В Ісламі є правило, виведене із шаріатських доказів: «Засіб, який веде до забороненому (хараму), сам є забороненим».
Тобто на «засіб» поширюється той же закон, що і на ціль. Це правило можна застосувати лише в тому випадку,якщо сам засіб відноситься до дозволеному чи обов’язковому. Але якщо «засіб» відноситься до забороненому, то ціль не може зробити його дозволеним, навіть якщо досягнення цілі значуще і необхідне. Звідси слідує, що ціль не виправдовує засіб, і засіб залишається забороненим . Наприклад, «Допомога (нусра) не досягається шляхом обману» чи «Перемога не досягається за допомогою порушення договору». Ціль і те, що до неї веде, повинні виходити із Шаріату, тому що ціль і засіб відносяться до вчинків людини, дозволеність чи заборонність яких визначає тільки шаріатський доказ. Переслідуєма ціль чи результат не є визначальним чинником дозволеності чи заборонності вчинка. Всевишній Аллах сказав:
وَأَنِ احْكُم بَيْنَهُم بِمَا أَنزَلَ اللّهُ
«Суди між ними згідно тому, що ниспослав Аллах» (5:49), — тобто суди між ними на основі Шаріату, а не згідно з результатами дій або з тим, до чого приводять ці дії. Тому закон, який стосується засобу, аналогічний закону цілі. Шаріатський доказ визначає дозволеність чи заборонність цілі — це служить доказом того, що ціль не виправдовує засіб, тобто не робить засіб дозволеним, якщо шаріатський доказ говорить про його заборонність. Тому неможна вважати засіб дозволеним через те, що ціль — дозволена, обов’язкова чи рекомендуєма,або в силу того, що вона приносить користь, благо і успіх. Ціль вважається дозволеною, якщо Шаріат дозволив її, і вважається забороненою, якщо Шаріат заборонив її.
Це правило суперечить прагматизму, згідно якому ціль виправдовує засоби, що є наріжним каменем капіталістичної ідеології, витікаючим із теорії Макіавеллі. Капіталісти стверджують, що для досягнення цілі можна використовувати будь-які засоби без обмежень і умов. Макіавеллізм — це термін, який виражає політичну і філософську ідею, в основі якої лежить концепція «Ціль виправдовує засоби, навіть якщо вони заборонні».
Один із найнебезпечніших видів прагматизму в мусульманських країнах — це так званий «бородатий прагматизм» з елементами Ісламу. Цей прагматизм є інструментом в руках світських режимів для приховання своєї потворної системи.
«Бородатий прагматизм» заснований на слабкості мислення, яке приречене на поразку. Якщо б прибічники цієї ідеї жили у часи халіфа Умара ібн аль-Хаттаба, то вони б сказали йому: «О, Умар, навіщо ти відкрив військовий фронт в Єгипті, Персії і проти римлян? Ти поставив під загрозу мусульманську державу , а тисячі наших воїнів гинуть в багаторічних війнах. Може, нам слід зачекати, щоб Ісламська Держава зміцніла і стала сильніше, аніж ті країни? О, Умар, якщо ти будеш застосовувати Іслам одразу, без поступовості, на завойованих територіях , чи не боїшся ти, що це обтяжить людей, і вони відвернуться від Ісламу?».
В книзі «Проект Конституції», підготовленої Хізб ут-Тахрір, є стаття, яка не дозволить впасти в пучину прагматизму. В статті 183 говориться: «Цілі не повинні виправдовувати засоби, оскільки метод є із роду ідеї. З цієї причини обов’язкове (ваджиб) і дозволене (мубах) не можуть бути досягнуті за допомогою забороненого (харам). Засоби досягнення політичних цілей не повинні знаходитись в протиріччі з методом політики».
23 Рабі уль-авваль 1444 р.х.
19 жовтня 2022 р.
Мухаммад Саліх
