Засуджуване, змінити яке є ваджибом

Проте дане визначення засуджуваного не підходить у якості основи, на якій будувалась би діяльність по усуненню і зміненню засуджуваного, навіть якщо для цього буде застосована сила. Причина цього полягає у тому, що таке визначення включає в себе багато питань, відносно яких вчені сперечаються. І якщо ми зробимо це визначення основою для діяльності по зміненню засуджуваного, тоді в ісламському суспільстві запанує хаос і плутанина, а люди будуть зайняті критикою і засуджуванням один одного. Отож, нам необхідно встановити рамки, які дозволять визначити те засуджуване, змінити яке є ваджибом. Але при цьому треба врахувати загальну мету хукму (тобто змінення засуджуваного) і уникнути негативних наслідків, які можуть виникнути через погане розуміння суті питання.

Рамки, які ми маємо на увазі і які ми використовуємо як критерій для засуджуваного, не повинні викликати протиріччя, більше того,вони повинні бути загальноприйнятими серед усіх мусульман. Наприклад, мусульмани не сперечаються в заборонності крадійство, перелюбства, вживання алкоголю, правління на основі невір’я і т.п. речах, відносно яких є категоричні заборони в Шаріаті. Що стосується суперечливих моментів, які виникли внаслідок іджтіхаду через некатегоричність по своєму походженню (занніят ус-субут) або некатегоричність вказівки (занніят уд-діляля) в шаріатських текстах, то такі моменти не підпадають під визначення засуджуваного, яке необхідно змінити.

Переважна більшість вчених і факіхів схиляється до цієї точки зору і погоджується з нею як з рамками, які визначають засуджуване, змінити яке є ваджибом. Тут ми згадаємо висловлювання вчених, які згодні з нами, і тих, хто не згоден, щоб спростувати їх.

Абу Хамід аль-Газалі сказав: «Четверта умова: засуджуване повинно бути відомим без вдавання до іджтіхаду. Тому усе, що пов’язано з іджтіхадом, не приймається в розрахунок. Отож, ханафіт не повинен критикувати шафіїта за те, що він їсть ящірку, або гієну або м’ясо тварини, при закланні якої не було згадано ім’я Аллаха. Так само ж і шафіїт не може критикувати ханафіта за розпиття набіза, який не сп’янює…» 1.

Ібн Муфліх аль-Ханбалі сказав: «Немає критики/засуджування на адресу муджтахіда чи мукалліда у питаннях відгалужень (фуру), оскільки в них припустима розбіжність. Про це також згадали аль-Каді Мухаммад ібн аль-Хусайн аль-Ханбалі і його соратники, заявивши, що критика/засуджування в подібних питаннях неприпустимі. У якості прикладу цих розбіжностей вони навели тих, хто випив невелику кількість набіза; хто одружився без дозволу опікуна нареченої; хто поїв м’ясо тварини, при закланні якої не було згадано ім’я Аллаха». Такі їх слова, але поряд з цим вони говорять про те, що той, хто п’є набіз, піддається покаранню. Навіть якщо він це робить, виходячи із інтерпретації (таавіля) чи такліда. Така позиція вкрай дивує!

Причина цього полягає у тому, що критика/засуджування — це увещевання, веління, заборона, засуджування, виховання. Метою критики/засуджування є застосування покарань. І як можна піддавати покаранню чоловіка, але при цьому не заперечувати, не критикувати його дію ? Або як можна, ставши грішником, не отримати критики/засуджування на свою адресу? В книзі «Аль-Мугні» згадується, що, згідно Ахмаду, чоловік не володіє повноваженнями, щоб заборонити своїй дружині-зіммії випити невелику кількість вина, оскільки вона вважає цю дію мубахом. Далі автор книги цитує одну із думок відносно поїдання часнику, згідно якому чоловік володіє повноваженнями заборонити своїй дружині їсти часник через його неприємний запах. Таким чином, враховуючи даний хукм [виникає питання:] якщо чоловік одружився на жінці, яка вважає, що пити набіз — мубах, чи має він право заборонити їй це? Відносно цього питання є дві думки.

