Після того, як Халіфат пав у 1924 році і Османська держава була розділена згідно колонізаторському договору між британським та французьким дипломатами Марком Сайксом та Франсуа Жорж-Піко на багато жалюгідних мультяшних утворень.
Кожне із яких отримало по рабському правителю та режиму, що подає ознаки життя лише за рахунок колонізаторської підтримки ззовні. І так триває по сей день.
Однією із найбільших трагедій, яка потягла з собою падіння Халіфату, є втрата Палестини, яка опинилась нібито дівчина-сирота, кинута своїми близькими родичами, коли не стало її батьків, на узбіччі дороги, і кожен покидьок замахується на її честь. Сталося так, що Палестину узурпували євреї при сприянні англійців, яки були опікунами «підопічної» ним Палестини та пообіцяли її євреям у декларації Бальфура від 1917 року. Вони надали підтримку сіоністським бандам, усіляко заохочуючи їх імміграцію у Палестину, доки ті не об’явили про своє утворення у середині травня 1948 року. У ту мить нікчемні арабські та мусульманські правителі не наважились зректися від Палестини, принаймні, злякавшись своїх народів, чиї серця міцно зв’язані з благословенною землею, з місцем Ісри та Міраджу Посланця ﷺ, з першою киблою та третьою святинею — мечеттю аль-Акса — і наставлянням від Пророка Аллаха ﷺ:
ائْتُوهُ فَصَلُّوا فِيهِ، فَإِنْ لَمْ تَأْتُوهُ وَتُصَلُّوا فِيهِ، فَابْعَثُوا بِزَيْتٍ يُسْرَجُ فِي قَنَادِيلِهِ
«Ходіть туди та моліться у ній. А якщо ви не можете вирушити туди та робити молитву, то відправляйте туди масло для ламп (цієї мечеті)» (Абу Дауд).
Правителі влаштували театральну виставу з постановкою захисту благословенних земель, що увійшло в історію як арабсько -«ізраїльська» війна (1947–1949) і завершилось здачею більшої частини Палестини євреям. У цій атмосфері «поразки» араби захотіли скинути з себе тягар Палестини та вручити її долю у руки її народу. Так, під приводом формування представництва народу Палестини та утворення, яке об’єднає палестинців, була створена Палестинська національна рада у 1948 році під головуванням відчайдушного прихильника халіфа Абдульхамида II, колишнього офіцера артилерії османської армії та муфтія Палестини Хадж-Аміна аль-Хусейні, який нічого не зміг. Потім рада була відновлена у 1964 році під головуванням випускника Британського коледжу права в аль-Кудсі Ахмеда Шукейрі.
На першій сесії ради за ініціативою президента Єгипту Гамаля Абдель Насера та Ліги арабських держав (ЛАД) було прийнято рішення про створення Організації звільнення Палестини (ОЗП), якій передбачалась роль слідувати по планам розбазарювання Палестини та ліквідації її проблеми, роблячи це офіційно: у лютому 1974 року Організація Об’єднаних Націй, а у жовтні 1974 року ЛАД об’явили ОЗП «єдиним законним представником народу Палестини».
Голова ОЗП Ясір Арафат 13 листопада 1974 року промовив з трибуни Генеральної Асамблеї ООН історичну фразу, звернуту до єврейського утворення: «Я прийшов до вас з оливковою гілкою в одній руці та зі зброєю борця за свободу в іншій. Не дайте оливковій гілці випасти із моєї руки. Війна почалась з Палестини і мир народиться з Палестини», — тим самим він ясно заявив про те, що палестинська проблема вичерпана під приводом «миру».
На самому початку просувався проект, озаглавлений як «рішення однієї держави » — британський план, прийнятий Арафатом та ОЗП та об’явлений ним у ході свого виступу в ООН. Проте після драматичних подій у регіоні (провальні сирійсько - «ізраїльський» та єгипетсько - «ізраїльський» конфлікти, після яких арабські країни заявили про те, що воювати за Палестину більше не будуть, і переклали тягар на плечі палестинського народу; відмова арабських країн від територіальних претензій до «Ізраїлю»; подальша «ізраїльська» окупація; жорстко підновляємі народні повстання (інтифади) з сотнями жертв; війна в Афганістані; ірансько-іракська війна і т.д.) 15 листопада 1988 року на 19-й сесії Палестинської національної ради було проголошено створення Держави Палестина «не замість, а поруч з «Ізраїлем» на територіях 1967 року (Західний берег та сектор Газа) зі столицею у Східному Єрусалимі.
Таким чином, був проголошений новий план, цього разу американський — рішення «двох держав для двох народів», на підґрунті якого була досягнута злощасна Угода в Осло при сприянні США. У ній ОЗП визнала «Ізраїль», а також право сіоністів на окупацію 80% Палестини. Палестинській владі ж презентували право управління над деякими районами на західному березі та у Газі, які відокремлені від єврейської території так званими «єврейськими поселеннями», що поширились майже на більше аніж половині усього Західного берегу. Влада Палестини виконує роль відданого охоронця спокою євреїв та запобігає будь-якій загрозі їх присутності. Силові структури створені за принципом «святої координації по безпеці» з євреями для боротьби з будь-якими рухами проти єврейського утворення.
