У серпні минулого року президент США Дональд Трамп об’явив про нову стратегію у відношенні Афганістану та Пакистану, яка включає підсилення тиску на Пакистан для підтримки військових операцій США проти «тероризму».
На початку січня 2018 року Трамп почав критикувати Пакистан та звинуватив його у підтримці «терористичних» груп на своїй території. Пакистан почав заперечувати це звинувачення Трампа і нагадав про величезні жертви, які він приніс у світовій війні проти «тероризму» з 2001 року. Пакистан — не єдина країна, яка критикувала уряд Трампа. Багато інших країн визнали, що така груба політика штовхає Пакистан в обійми Китаю, знижуючи здатність Америки боротися з «тероризмом».
Починаючи з вересня 2001 року Америка приймає різноманітні заплутані стратегії у відношенні Афганістану. Єдиним загальним чинником серед цих стратегій, прийнятих трьома останніми адміністраціями США, є підтримання військових баз у країні,які будуть використовуватись для розвідувальних та військових операцій, особливо проти країн, націлених на Афганістан. Окрім цього, американську стратегію можна розділити на три основні етапи.
Під час першої адміністрації Буша-молодшого Америка зосередилась на повні перемозі в афганській війні у межах стратегії скинення «Талібану» з влади та призначення нового уряду на чолі з Хамідом Карзаєм при підтримці воєначальників «північного альянсу». Пакистан зіграв свою основну роль у проведенні переговорів, підсумком яких стала Боннська угода. Одразу ж після формування тимчасового уряду на чолі з Карзаєм пріоритети Америки змінились, і Вашингтон зосередився на нових реаліях, які спіткали неоконсервативний режим в Іраку.
Американсько-афганська стратегія швидко змінилась у напрямку управління протистоянням між афганським опором та урядом Карзая. У період так званого «творчого хаосу» Америка була задоволена кампанією Пакистану у боротьбі з бойовиками на своїй території, щоб ці рухи не становили реальної загрози уряду Карзая. Це схоже на те, що відбувалось у Центральній та Південній Африці, де повстанці та урядові сили підтримувались Америкою для боротьби один з другим. Так Америка змогла встановити свою гегемонію на цих територіях. Те ж саме Америка застосовує для продовження окупації Афганістану. Таким чином, Америка грала подвійною лояльністю Пакистану. Прикладом тому слугує те, що офіційні особи США через Пакистан здійснювали нагляд над Радою (Шурою) талібів у Кветті.
Тим не менш, адміністрація Обами стежила за виконанням декількох стратегій, що призводило до суперечливих ситуацій. Іноді Сполучені штати були зацікавлені у тому, щоб виграти війну, відмовившись вести переговори з афганськими талібами, а іноді спричиняли тиск на Пакистан для переслідування та ліквідації афганських бойовиків, які приховуються у племінних районах. Коли Америка зрозуміла, що не може виграти війну, то підштовхнула адміністрацію Обами за власною ініціативою розпочати мирний процес. Врешті решт, друга адміністрація Обами, заклопотана тим, що не може покінчити з сирійською революцією, вирішила офіційно покинути афганську війну, залишивши там символічну кількість військових, що призвело до звинувачень та суперечок між генералами у Вашингтоні. Сьогоднішні генерали, які знаходяться навколо Трампа, не хочуть виглядати переможеними.
У той же час пакистанська армія є інститутом, який не довіряє Америці та перешкоджає будь-якій спробі знищити безпечні схованки афганського озброєного опору у Пакистані. Поведінка Пакистану базується на переконанні у тому, що тісні зв’язки Америки з Індією вимагають стратегічного знаходження Пакистану в Афганістані. Тому Пакистан не квапиться відмовлятись від своїх послідовників в Афганістані, і це підтвердив посланець США у Пакистані Олсон у статті, опублікованій нещодавно у «NewYorkTimes».
Говорячи про Китай, варто відзначити, що Пекін побоюється індійсько-американських відносин на своєму західному кордоні. Що стосується східного кордону Китаю, то Америка використовує північнокорейську проблему для зміцнення відносин з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону і для розгортання передової зброї у Південній Кореї та проведення спільних навчань з Австралією, Японією та Індією. Тому Китай відчуває, що Америка веде боротьбу з обох сторін, а розрив відносин між Ісламабадом та Вашингтоном — це можливість замінити вплив США у Пакистані та відновити військовий баланс на азіатському субконтиненті.
Бажання Китаю замінити американську гегемонію повинно відповідати готовності Ісламабаду забезпечити такі змінення. Незважаючи на інвестиції Китаю у Пакистан у розмірі мільярду доларів у межах проекту «Китайсько-пакистанський економічний коридор» і незважаючи на зв’язаність рупії з юанем в усіх двобічних платежах — незважаючи на усе це, генерали в Ісламабаді не можуть визначитись у тому, що вони повинні робити.
Вихід із нинішнього глухого кута у Пакистані — це не постійне підкорення американським умовам або заміна американської гегемонії та китайську. Пакистан — потужна ядерна держава, здатна суперничати з Китаєм, Індією та Америкою,а отож — здатна побороти американську гегемонію у регіоні. Проте це може бути досягнуто лише шляхом створення Халіфату за методом пророцтва. Перша Ісламська Держава у Медині не вдовольнилась римською або персидською гегемонією у регіоні та зуміла успішно перемогти обидві ці імперії та увійти у золоту епоху Ісламу.
Газета «Ар-Рая»
Абдул Маджид Бахаті, Пакистан
30 Рабіус-сані 1439 р.х.
17.01.2018 р.