Далі в «Аль-Мугні» говориться, що чоловік не може критикувати /засуджувати іншого в тому,що він слідує своєму мазхабу, оскільки немає критики/засуджування у питаннях іджтіхаду. На цьому відсилка до «Аль-Мугні» закінчується.

В версії Абу Бакра аль-Маррузі Імам Ахмад сказав: «Факіху не варто примушувати людей слідувати своєму мазхабу (тобто своїм думкам) і бути суворим до них [за їх протиріччя його думкам]». Сказав Муханна ібн Яхъя: «Я чув, як Ахмад говорив: «Хто хоче випити набіз, і при цьому він слідує у цьому питанні за тим, хто дозволяє його, нехай п’є набіз, усамітнившись». Це відрізняється від версії Абдуль-Маліка аль-Маймуні, де Ахмада спитали про чоловіка, який, проходячи повз людей, граючих у шахи, почав забороняти їм і увещевати.

Навів Абу Дауд: «Я чув, як Ахмада спитали про чоловіка, який, проходячи повз людей, граючих в шахи, почав забороняти їм, але вони не облишили цього робити. І тоді він взяв і викинув шахи, на що Ахмад сказав: «Він зробив добру справу!». В версії про Алі ібн Абу Таліба Імам Ахмад сказав, що якщо хтось проходить поруч з тими, хто грає у шахи [на виду в інших], нехай перекидає шахи на них, якщо тільки вони не грають в них потайки від інших. Одного разу Ахмад зробив намаз поруч з одним чоловіком, який не виконував належним чином поясний і земний поклони, на що Ахмад сказав йому: «О, такий-то! Випрямляй свій хребет і роби намаз належним чином». Це було передано Ісхаком ібн Ібрахімом.

Аль-Маррузі пише: «Я сказав Абу Абдуллаху (Ахмаду), який сходив до чоловіку, до якому він відправляв мене з однією річчю. Той чоловік приніс сосуд для зберігання сурми, краї якого були покриті сріблом, і тоді я розбив його. Це здивувало Ахмада, але при цьому він посміхнувся, і висловив критику/засуджування на адресу володаря сосуду».

В книзі «Ат-Табсира» Абдур-Рахман ібн Алі аль-Хальвані писав, що існує велика ймовірність того,що не приймається свідчення тих, хто одружився без дозволу опікуна, хто поїв м’ясо тварини, при закланні якої не було згадано ім’я Аллаха, хто одружився на своїй доньці, яка народилась внаслідок його перелюбства, хто одружився на жінці, з якою скоїв перелюбство, в результат чого народилась донька. Але критика/засуджування застосовувані, коли є сильні докази про заборонність або коли думка суперечить хабар ахаду. Тому коли рішення суперечить хабар ахаду, або іджма занні, чи киясу джалі, то наша думка у подібному випадку найбільш переважна. Аль-Каді Мухаммад ібн аль-Хусайн аль-Ханбалі і Абу аль-Вафа Алі ібн Акіль аль-Багдаді версію Абдуль-Маліка аль-Маймуні віднесли до чоловіку, який не відноситься до муджтахідів і не був тим, хто послідував у цьому за ким-небудь із вчених.

В третій версії від Ахмада говориться, що немає критики/засуджування на адресу муджтахіда, але критикується мукаллід. Ісхак ібн Ібрахім наводить від Імама Ахмада, що коли його спитали про намаз чоловіка, який був одягнутий у зміїні шкури, Ахмад сказав наступне: «Якщо він інтерпретував це, то я сподіваюсь, що для нього в цьому немає нічого поганого. Але якщо такий чоловік — із числа невігласів, то йому треба заборонити це, згадавши, Пророк ﷺ заборонив так вчиняти».

