Людина повинна міркувати над родом своєї діяльності, яка передбачає прийняття способу цієї діяльності, перш ніж можна буде прийняти цей дієвий та успішний спосіб для проведення цієї діяльності.
Необхідно бути пильним у питанні схожості способів, щоб не прийняти помилкові способи для проведення своєї діяльності. Спосіб – це форма здійснення справи, і він відрізняється від методу.
Метод є свідомим сам собі (доцільним) або свідомим за своїм походженням (ґрунтовним), який не потребує великого мислення. Між тим, спосіб вимагає наявності творчого (креативного) розуму. І тому у випадку ускладнення вирішення проблеми одним способом, людина з творчим підходом у вирішенні проблем старається вирішити її іншим способом і не уникає її вирішення. Навіть якщо вона не змогла вирішити її різноманітними способами і залишила її на деякий час, вона усе ж повернеться до роздуму над вирішенням цієї проблеми.
Що стосується роздуму над засобами, то це роздум над матеріальними предметами, які використовуються при здійсненні справи. Способи не матимуть жодного успіху, якщо не будуть використані відповідні засоби, які можна вивести шляхом експерименту. Використання невідповідного засобу може провалити спосіб. Ось тому при роздумі про способи необхідно звертати увагу на засоби, тобто міркувати про них. І робити це слід шляхом дослідів та експериментів, оскільки добірка потрібних засобів набагато складніша, ніж пошук способів. А тому необхідно проводити експеримент над засобом, щоб визначити, підходить він цьому способу або ні.
Що стосується роздуму над цілями та задачами, то це – визначення того, чого людина хоче домогтися своєю діяльністю. Це – нелегка справа. Рідко можна зустріти таку людину, яка ясно знає, чого вона хоче. Люди через наявність в них «стадного інстинкту», як вони його називають, у свої більшості наслідують когось. Часом ми бачимо те, як недостовірна інформація приводить їх до дії без усілякої певної мети. Що стосується індивідуумів, то вони майже не мають мети через відсутність у них серйозних намірів. За своєю сутністю цілі та задачі відрізняються одне від одного.
Задачею розвинутого народу є досягнення повноцінного задоволення, а задачею відсталого народу – досягнення розвитку. Здійснення задач вимагає прояву терпіння. Задоволення потреб, незалежно – у короткостроковій перспективі або довгостроковій, є нескладною справою, і кожна людина може проявити терпіння у цьому. Однак у відношенні інших задач, таких як прагнення підняти свій статус, вимагається час, терпіння, серйозність у справі та контроль над її перебігом.
Терпіння окремих людей набагато сильніше, ніж терпіння мас. Погляд в окремих людей набагато сильніше, ніж погляд мас. З кожним збільшенням кількості людей точність їх загального мислення слабшає. Маси не бачать практичним те, що можливо зі свідомої точки зору, у той час як окрема людина бачить зворотне, тобто вважає це практичним. Так чи інакше, цілі та задачі, реалізувати які прагнуть окремі люди або маси, повинні бути можливими і не повинні бути понад людських можливостей. Так само засоби, необхідні для їх реалізації, повинні існувати в дійсності. Здійснення цих цілей та задач не повинно потребувати того, щоб на їх реалізацію пішов час кількох поколінь. Зазвичай, маси не ставлять перед собою будь-які цілі, навіть якщо і переслідують такі цілі, як звільнення від позбавлення або покращення умов життя. Такі цілі цілком здійсненні у дійсності. Однак слід розрізняти між звичайними цілями та метою усіх цілей, тобто найвищим ідеалом. Наприклад, найвищим ідеалом для мусульманина виступає досягнення вдоволення Аллаха. Проміжна ж мета визначається до початку виконання дії або під час її виконання. Найвищий же ідеал береться до уваги до і під час виконання усіх справ. Необхідно, щоб усі справи та думки бути спрямовані на досягнення найвищого ідеалу.
Неправильно казати, що досягнення мети іноді може зайняти кілька поколінь, що людина, яка прагне до своєї мети, може, за тими або іншими причинами, не досягти її. Це утвердження невірне, тому що вік народів вимірюється десятиріччями. Народи переходять з одного положення в інше на протязі одного десятиріччя. У випадку порушення деяких аспектів це може зайняти максимум три десятиріччя. І тому мета повинна бути здійсненною зусиллями тих, хто працює над її досягненням. Різного роду проекти, що прокреслюються для народів на кілька поколінь вперед, є, скоріше, гіпотезами та загальними рисами, а зовсім не цілями, тому що однією з умов мети є те, щоб вона могла бути здійсненною зусиллями того, хто прагне досягти її.
