Проблема Західної Сахари

Чому проблема Сахари котиться без усілякого урегулювання від одного звіту до іншого звіту на протязі майже сорока років з моменту набуття незалежності від Іспанії 26 лютого 1976 року?  Чи існує зв'язок між візитом Росса, турне короля і резолюцією СБ ООН за №2152? Як пояснити африканське турне проанглійського короля по африканських країнах, що знаходяться під впливом і контролем Франції, і укладення низки домовленостей з ними, наче інтереси Британії і Франції спільні? Чи є визначена мета відвідання королем цих чотирьох африканських країн,особливо якщо врахувати, що він відвідав їх після візиту Росс до регіону?

Хай винагородить вас Аллах найкращим!

Відповідь:

Відповідь на це питання може зайняти багато сторінок. Спробуємо за мірою можливості скоротити її. Однак, для ясного її розуміння необхідно дати коротку довідку про виникнення цієї проблеми, про стару колоніальну боротьбу за Африку між європейськими державами, зокрема Британії і Франції, а також про нову колоніальну боротьбу, розгорнуту вже Америкою. На додаток до цього слід знати, коли боротьба має місце між Британією і Францією, а коли вона має місце між Британією і Францією з одного боку і Америкою з іншого боку. Після усього згаданого можна з’ясувати мету відвідання королем цих чотирьох африканських держав після візиту Росса до  регіону.

Перше: Виникнення проблеми Західної Сахари

Відомо, що з часів короля Хасана в Марокко і Бумедьєна в Алжирі вплив у цих країнах був про англійським. Шлях до них перед Америкою було зачинено, поки не підвернувся шанс з появою руху ПОЛІСАРІО за незалежність пустелі після уходу Іспанії з неї 26.02.1976 після (91) років колоніалізму. До цього ООН під впливом Америки сформував комісію з дослідження і встановлення фактів і відправив її у Західну Сахару. Ця комісія внесла свій звіт на розгляд у Генеральній Асамблеї і порекомендувала надати Сахарі незалежність від Іспанії, відзначаючи той факт, що рух ПОЛІСАРІО є найвпливовішою і пануючою організацією в регіоні. Таким чином, Америка підтримала ПОЛІСАРІО і висунула його у якості представника народу Західної Сахари. Метою усього цього було не повернення Сахари до Марокко після Іспанії, а створення осередку напруженості під гаслом вимагання незалежності, щоб Америка могла використовувати його у своїх інтересах у Північній Африці. Потім після виходу Іспанії 26 лютого 1976 року, на наступний день Національна рада Сахари проголосила Сахарську Арабську Республіку. 22 лютого 1982 року вона приєдналася до Організації африканської єдності Союзу 22 лютого 1982 року. Між тим, після виводу Іспанії, Марокко разом з Мавританією 14 квітня 1976 року окупували Сахару. Що стосується Мавританії, то після усунення ульд Салеха вона підписала з ПОЛІСАРІО в Алжирі 5 серпня 1979 року мирну домовленість, згідно з якою Мавританія відмовилася від усіх територіальних притязань у Сахарі. Тоді Марокко залишився один в Сахарі, а офіс Сахарського уряду і штаб-квартира ПОЛІСАРІО було розташовані в Алжирі (у місті Тіндуф). Після цього Америка починає фактичне втручання безпосередньо через свій вплив на видання і прийняття резолюцій ООН відносно Сахари:

а) Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію №690 за 19 квітня 1991 року про формування Місії ООН (МООНРЗС) для проведення референдуму з питання самовизначення жителів Західної Сахари. Резолюції ООН продовжували видаватися, поки не прийшов Кофі Аннан, який назначив Джеймса Бейкера у 1997 році на посаду особистого посланця для реалізації вищезгаданої резолюції про референдум. Через три роки Бейкер запропонував у своїй доповіді за 13 липня 2000 року компромісне рішення, назвавши його третім рішенням, що становить собою поетапне урегулювання проблеми. Перший етап передбачає створення Сахарської автономії. Другий етап, через п’ять років – проведення референдуму з питання про самовизначення. Далі виходячи з результатів референдуму. Рада Безпеки схвалила пропозицію Бейкера і прийняла у зв’язку з цим резолюцію №1359 за 29 липня 2001 року. Не дивлячись на те, що Марокко утрималося від схвалення даної резолюції, однак через сім років пропозиції Бейкера Марокко усе ж підкорилося тиском США і проголосло у 2007 році свою пропозицію про створення широкої автономії в пустелі і назвало ініціативу Америки, яку запропонував Бейкер, марокканською ініціативою. І 11 квітня 2007 року Марокко надало свою ініціативу, яка 25 квітня 2007 року була прийнята Радою Безпеки ООН у резолюції за №1754.