Існує четверта точка зору у цьому питанні, яка згадується у книзі «Аль-Ахкаму ас-султанійя», автор Абу Яаля аль-Фарра: «Якщо тільки розбіжність не має під собою слабку основу, яка використовується як виправдання для хараму, у відношенні якого є консенсус. Наприклад, лихварство в грошах. Розбіжність по цьому питанню не має під собою основи, більше того, це стало виправданням для лихварства категорії ан-насіа. У відношенні заборонності лихварства категорії ан-насіа є консенсус серед вчених. Інший приклад — тимчасовий шлюб (мутъа). Даний вид шлюбу став виправданням для дозволеності перелюбства. Отож, такі речі будуть відноситись до справ, в яких мухтасіб має право виражати свою критику/засуджування завдяки своїм повноваженням».

Далі аль-Каді Мухаммад ібн аль-Хусайн аль-Ханбалі згадав слова Абу Ісхака ібн Шакиля і Ібн Батта відносно тимчасового шлюбу. Абу аль-Хаттаб та інші згадали те, що вказує на припустимість такліда у питанні тимчасового шлюбу. В книзі «Ар-Ріайяту фі аль-фікх» згадується, що робити таклід у питанні тимчасового шлюбу є макрухом. В книзі «Аль-Ахкаму ас-султанійя» згадується, що публічне вживання набіза подібно вживанню вина, але за розпиття набіза немає покарання. Про вживання набізу вже згадувалось в версії Муханни ібн Яхъї. Абу аль-Фарадж ібн аль-Джаузі також згадав, що критикується /засуджується той, хто робить намаз поганим чином в виді залишення спокою органів тіла в поясному і земному поклонах, хоча це — одне із питань по яким існують розбіжності. Абдуль-Кадір аль-Джілані сказав, що увещевати такого чоловіка і веліти йому залишити це є ваджибом.

Абу аль-Фарадж ібн аль-Джаузі сказав: «Для здійснюючого ітікаф краще не критикувати/засуджувати подібні речі, але і пояснювати їх, аніж просто обмежитись здійсненням нафілей». Також він згадав, що до засуджуваному відноситься занурювання в невелику кількість чистої води забрудненої наджасом посуди і рук. Іще він сказав: «Якщо малікіт зробить подібне дозволеним, то не треба його критикувати /засуджувати. Навпаки, необхідно звернутись до ньому м’яко, сказавши: «Ти можеш не засмучувати мене через позбавлення можливості взяти мале омовіння (тахарат)?!».

Є і п’ята точка зору у цьому питанні. Ібн Таймія сказав: «Правда полягає у тому, чого дотримується більшість мусульман: будь-який п’янкий напій є хамром. Тому той, хто вип’є його, повинен бути підданий стьобанню, навіть якщо він вип’є лише одну краплю з метою лікування або для іншої цілі». В книзі «Байяну ад-даліль аля бутлян ат-тахліль» Ібн Таймія сказав: «Що є стосується їх слів: «В питаннях розбіжностей немає критики/засуджування», — то вони помилкові, оскільки критика/засуджування скеровані або на винесення того чи іншого хукму, або на дію.

Що стосується першого (винесення хукму), то якщо воно суперечить Сунні чи Іджма колишніх сторіч, то буде ваджибом критикувати /засуджувати подібне. Якщо ж винесення хукму не суперечить Сунні і Іджма колишніх сторіч, але при цьому має слабкі докази, тоді це так само критикується /засуджується в тому змісті, що роз’яснюють слабкість доказової бази. Таке ствердження тих, хто говорить, що правильна думка тільки одна, а цього дотримуються усі праведні попередники і факіхи.

Що стосується дії, то якщо вона суперечить Сунні чи Іджма, то критикувати /засуджувати її стає ваджибом, але з урахуванням ступенів критики/засуджування. Про це ми згадали раніше, коли зачіпали питання про вживання набіза, навколо якого має місце розбіжність; або коли анулюється рішення правителя/судді у випадку його протиріччя Сунні, навіть якщо він послідував у цьому з яким-небудь вченим.