Поверхневе мислення є хворобою народних мас. Причиною того слугує або слабкість відчуття, або слабкість інформації, або слабкість зв’язування інформації з відчуттям дійсності. Більшість людей наділені здатністю відчувати дійсність і зв’язувати свої відчуття з існуючою у них інформацією. Вони щоденно можуть поновлювати свою інформацію. Але мало хто спантеличує себе цим. Однак якщо привчити людей до поновлення своєї інформації, глибокого відчуття дійсності і точного зв’язування свого відчуття з попередньою інформацією, яка є у них, то вони знайдуть це зайняття корисним та приємним. Що ж стосується мас, то громадське усвідомлення у своїй основі є слабким.
Не дивлячись на те, що неможливо позбавити маси від поверхневого мислення, усе ж можна підняти їх рівень аналізу та розбору реальності й подій. Тоді народ зможе своїм простим мисленням розбирати високі матерії.
Що стосується індивідуумів, то їх можна відучити від поверхневого підходу до мислення через звернення їх уваги на несерйозність їх поверхневого мислення і через проведення спільно з ними якомога більшої кількості експериментів над реальністю, щоб вони йшли в ногу з життям та співіснували з ним. Таким чином, цим індивідуумам вдасться випередити свій народ і привести його у розвиток після того, як вони позбавили себе від поверхневого мислення, оскільки вони можуть подати розвинуте життя, прийняти правильні точки зору та рішучі ідеї. І дякуючи силі зв’язування своїх відчуттів з попередньою інформацією у них виникає глибоке мислення. Однак народ повинен довіритися силі цих окремих осіб. Для цього необхідно вести роботу над відмовою від поверхневого підходу у мисленні одночасно як серед індивідуумів, так і серед народних мас, тому що індивідууми є частиною суспільства.
Що стосується глибокого мислення, то це те мислення, за якого людина не обмежується одним відчуттям реальності та зв’язуванням цього відчуття з первинною інформацією. Навпаки, вона знову старається досконало відчути дійсність, щоб потім зв’язати нові раніше не відчуті відчуття з іншою інформацією, яка є у неї окрім первинної інформації. Осяююча думка – це та сама глибока думка у поєднанні з роздумом про те, що знаходиться навколо об’єкта, який розглядається, з метою досягнення стверджувальних висновків про нього.
Недивно зустріти в житті такого вченого фізика-атомника, який підходить до питання розщеплення атому з глибоким мисленням, однак у своєму повсякденному житті він поклоняється дереву або обожнює його, хоча звичайний осяюючий погляд показує, що дерево не у змозі принести користь людині або зашкодити їй, що дерево не є богом і не може бути об’єктом поклоніння. Глибока думка не є осяюючою, а осяююча думка містить у собі ознаки глибокої думки. У науковій сфері або медицині не вимагається від кожної людини глибини мислення, але для підняття рівню думки воно є обов’язковим.
На якому б рівні не мислила людина, їй необхідна наявність серйозності в думці. І навіть якщо поверхневий підхід у мисленні нічим не зможе допомогти серйозності, то глибокий підхід мотивує серйозність, але тільки осяюючий підхід вимагає серйозності і приводить до неї. Роздум над будь-яким об’єктом спрямований на дослідження його або використання його у справі. В обох випадках слід проявити серйозність й уникати стереотипів та звички наслідувати. Слід виробляти в собі серйозність, щоб стати серйозним. У даному випадку мова не йде про цілковиту серйозність. Навпаки, ми кажемо про те, що дії людини повинні бути доцільними і знаходитися на рівні її мислення.
Для того, щоб виробити в собі серйозність, необхідно позбавитися від таких якостей, як несміливість (надмірна сором’язливість), боязкість та несамостійність, тому що усі ці та схожі на них якості не сумісні з серйозністю. Наявність серйозності за виконання дій пояснюється тим, що людина мислить для певної дії у своєму житті. Ось тому неправильно казати, що знання набуваються для отримання моральної насолоди, оскільки знання, у своїй основі, потрібні для вибудовування своєї поведінки в житті (тобто для здійснення дій), у відповідності з ними. І тому філософія не вважається серйозною наукою, оскільки в ній немає нічого, окрім насолоди від дослідження та розгляду будь-чого. Між тим, поет вважається серйозним, тому що прочитання вірша приносить задоволення та емоційний спалах. Серйозність, у першу чергу, вимагає доцільності, якої не мала більшість філософів. Скоріше, вони вдовольнялися тільки дослідженням чогось. Правильно, іноді відстань між мисленням та дією може зайняти тривалий час, але це не вказує на відсутність серйозності. Головне у цьому питанні – те, що мислення повинно бути доцільним і не повинно бути одноманітним під впливом стереотипів та звички наслідувати. Адже несерйозна людина, яка у своєму житті більше йде за стереотипами та звичкою наслідувати, пристосовується до реальності і не думає про її зміну. Саме тому необхідно в обов’язковому порядку думати про зміни в житті: з поганого положення – у добре, з доброго – у краще, з кращого – у найкраще і так далі, тому що застій в житті є найбільшою небезпекою для народів.
05 Сафару 1436 року
27.11.2014
