мусульман. Турбота про вакуф для бідних, мечетей і про подібні вакуфи, які неможна обмежити чи огородити, є обов’язком керівника держава. Тому що немає володаря, який взяв би на себе догляд за ним. Правитель може призначити опікуна (регента), тому що самому йому може бути складно дбати про це майно27.
Ібн Кудама згідно з цими поясненнями вважає, що оскільки для управління такими вакуфами для потребуючих і мечетей не призначений ніхто, хто б піклувався про них, і оскільки немає нікого, хто б прийняв би їх, і оскільки вони не можуть бути віддані у приватну власність, то той, хто візьме на себе турботу про дані вакуфи, повинен бути правителем (халіфом). Оскільки для таких вакуфів не призначений володар, то управляючою і стежачою за ними може бути тільки держава. Держава несе відповідальність за громадські права, громадські блага і власність. Передаються слова Пророка Мухаммада ﷺ: «Хто захоче чого-небудь, нехай приходить до мене, тому що Аллах, Звеличений і Піднесений, зробив мене казначеєм і розподілювачем благ»28.
Держава є регентом і представником суспільства. Вона також є скарбницею, тією, хто витрачає і охороняє. Держава знов-таки є захисницею власності в її різних формах, щоб одна власність безправно не переходила до іншої. Держава не дозволяє, щоб майно общини ставало власністю окремої особи або щоб майно окремої особи ставало власністю держави. Проте, у випадку необхідності відкриття дороги або будівництва споруди для общини держава може це зробити тільки при оплаті еквівалентної вартості і за певних умов. Таким чином, повага і справедливе ставлення до приватної власності, громадської власності і державної власності є обов’язком Халіфату. Після виплати грошового еквіваленту передача однієї власності іншій допускається у виключних випадках згідно Шаріату.
Держава використовує громадські блага і ресурси при реалізації крупних проектів, які приватним особам було б важко здійснити. Природно, що деякі проекти, які не приносять прибутку по відношенню до понесених витрат, або проекти, які вимагають величезних капіталовкладень, не можуть бути реалізовані приватними особами. В таких випадках єдиним виходом для Халіфату, відповідального за повне забезпечення і управління справами людей, є заміщення або фінансування цих проектів. В обов’язки держави входить також забезпечення населення життєво важливими об’єктами. Халіфат керує процесом розвитку, реформує процес економічної діяльності, полегшує і сприяє використанню громадських благ. Він забезпечує легкий доступ до використанню води, очищує морські води, контролює забруднення оточуючого середовища та інші аспекти, а також забезпечує повне дотримання санітарних норм.
Найбільш очевидні роботи, з якими приватні особи не в змозі справитись, включають важку промисловість, залізні дороги, будівництво доріг, аеропортів, мостів і великих тунелів, які є громадськими будівлями. Саме тут виникає роль Халіфату у заповненні пробілів і взятті на себе відповідальності.
Köklü Değişim Dergisi
Аяд Фадль аш-Шарафі
1. Абдуллах Мухаммад Хусайн, «Аль-Фікр уль-Іслямі».
2. «Сунан», Абу Давуд.
3. Аль-Бахі аль-Хулі, «Ас-сарвату фі зілліль-Іслам».
4. «Сунан», Абу Давуд.
5. «Сунан», ан-Насаі.
6. Абу-ль-Хасан Аль-Маварді, «Аль-Ахкам ас-Султанія ва-ль-Вілаят ад-Дінія».
7. Аль-Масрі Рафік, «Усул юль-іктісад уль-Іслам». Аль-Бахі аль-Хули, «Ас-сарвату фи зілл іль-Іслам».
8. Ібн Кудама, «Аль-Мугні ва'ш Шарх аль-Кабір».
9. «Фатх аль-Барі шарх Сахіх аль-Бухарі».
10. Абу́ Уба́йд аль-Ка́сім ібн Салла́м (араб. أبو عبيد القاسم بن سلام; 774–838, Мекка) — арабський мовознавець, представник куфійської школи граматики, знавець Корану.
11. Абу Убайд аль-Касім ібнСалам, «Кітаб аль-Амваль». Аль-Маварді, «Аль-Ахкам ас-Султанія ва-ль-Вілаят ад-Дінія».
12. Абу Убайд аль-Касім ібнСалам, «Кітаб аль-Амваль». Аль-Маварді, «Аль-Ахкам ас-Султанія ва-ль-Вілаят ад-Дінія».
13. Аль-Масрі Рафік, «Усул юль-іктісад уль-Іслам».
14. «Фатх аль-Барі шарх Сахіх аль-Бухарі».
15. «Фатх аль-Барі шарх Сахіх аль-Бухарі».
16. Аль-Маварді, «Аль-Ахкам ас-Султанія ва-ль-Вілаят ад-Дінія».
17. Аль-Маварді, «Аль-Ахкам ас-Султанія ва-ль-Вілаят ад-Дінія».
18. Абу Юсуф, «Кітаб аль-харадж».
19. Аз-Зайлаі, «Насб ур-райе».
20. Імам Шафіїи, «Муснад уш-Шафії».
21. Аль-Байхакі, «Сунан аль-Кубра».
22. Аль-Файрузабаді, «Аль-Камус аль-Мухіт».
23. Ібн Кудама, «Аль-Мугні ва'ш Шарх аль-Кабір».
24. Аль-Байхаки.
25. Ібн Кудама, «Аль-Мугні ва'ш Шарх аль-Кабір».
26. Ібн Кудама, «Аль-Мугні ва'ш Шарх аль-Кабір».
27. Ібн Кудама, «Аль-Мугні ва'ш Шарх аль-Кабір».
28. Ібн аль-Джаузі, «Таріху Умар ібн аль-Хаттаб».