Якщо ж Сунна чи Іджма не оговорюють якесь питання, то тут стає припустимим використовувати іджтіхад, а отож, немає місця критиці /засуджуванню на адресу того, хто робить дію на основі іджтіхаду, і не важливо, йде мова про муджтахіда чи мукалліда.

Сама плутанина виникла з причини заяви групи осіб про те, що питання, які викликають розбіжності, — це і є питання іджтіхаду. Хоча імами дотримувались того, що питання іджтіхаду — це питання, у відношенні яких немає доказів, обов’язковість слідування яким була б очевидна, як, наприклад, є достовірний хадіс, який не вступає в протиріччя з іншим подібним хадісом. Проте коли між схожими доказами має місце протиріччя, або коли докази приховані, тоді вдатись до іджтіхаду стає припустимим.

Заява про категоричність у цьому питанні не є викликом на адресу тих муджтахідів, які вважають інакше. Дане питання подібне іншим питанням, в яких мала місце розбіжність серед праведних попередників. Ми абсолютно упевнені в тому, що тільки одна із двох думок правильна. Наприклад, ідда вагітної вдови триває до тих пір, поки вона не народить; статева близькість, де відсутнє сім’явипорскування, зобов’язує взяти повне омовіння (гусль); лихварства категорії аль-фадль і тимчасовий шлюб є харамом…».

В іншому місці Ібн Таймія сказав наступне: «У відношенні тих, хто наполягає на відокремленні від суспільства мусульман, висловлюється критика/засуджування. Хто вважає існування суспільства мусульман мустахабом — заявляє про необхідність боротись з такими людьми одним із двох способів. Хто ж говорить про обов’язковість існування суспільства мусульман — заявляє, що такі люди відносяться до тих, з ким б’ються і кого вважають нечестивцем, але при умові, що на це є доказ, дозволяючий битву і звинувачення в нечесті. Наприклад, після того, як усі сумніви усунуті, з заколотниками треба битись».

Ібн Таймія сказав: «Намаз повинен перечитати той, хто залишив спокій органів тіла в намазі,хто не вираховує час для масху. Проте з тим, хто поївши м’яса верблюда, не бере мале омовіння, справа обстоїть інакше через протиріччя доказів. Причина цього полягає у тому, що він витлумачив свою дію на основі одній із двох версій хадіса на цю тему».

Мухйіддін ан-Нававі сказав: «…що стосується питань, відносно яких є розбіжність, то немає за це критики/засуджування <…> Проте якщо він порахував необхідним зробити іншому насіхат, щоб вийти із розбіжності, то бажано і похвально зробити це з м’якістю». Далі ан-Нававі згадав, що інші шафіїти також зазначили, що дане питання має дві аспекти, і згадав, що в критиці /засуджуванні того, хто обнажив своє стегно, є дві сторони»2.

Абу аль-Хасан аль-Маварді сказав: «Факіхи шафіїтского мазхабу поділились на дві думки відносно наступного: чи припустимо йому (мухтасібу) примушувати людей дотримуватись його думки, його іджтіхаду в тих речах, де він виражає критику/засуджування, хоча відносно даних речей факіхи суперечать? Перша думка: думка Абу Саіда аль-Істахрі, який вважав, що мухтасіб може примушувати людей слідувати його думці і іджтіхаду. Отож, мухтасіб повинен бути із числа муджтахідів, щоб виводити свою думку у суперечливих питаннях. Друга думка: мухтасіб не може примушувати людей слідувати його думці і іджтіхаду, оскільки іджтіхад дозволений усім і дозволений у суперечливих питаннях. Отож, мухтасібом може бути немуджтахід, але при умові, що він знає засуджувані речі, у відношенні яких є консенсус»3.

