Подібно ідеям, яких дотримуються люди і які є визначальними з точки зору поведінки і взаємовідносин всередині суспільства, так само ж ідеї, яких дотримуються держави (уряди), є визначальними з точки зору політики, яку проводять ці держави, і цілей, які вони переслідують.
В цьому контексті, щоб зрозуміти основоположну політику «Партії Справедливості і Розвитку» («Adalet ve Kalkınma Partisi», AKP чи AK Parti, «ПСР») у відношенні територій, де проживає Умма, нам треба спочатку поглянути на ідеї цієї партії. Як відомо, коли «ПСР» уперше прийшла до влади 3 листопада 2002 року, вона визначила свою політичну ідентичність у якості «консервативно-демократичної» партії. Оскільки ідейна структура вищезгаданої «ПСР» є основною темою даного номера журналу «Корінне змінення» («Köklü Değişim»), ми не будемо вдаватись в це глибоко. Ми перейдемо до нашої теми, зробивши лише невелике нагадування про те, як бачиться світ, особливо ісламський, з точки зору консервативно-демократичної ідентичності.
Консервативна демократія — це термін, який використовується урядом «Партії Справедливості і Розвитку» для опису домінуючої політичної точки зору на соціальні і моральні питання. В більш широкому змісті термін «консервативна демократія» підкреслює так звану «сумісність» демократії і Ісламу, орієнтовану на Захід зовнішню політику, прихильність неліберальній економіці і секуляризму.
Засновники «ПСР» з цією новою ідентичністю заявляли, що вони не хочуть проводити ісламістську політику і що вони прагнуть вивести релігію із політичної сфери в соціальну. Президент Ердоган своїми словами: «Особисто я орієнтуюсь на Іслам, але мій політичний орієнтир — це демократія», [1] — заявив із перших вуст про те,що вони збираються позиціонувати політичну ідентичність «ПСР» як «консервативно-демократичну».
«ПСР», яка прийшла до одноосібної влади зі своєю консервативно-демократичною ідентичністю після економічної кризи, апогей якої прийшовся на 2001 рік, почала свої відносини з Уммою з Афганістану. США, які вдерлись в Афганістан під приводом «тероризму» після атак на вежі-близнюки в Нью-Йорку 11 вересня 2001 р., запросили підтримку у держав-членів НАТО згідно з 5-ю статтею [2] Вашингтонської угоди [3]. Згідно з вимогою даної статті законопроект про Афганістан надійшов до розгляду в парламент у жовтні 2001 р. при підтримці правлячої коаліції партій «Демократична ліва партія» («Demokratik Sol Parti», DSP), «Партія націоналістичного руху» («Milliyetçi Hareket Partisi», MHP) і «Партія Вітчизни» («Anavatan Partisi», ANAP), при підтримці «Партії істинного шляху» («Doğru Yol Partisi», DYP) і при опозиції «Партії Справедливості і Розвитку» законопроект був прийнятий 319 голосами проти 100.
Абдулла Гюль, тодішній заступник голови «ПСР», заперечував проти цієї пропозиції в Великих національних зборах Туреччини (ВНСТ; тур. Türkiye Büyük Millet Meclisi — TBMM) і заявив, що з інтервенцією в Афганістан існує ймовірність відчуження Туреччини від Азії і Азії від Туреччини, додавши: «Ми не вважаємо доцільним направляти турецькі озброєні сили на зарубіжну таку масштабну операцію, тривалість якої не визначена» [4].
Проте, коли через рік до влади прийшла «ПСР», вона не вивела турецьких солдатів із Афганістану і встала на сторону очолюваної США «хрестової» коаліції. Окрім того, партія, подібно попередній адміністрації, продовжувала надавати підтримку «Міжнародним силам сприяння безпеки» (ISAF), які були створені за рішенням Ради Безпеки ООН і стали до роботи під керівництвом Великобританії 16 січня 2002 року. Через два десятка років, 27 серпня 2021 року, Туреччина виводить усіх своїх солдатів із Афганістану, оскільки США покидають Афганістан, уклавши угоду з талібами. Хоча в цьому процесі турецькі війська і не брали участь в Афганістані у якості бойової сили, вони усе ж таки діяли спільно з безбожними США і НАТО, яка є організацією хрестоносців, і стали співучасниками в окупації мусульманських територій. Афганське питання стало першою ознакою того, що уряд «ПСР» у зовнішній політиці не збирається проводити оригінальну і незалежну політику, засновану на інтересах мусульман. Адже було очевидно, що при вході в Афганістан у Туреччини не малось конкретної мети, напряму пов’язаної з її власними інтересами. Мотивом, який спонукав Туреччину вирушити в Афганістан, були дружні антиісламські відносини з США і з контрольованою Америкою НАТО.