б) Таким чином, Марокко погодилося з ініціативою Бейкера про автономію, яка отримала назву «Марокканська ініціатива». Марокко вважало це фіналом, розглядаючи її останньою поступкою (прихильністю). Між тим Америка вважала це кроком, що передує референдуму і відділенню у відповідності з планами Америки у даному регіоні, аналогічно відділенню півдню Судану. Після того, як Марокко погодилося з цією ініціативою, ситуація трохи заспокоїлася в силу таких виниклих пріоритетів Америки, як економічна криза, яка почала загострюватися з 2008 року і після нього. Також зовнішні політичні і військові кризи до весни 2013 року, коли Америка вирішила знову збудити кризу з новою силою, щоб використати підставу Сахари для втручання у Північну Африку та інші африканські держави, що прилягають до неї. Вони знов надала на розгляд у Раді Безпеки ООН чорновий проект, який передбачав розширення місії МООННРЗС у Марокканській Сахарі, включаючи моніторинг прав людини у Сахарі, щоб отримати аргумент для втручання у малі і великі справи Сахари під приводом захисту прав людини! Король доклав немало зусиль у роботі з американською адміністрацією, щоб не допустити розширення цієї місії і надання їй статусу спостерігача за дотримання прав людини. Америка відклала розширення повноважень місії. 25 квітня 2013 року Рада Безпеки ООН видала резолюцію за №2099, яка була трохи прихильною з точки зору прав людини. Текст резолюції закликав спонукати сторони, а не зобов’язувати їх. У документі говориться: «Рада Безпеки спонукає (закликає) сторони продовжувати докладати свої зусилля для зміцнення і захисту прав людини у Західній Сахарі і таборах Тіндуфу». На протязі продовженого терміну (один рік) Америка, генеральний секретар ООН і його представник Росс активно працювали над підготуванням атмосфери, сприятливої для пошуку рішень з питань референдуму і прав людини. «Американський дипломат Крістофер Росс у якості особистого посланця Генерального секретаря ООН у Західній Сахарі у жовтні 2013 року і січні 2014 року здійснив візит до регіону і зустрівся з міністром закордонних справ Марокко Салахуддіном Мізвар. Як було відомо, до відправлення в Марокко Росс зустрівся в Алжирі з лідером фронту ПОЛІСАРІО Мухаммедом бен Абдель Азізом, а також із прем’єр-міністром Алжиру Абдул Маликом ас-Сілял». (американська радіохвиля на арабській мові «Сава» 28/01/2014) . У своїх візитах Росс більш за все цікавився питаннями референдуму і прав людини.

в) Це непокоїло короля, а звіт Пан Гі Муна за 10 квітня 2014 року іще більше стурбував його. У своєму звіті у восьмому пункті (Зауваження і поради) він рекомендує наступне:

У пункті під номером 94 говориться: «Я закликаю обидві сторони до прийняття необхідності вироблення негайного просування і до серйозної роботи у відношенні двох основних питань, згадуваних у рекомендаціях Ради Безпеки, тобто сенс полягає у досягненні політичного рішення через утвердження права на самовизначення». Потім додав із застереженням, а точніше із загрозою: «Якщо не вдасться домогтися якогось просування до квітня 2015 року, то настане час для участі членів Ради у повномасштабній оглядовій операції у межах просування процесу переговорів, досягнутих у квітні 2007 року». У пункті під номером 100: «так чи інакше, кінцева мета – це постійний, незалежний і неупереджений контроль прав людини, який буде охоплювати усі регіони і поселення». У пункті під номером 101: «Я упевнений, що присутність місії у якості механізму виконання раніше досягнутих резолюцій Ради Безпеки у співпраці з місією МООНРЗС з питання проведення референдуму у Західній Сахарі». У пункті 102: «Я рекомендую продовжити мандат МООНРЗС іще на один рік до 30 квітня 2015 року і направити у штаб місії іще 15 спостерігачів».

Усе це змусило марокканського короля зателефонувати Пан Гі Муну із застереженням і загрозами: «Арабська газета «аш-Шарк аль-Авсат» з посиланням на дипломатичні джерела у Нью-Йорку і эль-Рібат повідомила про те, що король Мухаммад IV у своїй телефонній розмові 13 квітня 2014 року пригрозив генеральному секретарю закрити місію ООН «МООНРЗС». Судячи з усього Америка порахувала, що не варто загострювати відносини у цьому питанні. Потім з’явилася нинішня резолюція СБ ООН, яка відносно пом’якшила ситуацію, тобто американське загострення у питанні Західної Сахари було відкладено до кінця нового терміну місію ООН МООНРЗС у відповідності з новою резолюцією до 30 квітня 2015 року.