Ібн Раджаб аль-Ханбалі сказав: «Засуджуване, яке ваджиб критикувати /засуджувати, повинно бути із засуджуваного, у відношенні якого є консенсус. Що стосується тих речей, у відношенні яких є розбіжність, то серед наших товаришів (ханбаліти) є ті, хто сказав: «Не є ваджибом критикувати /засуджувати тих, хто зробив дію на основі свого іджтіхаду або припустимого такліду». Проте Абу Яаля аль-Фарра в книзі «Аль-Ахкаму ас-султанійя» писав, що якщо розбіжність має під собою слабку основу, яка використовується як виправдання для хараму, в заборонності якого немає розбіжності, то буде ваджибом критикувати /засуджувати подібне. Наприклад, лихварство в грошах. Розбіжність по цьому питанню має під собою слабку основу, більше того, це стало виправданням для лихварства категорії ан-насіа.

У відношенні заборонності лихварства категорії ан-насіа є одностайність серед. Інший приклад — тимчасовий шлюб (мутъа). Даний вид шлюбу став виправданням для дозволеності перелюбства. Також аль-Фарра згадав слова Абу Ісхака, що тимчасовий шлюб — це явне перелюбство. Наводиться від Ібн Батта: «Нікях, укладений суддею, не розривається, якщо при його укладанні суддя вдався до тлумаченню. Винятком є той випадок, якщо суддя виніс рішення для чоловіка про дозволеність тимчасового шлюбу або про те, що після промовляння трьох талаків однією фразою можна повернути дружину; такі його рішення відкидаються. Більше того, чоловік, який робить подібні дії, заслуговує на покарання. Наводиться від Ахмада, що кожен, хто грає в шахи, заслуговує критики /засуджування.

Аль-Каді Мухаммад ібн аль-Хусайн аль-Ханбалі витлумачив слова Ахмада як мову про те, що хто грає в шахи не на основі свого іджтіхаду чи дозволеного такліда. Проте таке тлумачення — під питанням, оскільки наводиться, що Ахмад вважав, що той, хто п’є набіз, піддається покаранню, хоча в даному питанні є розбіжність. Застосування покарання є найвищим ступенем критики/засуджування, але при цьому Ахмад не вважає грішником того, хто вживає набіз. Отож.

Це вказує на те, що будь-яка розбіжність, яка має під собою слабку основу, піддається критиці /засуджуванню, оскільки сама Сунна вказує на заборонність подібного. Але при цьому той, хто робіть дію в питанні де є розбіжності, при цьому відштовхуючись від тлумачення, не позбавляється якості «справедливий». Проте Аллах знає краще! Також наводиться від Ахмада, що є ваджибом критикувати /засуджувати того, хто зробив намаз неналежним чином, хто не випрямляє свій хребет в поясних і земних поклонах, хоча відносно обов’язковості цього є розбіжність серед вчених»4.

Це були слова деяких вчених по даному питанню. Ми навели їх висловлювання через величезну користь при їх прочитанні. Що стосується спростування тих, хто не згоден з нами в тому, що змінювати треба тільки те, в чому немає розбіжності, то воно буде виглядати наступним чином:

1) Деякі вчені вважають, що в суперечливих питаннях немає критики/засуджування на адресу муджтахіда, але ж на адресу мукалліда. Але ми вважаємо, що це неправильна думка, оскільки більшість людей — мукалліди, а не муджтахіди. Критикувати /засуджувати простих людей в суперечливих питаннях означає забороняти їм робити таклід, що є в основі неправильним, оскільки є консенсус вчених в дозволеності такліда. Це з одного боку. З іншого боку, дії мукалліда на основі свого такліда подібні діям муджтахіда на основі свого іджтіхаду, тобто кожен із них вчиняє на основі того, до чому більш схильний або на основі такліда, або на основі іджтіхада. Отож, немає сенсу критикувати /засуджувати мукалліда чи муджтахіда за те, що ті діють згідно з тим, що вимагає від них Шаріат.