Так, деяких муджахідів іноді вбивають, арештовують, роззброюють або у їх ряди вносять розкол. Кожен день ми стаємо очевидцями дій влади, що розкривають їх ворожість до Ісламу: спроби позбавити палестинських доньок релігії, долучити їх до низькості за допомогою викривлення шкільних програм, отруїти цінності, принципи та нрави через різноманітні танцювальні заходи, дефіле та жіночі спортивні змагання… Очевидним свідоцтвом ворожості влади палестинської автономії до Ісламу, їх зречення від Умми та переходу на бік ворогів виступило їх перешкоджання проведенню ходи на підтримку Халіфату, організованої Хізб ут-Тахрір на благословенній землі Палестини у Дженіні та Рамаллі у річницю трагічного падіння Халіфату у минулому місяці. Велика кількість членів Хізба було заарештовано владою у межах боротьби з будь-якими рухами, які розкривали ворожі кроки правителів по розбазарюванню територій, ліквідації проблеми та заглушенню будь-якого зову Умми та її армій на допомогу для звільнення Палестини.
Після того, як заговорили про американський «новий план врегулювання» та переформулювали «досягнуті рішення» та ініціативи в «угоду сторіччя», палестинська влада взялась демонструвати образ того, нібито вони виступають проти «угоди» і усіляко намагаються їй запобігти. Декому навіть здається, що палестинські керівники ведуть відчайдушну битву за звільнення. Проте уся ця «битва» усього лише за деталі «угоди сторіччя», та й те вона ведеться у межах американсько-європейської співпраці за свої інтереси. ОЗП, як і уся палестинська влада на чолі з Махмудом Аббасом, не стурбована ані Палестиною, ані тим, що від неї залишилось, і її зовсім не турбує аль-Кудс та мечеть аль-Акса. Це — не вигадка і не згарячу сказані слова, а висновок після об’єктивного осмислення того, як і який шлях здолала ОЗП.
Так, організація створена у 1964 році під гаслом звільнення Палестини, як на ту мить була у кордонах, що залишились після окупації 1948 року. Проте ОЗП сьогодні несе проект, якщо їй вірити, по звільненню територій, що залишились після 1967 року, отож, вона відкинула Палестину 48-го зі своїх рахунків. Це було підтверджено у 1988 році в Алжирі, де на засіданні Палестинської національної ради було прийнято рішення про незалежність лише Палестини 67-го та східної частини аль-Кудса. Поруч з цим,ОЗП прийняла резолюцію ради по взаємному визнанню з євреями та ратифікації угоди в Осло, а також резолюцію від 4 грудня 1998 р. у Газі, яка відбулась у присутності президента США Білла Клінтона та увінчалась анулюванням положень Палестинської хартії (політична декларація, прийнята ОЗП у 1968 році), що заперечують право «Ізраїлю» на існування.
Минулий час довів поразку усіх проектів, скерованих на ліквідацію палестинської проблеми, та не легітимність усіх суб’єктів, органів та осіб, замішаних в них, на чолі яких стоїть Організація звільнення Палестини, якою передбачалась роль по об’єднанню усього палестинського народу та зрадництву та здачі Палестини від його імені. Разом з тим, що ОЗП зі своєю радою самоприрахувалась до правителів хіба що «над мертвими» — прибічників серед живих вже не знайти, доволі чудним та дивним є наступне: замість того, щоб зректись від цих ветхих інститутів, що розкладаються, та припинити їх більше ніж півсторічну узурпацію рішення палестинської проблеми, ми є свідками відчайдушної конкуренції між ісламськими рухами «ХАМАС» та «Джихад Палестини» за участь у відновленні Національної ради та її ОЗП і у спробах їх реанімувати. Це викликає питання навколо серйозності цих рухів та груп у справі по звільненню Палестини, особливо після того, як вони об’явили про свою солідарність з програмою ОЗП по «рішенню двох держав» та по встановленню палестинської держави на кордонах 1967 року!
Звичайно ж, ми повністю усвідомлюємо, що дані рухи не у силах звільнити Палестину та знищити єврейське утворення, і вони також знають про це. Проте ми чітко розуміємо, що вони з їх великими ісламськими гаслами та колосальним імпульсом можуть припинити падіння та крах, що стали головною метою ОЗП. Дані рухи можуть також виступити основною силою та потужним двигуном для того, щоб повернути палестинській проблемі ісламську ідентичність та мобілізувати Умму та її незліченні армії на порятунок Палестини:
وَفِي ذَٰلِكَ فَلْيَتَنَافَسِ الْمُتَنَافِسُونَ
«Нехай же зради цього змагаються віруючі!» (83:26).
Халід Саліх
09.05.2018