Виходячи з цього, проблема Західної пустелі є справою рук Америки, щоб розпалити осередок напруженості, який Америка могла б використати для втручання в Африку з метою впливу на справи проєвропейських (про французьких і про британських) держав і впровадження всередину до них. Тому Америка не непокоїться відстрочуванням рішення на один рік або іще один, адже головне – тримати Європу і її агентів на нервах у відношенні тих проблем.

Друге: Боротьба за Африку – Геополітичне зіткнення між старим колоніалізмом в обличчі Європи (Британія і Франція) і новим колоніалізмом в обличчі Америки

а) У період президентства Клінтона у дев’яності роки минулого сторіччя Америка зосередила свої зусилля на опорі старим європейським державам (Англія і Франція) в Африці – в останньому бастіоні європейського панування. Амбіції американської гегемонії в Африці прийняли новий вигляд зіткнення в Африці. Президент Клінтон офіційно заявив про участь Америки в соціальних програмах із розвитку Африки, зокрема, за Законом про ріст і можливості для країн Африки (AGOA). Перші документи з функціонування даного закону були надані у 1998 році. У подальшому він був схвалений і утверджений у травні 2000 року.

Основною спрямованістю американської адміністрації була праця над приєднанням економіки африканських країн, які знаходяться під безпосереднім контролем Англії і Франції, на орбіту американського впливу. Письменник Філіп Лімарі у газеті «Le Monde Diplomatique» коротко виклав складне положення, яке переживає Європа, а особливо Франція: «кінці березня президент Білл Клінтон здійснить свій перший візит до Африки. Здається, старі колоніальні держави опинилися в розгубленості і неспроможними винайти будь-які конструктивні ідеї. Між тим Сполучені Штати почали зосереджувати свою увагу на континенті, вважаючи його одним із незачеплених регіонів перед американськими інвесторами» [Філіпп Лімарі: «Вашингтон готується до освоєння цілини», газета: «Le Monde Diplomatique» за 1998 год].

б) Для протистояння американському просуванню Британія і Франція вирішують на час прибрати у бік своє старе вікове суперництво між ними в Африці і налагодити співпрацю у декількох фронтах, щоб провалити зусилля Америки, спрямовані на колонізацію більшої частини Африки. У 1999 році Великобританія і Франція почали нову партнерську кампанію для утримання Африки від американської політичної експансії. Британський міністр закордонних справ Робін Кук, у ході свого візиту разом із французьким колегою в Гану заявив, що ініціатива не спрямована на будь-яку колонізацію під різноманітними прикриттями. Навпаки, це пропозиція для співпраці в Африці. Він відзначив тоді, що головною метою французької і британської спільної дипломатії є урегулювання конфліктів в Африці. Він сказав: «Наша мета полягає у досягненні стабільності. Відомо, що Британія і Франція мають немалий досвід в Африці. Це – не змова. Наша пропозиція становить собою не що інше, як партнерство». За його словами, міністр закордонних справ Франції Юбер Верден: «Ми зміцнюємо себе, щоб Європа могла прийняти зважену політику у відношенні Африки на найсучаснішому рівні» [«Новий етап в африканській співпраці» BBC  за 11 березня 1999 року]. Нове партнерство було основане на домовленості Сен-Мало, яка була досягнута на Франко-британський саміт у Сен-Мало (1998р.), який став краєкутним каменем усіх форм майбутньої співпраці між двома країнами. На двосторонній зустрічі на вищому рівні у 2003 році було прийнято резолюцію з наступним змістом: «У цьому контексті ми запевняємо про прибічність  тим обов’язкам, які ми прийняли на себе у раніше укладеній домовленості «Сен-Мало» для об’єднання наших зусиль зі сприяння миру і стабільності в Африці. Тому ми пропонуємо нашим партнерам у Європейському Союзі дослідити механізми у підтримку зусиль по запобіганню конфліктів і підтриманню миру в Африці, у тому числі шляхом самостійних операцій у Європейському союзі у тісній співпраці з Організацією Об’єднаних Націй». [«Франко-британський саміт»; Декларація про зміцнення Європейського партнерства, співпраці в області безпеки і оборони; Ле-Туке,  посольство Франції в Лондоні, лютий 2003 року].