З цієї причини після уходу США військова місія Туреччини в Афганістані була завершена. Хоча прихід до влади «Талібану» в Афганістане сьогодні розглядається як досягнення з точки зору розгрому мусульманами безбожної Америки, афганський народ стикнувся з серйозною економічною кризою і глибоким болем, викликаним війною. Більше того, згадана перемога була реалізована не за допомогою «ПСР», а всупереч «ПСР». Десятки тисяч мусульман, які були вбиті, поранені і замучені невірними, які вдерлись, залишились тягарем для уряду «ПСР», який заявив: «Ми йдемо туди заради безпеки братського афганського народу».
Наступною за Афганістаном другою мусульманською країною, в якій Туреччина, адміністрована «ПСР», зіграла відведену їй роль, став Ірак. Адже після Афганістану новою мішенню США був Ірак, багатства якого Штати не могли колонізувати через те, що Ірак на протязі довгих років парив на орбіті Англії.
США почали з того, що здійняли галас про те, що Саддама Хусейна є біологічна зброя, яка здатна викликати масову смерть. Увесь світ знав, що існування «зброї масового знищення» в Іраку було великою брехнею. Проте, на відміну від решти світу, лідер «Партії Справедливості і Розвитку» Реджеп Тайіп Ердоган, щоб узаконити в інтересах США цю величезну брехню, під час свого візиту в США 10 грудня 2002 р. заявив: «Туреччині, регіону і усьому світу в ім’я благополуччя необхідно, щоб в Іраку була ліквідована зброя масового знищення. Хоча війна — це останній варіант для Туреччини, але якщо адміністрація Саддама не підкориться рішенням міжнародної спільноти, буде проявлена необхідна реакція …» [5].
Проте істинною метою США було розповсюдження своєї гегемонії і впливу. Усунення впливу західних держав, які суперничають з Америкою, використання Іраку у якості бази в регіоні, розграбування обширних багатств Іраку, запровадження своєї системи і образу життя в країні, а також позбавити Ірак його міці. Проте, оскільки США від Іраку розділяють океани, було неминуче, щоб Америка отримувала матеріально-технічну і військову підтримку країн регіону при вторгненні в Ірак. Першою в цьому списку йшла Туреччина, на території якої знаходиться авіабаза Інджірлік і яка має сухопутний кордон з Іраком. Тому США звернулись з вимогою про переброску своїх солдатів по суші, поклавши справу Іраку на стіл перед «ПСР», с якою у них були тісні відносин з миті створення останньої.
Для негайного виконання даної вимоги США «ПСР» представила в парламент 25 лютого 2003 року пропозицію, яка увійшла в історію як «законопроект від 1 березня» і передбачала введення американських солдатів в Ірак шляхом їх дислокації в Туреччині. Пропозиція була відхилена, тому що не вдалось отримати абсолютну більшість 267 голосів, при цьому 48 депутатів від «ПСР» проголосували «проти». Як пізніше розповів один із засновників «ПСР» і один із колишніх віце-прем’єрів Ертугрул Ялчінбайир, депутати «ПСР», які проголосували проти цієї пропозиції, були зібрані у заступника голови групи для серйозної розмови, куди їх викликали за допомогою повідомлення на телефон. У той час був чоловік, який не змирився з вбивствами мусульман з боку безбожної Америки, але Америка зробила попередження Туреччині щодо даних заяв. Ці заяви належали депутату від Невшехіра Мехмету Елькатмишу, який також був одним із засновників «ПСР» і головою парламентської комісії з прав людини. Мехмет Елькатмиш, який виражав почуття усіх мусульман, сказав: «На наших очах було заявлено, що усе, що було сказано за минулі два роки, є брехнею, що окупація здійснювалась не з добрими намірами, а здійснювалась з чисто імперіалістичними цілями... В ході даної окупації були проігноровані усі норми і конвенції міжнародного права. Вторгнення в Ірак перетворилось в геноцид іракського народу. Американська адміністрація коїть злочин геноциду і жорстокості в Іраку. Такого геноциду не було ані при фараонах, ані при Гітлері, ані при Муссоліні» [6].
Проте зусилля добросовісних депутатів, які проголосували проти даного законопроекту, не змогли завадити Туреччині стати співучасницею американського вторгнення і різанини, тому що після обрання Ердогана прем’єр-міністром 14 березня 2003 року новий законопроект був підготовлений і представлений в парламент 19 березня. Через п’ять годин після прийняття законопроекту, який був прийнятий і введений в дію днем пізніше, США почали бомбардувати і атакувати Багдад; цю дію вони назвали «шоком і трепетом» [7]. Більшість депутатів, які проголосували проти пропозиції, разом з Мехметом Елькатмишем, більше не висувались на виборах 2007 року. Америка вбила мільйони мусульман в Іраку, поранила і переслідувала сотні тисяч із них, застосовуючи усі види бомб, включаючи хімічну зброю, авіацією, яку вона підняла з авіабази Інджірлік в Туреччині.
