Книга «Іслам між вченими і и правителями» Абдульазіза аль-Бадрі (нехай помилує його Аллах).
«За свою довгу історію Ісламська Держава рясніла великими подвигами і позиціями вчених перед правителями. Вони були яскравими зірками, які направляли правителів і людей навіть в найтемніші часи».
Абдульазіз аль-Бадрі — один із активних багдадських вчених, який відмовився підкорятись і зберігати мовчання про порушення правителями норм Ісламу. Він протистояв їм і засуджував їх дії, за що у часи Абдель Керіма Касема двічі був поміщений під домашній арешт — в 1959 році і 1961. Потім, в кінці шістдесятих років, правителі Багдада вбили його.
Абдульазіз аль-Бадрі написав п’ять книг, які сміливо можна віднести до найбагатшої ісламської спадщини сучасності: «Іслам — гарант основних потреб людини», «Рішення Ісламу про соціалізм», «Іслам між вченими і правителями», «Іслам — це війна проти соціалізму і капіталізму», «Вічна Книга Аллаха — Благородний Коран».
Автор присвятив свою книгу як активним вченим, так і пасивним, які піддались лінощам, в’ялості і повільності, як праведним правителям, так і неправедним, які відхилились від правління Ісламу, думаючи, що вчиняють хорошо.
Передмова книги дійсна вражає, оскільки вона далека від порожнього софізму і пов’язана з переживаннями самого автора. Вона показує те, що він сподівається на повернення вчених і правителів до дотриманню Шаріату Аллаха.
Від передмови автор переходить до викладенню того, якими були і вчені і правителі в ісламську епоху: «Істинне щастя, процвітання і безпека, а також почуття повної гордості і суверенітету Ісламська Умма відчувала тільки під владою Ісламу. Ніколи вона не мала такого комфорту, як це було під владою мусульман, які вірили в Аллаха і Останній день, захищали Книгу Аллаха і Сунну Його Посланця ﷺ, не переступали кордонів Ісламу і дотримувались його положень».
Автор розповідає про одну із західних концепцій, які невірний колонізатор запровадив в мусульманські країни в ході культурного вторгнення, — ідея «релігійних людей», яка уподібнює мусульманського халіфа Папі Римському і відокремлює релігію від держави. Автор показує неправильність цієї концепції і конструктивно руйнує її, що вказує на його знання, ясність бачення і чистоту поглядів.
Потім письменник описує роль і положення вчених, а також велич місії, яку вони взяли на себе: «Без вчених люди стають невігласами, шайтани із числа людей і джинів хапають їх з усіх боків, і серед них лютують омана і забаганки».
Автор пише про правителів і аятах про правління, а потім — про правителів і їх ролі в Ісламі. Ось строки із книги: «Існування правителів встановлено з давніх часів, і права людей дотримуються тільки під владою правителів. Без правителів люди занурюються у хаос і не можуть виправити положення. Без правителя не будуть застосовуватись положення Шаріату, худуди і системи Ісламу».
В одному розділі автор говорить про праведність двох типів людей: вчених і правителів, а також про благо, яке їх праведність приносить усім людям, і про лиха, до яких призводить їх зіпсованість. Потім він переходить до визначенню ставлення Ісламу до сучасних термінів, роз’ясненню позиції, яку повинні займати вчені по відношенню до усіх термінів, і позиції, яку вони повинні займати по відношенню до термінів, значення яких суперечить значенням в Ісламі. Отож, автор встановлює мірило для розрізнення термінів, які можна використовувати і значення яких не суперечить Ісламу, від тих, значення яких суперечить Ісламу. Він пише: «Якщо термін несе в собі існуюче в Ісламі ідіоматичне значення, тоді Шаріат не забороняє використовувати його, згадувати або закликати до нього. Але якщо термін суперечить значенню в Ісламі, неприпустимо закликати до ньому, навіть з ісламським описом, тому що він з самого початку сформульований для опису конкретної думки або системи, яка була відома певному колу людей».
Боягузливі вчені:
Письменник переходить до вчених, які прикриваються аятом:
وَلَا تُلْقُوا بِأَيْدِيكُمْ إِلَى التَّهْلُكَةِ
«Не прирікайте себе на загибель» (2:195),
— коли їх закликають засудити несправедливих правителів і протистояти діям аморальним чиновників, пояснюючи неправильність їх дій і розкриваючи їх поведінку по відношенню до Умми, а також показуючи думку Ісламу і правила Шаріату. Автор називає таких вчених «боягузами» і пояснює істинне значення цього аяту, яке вони інтерпретують так, як це відповідає їх забаганкам. Потім він наводить декілька прикладів зіткнень вчених з правителями в золоті епохи Ісламу, а також говорить про необхідність притягувати правителів до відповідальності і засуджувати їх зло. З іншого боку, автор присвячує розділ правителям і тому, як вони задавали питання вченим. Він пише: «Відповісти на питання — обов’язок вчених, а ухилення від відповідей — ознака лицемірства, і той, хто мовчить і приховує правду, проклятий і позбавлений милості Аллаха, і він по праву називається німим дияволом». Автор тут наводить багато доказів і розповідей про сахабів, табіїнів і табі-табіїнів.
Наставляння правителям:
Далі автор говорить про те, що вчені повинні наставляти правителів.: «Праведні вчені завжди прагнуть дати хорошу пораду і наставляння правителям, переносячи усі наслідки цього, і докладають усіх зусиль для виконання цієї шаріатської вимоги».
В наступному розділі мова йде про протистояння вчених правителям. Потім автор говорить про переслідування вчених і виділяє цій темі великий розділ, наводячи історії Саіда ібн аль-Мусаййіба, Саіда ібн Джубайра, Джафара ас-Садіка, Абу Ханіфи ан-Нумана, Маліка ібн Анаса, Ахмада ібн Ханбаля, Мухаммада Шафії, Бухарі, Іззуддіна ібн Абдуссалама, Ахмада ібн Таймії, Ахмада Сірхінді, нехай буде задоволений ними Аллах. Він описує їх позиції, терпіння і довольство перед лицем негараздів. Він також говорить про вчених, які потрапили у в’язниці правителів, і про їх позиції по джихаду, наприклад, про Абдуллаха аль-Мубарака ас-Сабаха, Шафії, Бухарі, Ібн Таймію, Асада ібн аль-Фурата, Ахмада ібн Ірфана (Індія), Іззуддіна аль-Кассама, Абдулькадіра аль-Джазаірі, Мухаммада ібн Абдуллаха (Судан), Ахмада Шаріфа ас-Санусі (Лівія), Умара аль-Мухтара. Потім автор говорить про Ірак в період Антианглійського повстання 1920 року.
Із журналу «Аль-Ваъй», №3
1987 р.