Виходячи з цього стає зрозуміло, що Європа в обличчі Британії і Франції усвідомлює люту атаку з боку Америки по політичному впливові Європи в Африці, а також розуміє загрозу цієї атаки по інтересах обох держав. Тому, за такого розкладу ситуації, вони об’єднують свої зусилля для протистояння американському втручанню.

Третє: Коли геополітична боротьба має місце між Британією і Францією, і коли вона має місце між Британією і Францією з одного боку і Америкою з іншого боку.

За уважного розгляду геополітичної боротьби між Америкою та Британією і Францією, можна помітити, що франко-британська боротьба має місце у тій країні, на яку Америка не має притязань чи відволічена від неї з інших американських криз. Особливо якщо криза є великою військовою кризою, як військова інтервенція проти Афганістану і Іраку, яка не дає можливості Америці приділяти увагу тій країні. У такому положенні, франко-британська боротьба проходить згідно з їх інтересами у даній країні.

Однак якщо Америка має притязання на цю країну (пожадливі прагнення) і не відволічена якоюсь кризою, а також працює над впровадженням свого впливу у цю країну, то геополітична боротьба спалахує між Європою (в обличчі Британії і Франції) і Америкою. Тому що Британія і Франція розуміють, що американські політичні притязання (пожадливі прагнення) на цю країну передбачають слабшання обох сторін, як Британії, так і Франції. У такому положенні має місце єдина боротьба між ними і Америкою з різницею у маневрах і засобах.

Виходячи з цього можна сказати, що це найбільш наближений опис загальних рис геополітичної боротьби, тобто коли і як вона проходить. Однак існують виключення, які мають особливі положення, які виходять за межі вищезгаданого опису. Так чи інакше, в основі найбільш наближеним описом є те, що було згадане нами вище.

Четверте: Мета візиту марокканського короля у чотири африкнькі королівства після візиту Росса в регіон

а) За уважного розгляду візиту представника генерального секретаря Мун Росса до африканського турне марокканського короля, можна помітити, що він був нанесений у жовтні 2013 року, а потім 28 січня 2014 року. У його візитах ясно простежувалося прагнення затягнути петлю на шиї Марокко у його зв’язку із Західною Сахарою. У ході своєї поїздки він торкався питань референдуму і прав людини, як пошук можливостей для втручання у проблему з метою відділення Західної Сахари від Марокко, а потім використання Сахари у якості американського відправного пункту для впровадження свого впливу, зокрема політичного і економічного, замість європейського впливу в африканських країнах. Як згадувалося вище, Британія і Франція розуміють, що політична і економічна атака Америки по Африці завдає збитків їх інтересам. Раніше реалізацією британської «європейської» політики і протистоянням американській політиці успішно займався Каддафі. Але після нього найбільш підходящою кандидатурою на виконання цієї ролі Британія порахувала марокканського короля Мохаммеда VI, на якого і поклала цю задачу зі схвалення і за підтримки Франції. Американська загроза торкається інтересів обох держав. У подібній ситуації конфронтація франко-британської «боротьби» згортається для того, щоб усі зусилля були спрямовані на конфронтацію боротьби з Америкою, щоб відобразити від себе її загрозу. Тому король взявся за виконання цієї ролі для зосереджування двох відомих фактів. Перше: збирання підтримки ініціативи автономії у Західній Сахарі, як остаточне рішення без усілякого самовизначення і відділення, залишаючись частиною Марокко. Друге: підписання цілої низки економічних проектів, щоб перекрити дорогу перед Америкою, яка звикла використовувати Сахару для впровадження свого впливу в Африку.

б) Це ясно простежувалося в ході африканського турне короля по чотирьох африканських державах. Варто відзначити, що ці держави не визнали Сахарську республіку у момент її проголошення 22 лютого 1982 року, з виключенням Малі, який раніше визнав, а потім відкликав своє визнання 23 вересня 2013 року після візиту короля І в Малі 19 вересня 2013 року. Тому король почав своє турне з візитом у Малі, це був вже другий візит, у якості вдячності за відкликання свого визнання. На додаток до цього Марокко цікавиться поверненням в Африканську організацію єдності, з якої він вийшов 12 грудня 1984 року після визнання організацією республіки ПОЛІСАРІЯ. І скоріш за все, ці візити короля торкнуться цієї теми.

Виходячи з цього можна сказати, що візит короля переслідував низку цілей: заручитися підтримкою ініціативи встановлення автономії в Сахарі, як кінцеве рішення під владою Марокко, укладення економічних проектів у межах цього, щоб присікти спроби Америки впровадити свій політичний чи економічний вплив у  регіон. Це підтверджується змістом офіційних прес-релізів відносно візиту у ці країни.