Проте ми вважаємо, що мукаллід заслуговує критики/засуджування, коли робить таклід без шаріатського тарджиха. Але ж саме шаріатський тарджих дозволяє зняти з мукалліда відповідальність перед Аллахом — Господом світів. Причина цього полягає у тому, що відсутність шаріатського тарджиха призводить до слідуванню пристрастям і бажанням. Якщо ж мукаллід робить діяння не на основі слідування пристрастям, тоді критика/засуджування повинні бути у відношенні тих речей, відносно яких є консенсус, що вони — харам. Здійснення такого хараму є ніщо інше, як слідування пристрастям. Аллах говорить:

وَمَنْ أَضَلُّ مِمَّنِ اتَّبَعَ هَوَاهُ بِغَيْرِ هُدًى مِّنَ اللَّهِ ۚ إِنَّ اللَّهَ لَا يَهْدِي الْقَوْمَ الظَّالِمِينَ

«A хто може бути більш заблудшим, аніж той,хто потурає своїм бажанням без вірного керівництва від Aллaxa? Boіcтинy, Aллax нe веде прямим шляхом нecпpaвeдливиx людeй» (28:50).

2) Висловлювання вчених:

«Що ж стосується їх слів: «У питаннях розбіжностей немає критики/засуджування», — то вони помилкові, оскільки критика/засуджування скеровані або на винесення того чи іншого хукму, або на дію. Що стосується першого (винесення хукму), то якщо воно суперечить Сунні або Іджма колишніх сторіч, то буде ваджибом критикувати /засуджувати подібне <…> Що стосується дії, то якщо вона суперечить Сунні чи Іджма, то критикувати /засуджувати її стає ваджибом…», — то їх треба розглянути з двох сторін:

а) Ніхто із мусульман цілеспрямовано не прагнув суперечити Сунні. Тому, якщо б хадіси чоловіка відповідали тим умовам, які прийняв його опонент, або ж його розуміння співпало з розумінням його опонента, тоді б не було між ними розбіжності в Сунні. Тому яким чином ми можемо примусити чоловіка дотримуватись наших умов або як ми можемо обмежити його нашим розумінням ?! Так, дійсно, якщо хтось із людей іде врозріз з Сунною, не маючи для цього хоча б слабкого доказу, або подоби доказу (шубхат уд-даліль), або не здійснюючи це на основі такліда, тоді ми критикуємо /засуджуємо його, оскільки він слідує за пристрастями. Про це ми згадали раніше.

б) Заява про те, що критика/засуджування скеровані на винесення того чи іншого хукму і на дію, які суперечать Іджма, — тут треба роз’яснити, що означає Іджма. Що мається на увазі під Іджма в даному випадку? Це іджма сподвижників, чи вчених, чи мазхабів? Яка сила доказу Іджма?

У свій час Ібн Таймів був звинувачений в тому, що він вийшов проти Іджма, коли заявив, що промовляння трьох талаків однією фразою зараховується як один талак. Були ті, хто сказав: «Він виступив проти Іджма і пішов по шляху нововведень». Абдур-Раззак ас-Санані в книзі «Субуль ас-салям» сказав: «Послідовники чотирьох мазхабів одностайні в тому, що при промовлянні трьох талаків однією фразою це зараховується як три талака; у цьому вони слідують за Умаром ібн аль-Хаттабом. Ті ж, хто не погодився з цим були піддані жорсткій критиці /засуджуванню. Більше того, дане питання переросло в науку для оцінювання того, хто є рафідітом і супротивником хукму про талак. Ібн Таймія і його учень Ібн Каййім були побиті і посаджені на верблюда для показу людям через фетву про те, що три талака однією фразою не зараховуються як три. Очевидно, що дана ситуація — наслідок фанатизму у питанні відгалужень (фуру), відносно якого ранні покоління Умми і подальші розійшлись у думці.

Не повинно бути критики/засуджування на адресу того, хто послідував за будь-якою із думок, і це відомо. Саме в таких питаннях виявляються неупереджені особистості із числа видатних дослідників і благочестивих людей».

