Напередодні «Дня незалежності Пакистану» насильство, яке коїться у Кашмірі, загрожує небаченим раніше під час знаходження при владі Нарендри Моді погіршенням стосунків між Індією та Пакистаном.
Прес-секретар МЗС Пакистану Нафіс Закарія заявив журналістам на щотижневій прес-конференції: «Індійська політика вбивати невинних людей у Кашмірі є частиною стратегії по знищенню духу кашмірців через демографічні змінення у Джамму та Кашмірі і через повернення мусульманської частини населення у меншість у країні, де мусульмани є переважною більшістю». Насильство у Кашмірі не є чимось новим, як і слабка позиція МЗС Пакистану. Фактично, починаючи з с 1947 року, змінюючи один одного пакистанські уряди, терпіли невдачу у звільнені кашмірського народу від тиранічного індуїстського правління.
Від підтримки референдумів з боку ООН до інтернаціоналізації кашмірської проблеми жителі Кашміру не знайшли ніякої втіхи у позиції Пакистану, що виражає їм на словах свою підтримку. Причиною поразки рішення кашмірської проблеми є коливання між декількома запропонованими варіантами. І хоча так справи обстоять у дійсності, проте це не є основною причиню. Існує три запропонованих варіанти рішення кашмірської проблеми , як про це написав Стівен Філіп Коен у своїй книзі «Shootingfor a Century: TheIndia-PakistanConundrum»: остаточне розділення, «м’які кордони» та повернення до роздільної лінії контролю між двома країнами.
«Остаточне розділення» означає зміцнення лінії контролю між Індією та Пакистаном та створення постійного кордону , який офіційно розділить Кашмір на Азад Кашмір (який відноситься до Пакистану), і на окупований Кашмір — Джамму та Кашмір (який відноситься до Індії). «М’які кордони» говорять про перетворення Лінії контролю на «м’який» кордон між двома країнами, яка дозволяє вільне пересування товарів та населення Кашміру. «Повернення до роздільної лінії» представляє собою комбінацію двох вищезгаданих рішень , мета яких — дати Кашміру деяк аспекти незалежності , але залишаючи для Пакистану та Індії керування політичним та економічним життям, а також зовнішніми справами Кашміру.
Проте основна причина затягування кашмірської проблеми не полягає у відмінності запропонованих рішень. Якщо залишити осторонь закордонне втручання та внутрішні проблеми Індії та Пакистану, то основна причина полягає у небажанні Пакистану використовувати свою військову потужність для звільнення Кашміру від індуїстського контролю.
У битві при Каргілі у 1999 році Пакистан в останній раз використав свою військову потужність проти Індії, щоб закласти основи для повної перемоги проти індусів і тим самим звільнити народ Кашміру. Але через підкорення директивам Америки результати перемоги виявились жалюгідними. Вашингтон почав використовувати втручання Пакистану у Каргіл, щоб спонукати виборців в Індії голосувати за проамериканську партію «Бхаратіяджанатапарті» на противагу пробританській партії «Індійський національний конгрес».
Перемога «Бхаратіяджанатапарті» на виборах виявилась переламною в американсько-індійських двобічних відносинах та ознаменувала нову еру стратегічної співпраці. Цей період також співпав з різким падінням у відносинах між Пакистаном та США. С 11 вересня 2001 року Америка відвела Пакистану деяку роль на індійському субконтиненті, щоб той стримував озброєні угрупування та захищав територіальну цілісність Індії, виступаючи у якості постійної буферної зони від озброєних нападів.
Повторне регулювання зовнішньої політики Пакистану під опікою США була величезним гарантом для Індії. Америка запевнила індуїстську еліту, що не розв’язна кашмірська проблема залишиться замороженою і що це запобіжить відокремленню інших сепаратистських регіонів від Індії. Тому рішення кашмірської проблеми не просунулось ані на крок за останні 17 років.
Але Вашингтон та Делі не змогли придушити прагнення кашмірського народу звільнитись від індуїстського правління. Тоді стало ясно, що Індія не зможе протистояти Китаю, як вважають американські стратеги, якщо суперечка Кашміру не буде остаточно врегульована. У цьому відношенні роль Пакистану, що виражається у підтримці народу Кашміру, контрастує зі спробами його уряду по таємним дипломатичним каналам знайти рішення, прийнятне для Індії та Америки. Причетність Пакистану до таємної допомоги, з одного боку, та підбурювання Америки та індуїстської еліти, з іншого,є основною причиною триваючих страждань Кашміру.
Єдиний шлях звільнення народу Кашміру полягає у військовому втручанні Пакистану в Індію та приєднанні Кашміру .
Коли Індія була вілаятом Османського Халіфату, могольський губернатор Аурангзеб боровся індуїстськими заколотниками протягом двадцяти п’яти років та зберігав мир та стабільність у регіоні між мусульманами, індусами та іншими людьми різноманітних віросповідань. Якщо Аурангзеб зміг досягти таких успіхів, коли індуїстське населення було набагато більше, аніж мусульманське, уявіть, чого мусульмани Пакистану та Індії могли б досягти сьогодні, якщо б вони об’єднали свої сили та працювали над створенням Праведного Халіфату за методом пророцтва.
Газета «Ар-Рая»
Абдул Маджід Бахаті, Пакистан
24 Зуль-каъда 1438 п.х.
16.08.2017 р.