Не обмежившись цим, Америка розділила Ірак на федеральні регіони, які були пов’язані ниттю з центральним урядом, з системою, відомою як «Конституція Бремера», підготовленою головою виконавчої влади Полом Бремером, призначеним в Ірак після вторгнення. Таким Чином, Ірак був фактично розділений на шиїтський, сунітський і курдський регіони. Ірак, окупований під приводом і обіцянками «принести туди демократію», піддавався тортурам і переслідуванням як ніколи раніше в історії. Жахливі фотографії тортур, які просочились із в’язниці Абу-Грейб, залишили незгладимий біль в пам’яті мусульман. З початком «Арабської весни» в 2010 році іракський народ знов повстав. Поте це повстання було придушено вторгненням управляємого Іраном багдадського уряду, банд найманців та «ІДІЛ» які проголосили в 2014 році так званий «халіфат», при цьому усі вони служили інтересам Сполучених Штатів у їх вторгненнях. Сьогодні іракський народ намагається вижити в тіні розділення, насильства і зубожіння. Президент Ердоган, з іншого боку, заявляє, що йому жаль, що перший законопроект не був прийнятий, що він не жалкує про те, що трапилось в Іраку і що він втратив свої ісламські і гуманістичні почуття за допомогою заяви про небажання скоїти ту ж помилку в Сирії. Ну звичайно! Адже в Ірак прийшла демократія, і така ж демократія повинна прийти від «консервативно-демократичної» «ПСР» до сирійському народу, який, протистоячи режиму американського слуги Башара Асада, скандував гасла «Халіфату»!
Власне кажучи, так і трапилось. З поширенням «Арабської весни» на Сирію 15 березня 2011 року Сполучені Штати мобілізували Іран і Туреччину для захисту режиму Башара Асада так само ж, як під час американського вторгнення в Афганістан і Ірак. Іран зайняв своє місце на полі бою зі своєю армією і ополченням і почав боротьбу з сирійською революцією. Туреччина, щоб не дати можливості скиненню режиму, почала сприяти організації «Національної коаліції сирійських революційних і опозиційних сил», приймаючи в Туреччині світських діячів, привезених зі місцевої діаспори, таких як Бурхан Гальюн. З іншого боку, Туреччина надавала підтримку групам муджахідів на місцях в фінансовому і військовому відношенні і намагалась перенаправити їх від ідеї «Ісламського Халіфату» до ідеї «демократичної Сирії». Вона виставила встановлений Сполученими Штатами Женевський стіл переговорів на тлі єдиного можливого рішення, тому що, згідно міжнародній конференції по Сирs] «Женева-1», яка відбулась 30 березня 2012 р. за участю постпредів Ради Безпеки ООН, а також Саудівської Аравії, Катару і Туреччини, її метою було створення спільного тимчасового уряду між так званою «опозицією» і сирійським режимом шляхом збереження силових і військових інститутів. Таким чином Захід повинен був отримати контроль над революцією і не допустити мусульманам заповнити політичний вакуум шляхом проголошення Халіфату за методом пророцтва. Називаючи тих, хто чинив опір цьому рішенню, «терористами» і «радикалами», Захід з легкістю обстрілював і вбивав їх, і таким чином, він використав їх у якості засоби боротьби проти проекту по встановленню Халіфату і проти Ісламу. Концепція «громадянської і плюралістичної держави», що пропагувалась Заходом і державами регіону, повинна були лише замилювати очі і закликана стерти грань між істиною і брехнею.
Уряд «ПСР» будував свою політику у відношенні Сирії, найбільш болючої території Умми, виключно на цій меті. Саме з цією метою в Туреччину приймали іммігрантів, використовуючи їх у якості матеріалу для шантажу проти Європи, яка час від часу вставляла палки в колеса Америки в Сирії. З цією метою були проведені операції «Щит Євфрату», «Оливкова гілка» і «Джерело миру», а також для цього були укладені Астанинські і Сочинські угоди з Росією і Іраном. До того ж,саме з цією метою опозиція була знята зі своїх позицій під приводом війни з «ІДІЛ» і «Партією демократичної єдності» [8], а багато міст, особливо Алеппо, виявились відданими режиму Асада. Для цього і були створені зони припинення вогню і деескалації. План витіснення сирійського народу в Ідліб і, врешті решт, примушення його підкорятись режиму Асада так само переслідував дану мету. Проте метою сирійського народу, якого, мобілізувавши усі свої можливості, уряд «ПСР» жорстоко зрадив, було догодити Господу світів, замінивши тиранічний режим Асада, який закликав своїх хазяїв на допомогу, говорячи: «Сирія є останнім оплотом секуляризму», — на державу Ісламського Халіфату. Проте Туреччина, очолювана «ПСР», закрила очі сирійському народу і передала його в руки катам, роблячи вигляд, що нічого не помічає. Туреччина не відповіла на листи із Баніяса, а також на заклики про допомогу із Хули, Гути, Алеппо і багатьох інших міст. Як і Америка, Туреччина віддала перевагу поразці сирійського народу перед скиненням режиму Асада. Як сказала десятирічна сирійська дівчинка, яка озвучила свій протест проти президента Ердогана, він і його партія увійшли в історію як «уряд, який не мобілізував свою армію, поки сирійський народ був під винищенням».