Отож, вкрай необхідно роз’яснити значення слова «Іджма». Правильною думкою тут буде те, що під Іджма, яка зобов’язує критикувати /засуджувати, мається на увазі консенсус мусульман, з часів сподвижників і до наших днів, де кожен, молодий і старий, вчений і невіглас, одностайні в тому, що ті чи інші речі заборонені в Ісламі. Наприклад, заборона перелюбства, лихварства, п’янких напоїв, крадійство, вбивство, правління на основі невір’я і т.п. засуджувані діяння, які є загальновідомою в релігії річчю. В більшості випадків критика/засуджування відбувається в категоричних речах. Тому якщо під словами «критикується /засуджується кожен, хто вийшов проти Іджма» мається на увазі згадана нами Іджма, то це чудово якщо ж дещо інше, тоді дуже погано.

в) Деякі вчені сказали, що вимагається критикувати /засуджувати те, що має під собою слабку основу, яка використовується як виправдання хараму, відносно якої немає розбіжностей серед вчених. Під слабкою основою мається на увазі те, в чому явно проявляється помилка через слабкість доказу і аргументації. Слабкість основи вчені визначать по двом чинникам:

1) протиріччя ясному, достовірному тексту через інтерпретацію, далеку від істини, або ігнорування і залишення достовірного тексту;

2) мала кількість тих, хто говорить про це, тобто суперечить думці переважної більшості звичайних мусульман.

Подібна заява вчених є правильною, оскільки засіб, який веде до хараму, сам стає харамом. Прикладом слабкої основи, яка використовується як виправдання для хараму, у відношенні якого немає розбіжності серед суспільства, є питання тимчасового шлюбу. Передається від Ар-Рабіа ібн Сабра аль-Джухані, а він передає від свого батька:

أَنَّ رَسُولَ اللَّهِ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ نَهَى عَنِ الْمُتْعَةِ وَقَالَ‏ أَلاَ إِنَّهَا حَرَامٌ مِنْ يَوْمِكُمْ هَذَا إِلَى يَوْمِ الْقِيَامَةِ

«Посланець Аллаха ﷺ заборонив тимчасовий шлюб [під час прощального хаджу], сказавши: «З цього дня і аж до Судного він (тимчасовий шлюб) заборонений»5. Думка про дозволеність тимчасового шлюбу є слабкою, аномальною (шазз) думкою, яка призводить до поширенню перелюбства в суспільстві під приводом використання мубаха. З цієї причини тимчасовий шлюб заборонений, а той, хто укладає його, заслуговує критики/засуджування, адже засіб, який веде до хараму, сам стає харамом.

Проте речі, слабка основа яких використовується як виправдання для хараму, у відношенні якого немає розбіжностей серед суспільства, потребують обмеження /контролю певною стороною, яка б могла в обов’язковій формі для дотримання визначити ступінь слабкості, щоб це стало основою для критики/засуджування.

Ми вважаємо, що такою стороною повинен бути халіф, оскільки усунення розбіжностей в обов’язковій для виконання формі сходить до халіфу, адже саме Шаріат надав йому повноваження по усуненню розбіжностей через прийнятті однієї із думок (табанні), надав повноваження по турботі щодо справ суспільства і управління справами держави. Наказ Імама усуває усі розбіжності, протиріччя його наказу тягне за собою критику/засуджування.

Матеріал із книги:
«Норми Шаріату про діяльність наказувати схвалюване і утримувати від засуджуваного (аль-амру біль мааруф ван-нахъю аніль мункар)».

Ясін ібн Алі

_____________________

1. Книга «Іхъя улюм ад-дін», автор Абу Хамід аль-Газалі.

2. Книга «Аль-Адабу аш-шаръійя ва аль-мінаху маръійя», автор Ібн Муфліх аль-Ханбалі.

3. Книга «Аль-Ахкаму ас-сультанія», автор Абу аль-Хасан аль-Маварді.

4. Книга «Джаміу аль-улюм ва аль-хікам», автор Ібн Раджаб аль-Ханбалі.

5. Навів Муслім в «Сахіх».