- Що стосується Малі, то він став першим пунктом африканського турне марокканського короля з 18-23 лютого 2014 року. До цього він відвідав цю країну минулого року у вересні, де взяв участь у призначенні нового головного фінансового голови Ібрагіма Абу Бакра Кейта у 19/09/2013. Як відомо, Малі  раніше визнав республіку у Західній Сахарі, але пізніше відкликав своє визнання республіки ПОЛІСАРІО 23 вересня 2013 року, тобто після того візиту. Також відомо, що «Абу Бакр» прийшов до влади через вибори, організовані під егідою Франції і скасував переворот, влаштований Америкою в Малі 22 березня 2012 року на чолі з Амаду Сунгу. У підсумковому прес-релізі з приводу візиту говориться:

«Відносно ситуації у Західній Сахарі, президент Кейта високо оцінив серйозні і заслуговуючі на довіру зусилля Марокко по просуванню мирного урегулювання шляхом переговорів і остаточного вирішення цього питання. З іншого боку, президент висловив своє жалкування з приводу відсутності Марокко в Африканському союзі, підкресливши королю свою прибічність роботи по взаємній згоді з його африканськими колегами над поверненням Марокко у лоно Організації Африканської Єдності». Також у заяві говориться: «Президент високо цінить спільні зусилля економічної, соціальної і культурної співпраці, докладені королем через підписання 17 домовленостей, які включають у себе низку секторів між двома країнами у цілях зміцнення економічної співпраці між Марокко і Малі».

- Що стосується республіки Кот-д’Івуа́р (Берег Слонової Кістки — держава у Західній Африці), то вона не визнала республіку ПОЛІСАРІО із саого початку її становлення. З 23 лютого по 3 березня 2014 року марокканський король відвідав Кот-д'Івуар. У прес-релізі візиту говориться: «Марокко і Кот-д'Івуар підтвердили, що продовження конфлікту Сахари «становить загрозу єдності і безпеці в регіоні». Президент Кот-д'Івуар Алассан Уаттара знову висловив підтримку його країни планові по створенню автономії, який був запропонований Марокко у якості політичного урегулювання конфлікту, будучи ідеальним рішенням».

- Що стосується Гвінейської республіки (держава у Західній Африці), яка також не визнавала республіку ПОЛІСАРІО з моменту її створення, то марокканський король відвідав її з 3-5 березня 2014 року. У прес-релізі говориться: «За підсумками візиту було підписано низку документів, у тому числі Домовленість про економічну, торговельну, культурну і науково-технічну співпрацю. Також лідери взяли участь у церемонії вручення офісом Королівського управління фосфатів у Марокко (OCP Group) подарунку у вигляді фосфатних добрив і продуктів на їх основі для тварин, подрібненого насіння з метою покращення сільськогосподарського виробництва. Відносно проблеми Західної Сахари президент висловив свою підтримку Марокканської ініціативи про надання широкої автономії для Сахари, яка слугує яскравим проявом серйозних і доцільних зусиль Марокко для досягнення остаточного урегулювання цього конфлікту. Також президент підкреслив важливу роль, яку грає Марокко у єднанні континенту, і висловив свою прихильність роботі по поверненню королівства у лоно Африканського союзу, рахуючись із територіальною цілісністю Марокко».

Виходячи з цього стає зрозуміло, що візит короля у ці країни має тісний зв'язок з темою Західної Сахари, перекриттям шляху перед політичним і економічним втручанням Америки, що це сталося по розпорядженню Британії зі згоди Франції, щоб король міг зайнятися тією роллю, яку раніше грав Каддафі у захисті інтересів Європи «Британії» в Африці перед політичною і економічною атаками Америки.

Підсумок: Таким чином, правителі у мусульманських країнах слугують інтересам безбожного колонізатора і відкидають інтереси мусульман у бік, продаючи тим самим своє наступне життя (ахіра) за мирські задоволення своїх панів. Вони не беруть повчання зі своїх попередників, яких спіткала ганьба у найближчому світі, а муки в Останньому житті будуть іще більш ганебними і їм не буде надано допомогу.

وَلَعَذَابُ الآخِرَةِ أَخْزَى وَهُمْ لا يُنْصَرُونَ

«А муки в Останньому житті будуть іще більш ганебними, і їм не буде надано допомогу»(41:16).

07 Раджаб 1435 року за хіджрою
06 травня 2014 року