Безперечно, сирійське повстання було найбільшим випробуванням для «ПСР» на території Умми, і це випробування було нею провалено. Крісло демократичної влади і згода Америки були поставлені вище слави Ісламу і довольства Аллаха. Така ж аналогічна демократична і ганебна позиція була проявлена «ПСР» проти мусульман Єгипту, Лівії і Тунісу під час «Арабської весни». Прем’єр-міністр Реджеп Тайіп Ердоган, який 15 вересня 2011 року вирушив в турне «Арабської весни» по Близькому Сходу, в інтерв’ю приватному телеканалу використав наступні заяви у відношенні того, що нову конституцію в Єгипті треба приймати на основі світських принципів або на основі принципів Шаріату: «Секуляризм — це певно не атеїзм. Як Реджеп Тайіп Ердоган, я мусульманин, я — не світська людина. Проте я прем’єр-міністром світської країни. При світському режимі у людей є свобода вибору: бути релігійними чи ні. Я рекомендую Єгипту так само мати світську конституцію. Адже секуляризм не антирелігійний. Не бійтесь світськості. Я сподіваюсь, що новий режим в Єгипті буде світським. Я сподіваюсь, що після цих моїх заяв ставлення єгипетського народу до секуляризму зміниться» [9].
Внаслідок даної рекомендації Ердогана рух «Брати-мусульмани» сформував «Партію Свободи і Справедливості» і взяв участь у виборах. Іскра ісламської революції була погашена брудними водами секуляризму. Подальші події усім відомі — Мухаммад Мурсі був обраний президентом, при цьому не маючи ніякої влади в армії і державних закладах, а далі він був скинутий в результаті державного перевороту призначеним самим же Мурсі начальником Генерального штабу Абдул-Фаттахом ас-Сісі 3 липня 2013 року. Внаслідок перевороту режим ас-Сісі вирізав тисячі мусульман, а десятки тисяч були заарештовані. Після перевороту деякі представники «Братів» заявили, що вони «потрапили у пастку, і демократія — не для мусульман», але було вже пізно. Мухаммад Мурсі, а також деяк інші лідери «іхванів», залишені на суд режиму ас-Сісі, які заручились підтримкою Америки, пали жертвами переслідувань в катівнях. Сьогодні в Єгипті панують корумпований військовий режим і жахливе зубожіння. Мусульман, які беруть участь в протестах проти перевороту, страчують групами за фабрикованими звинуваченнями. Президент Ердоган, який рекомендував Єгипту секуляризм і роками показував на площах знак «Рабіа» [10], зайнятий «нормалізацією» відносин з путчистським режимом ас-Сісі згідно з новою політичною стратегією Джо Байдена!
Причому роль по нормалізації не обмежується режимом ас-Сісі. Такі ж спроби нормалізації здійснюються у відношенні окупаційної влади сіоністського «Ізраїля». Насправді відносини уряду «ПСР» з Ізраїлем» не знаходились на аномальному рівні. Незважаючи на пережиті кризи, між двома країнами не було принципового ідейного розходження. Всупереч громадській думці, їх відносини продовжували підтримуватись за лаштунками. З розпадом Османського Халіфату благословенна земля Палестини, яка, як сказав султан Абдульхамід II, «даром» була віддана євреям, продовжувала залишатись невостребуваною і незахищеною в період правління «ПСР». Президент Ердоган, щоб справити враження на людей під час своїх візитів на Близький Схід, говорив промови, кажучи: «На жаль, «Народно-республіканська партія» (тур. «Cumhuriyet Halk Partisi», CHP) була при владі, коли «Ізраїль» був утворений, і саме ця партія визнала «Ізраїль»», — але, прийшовши до влади на чолі «ПСР», президент Ердоган таким же чином продовжував визнавати «Ізраїль». Хоча резонансний виступ Ердогана «one minute» в Давосі в 2009 році був зустрінутий з великою радістю в мусульманських країнах, пізніше Ердоган спробував розрядити обстановку, заявивши,що його реакція була не на Шімона Переса, а на модератора форуму. Якщо б не атака на пасажирський корабель «Маві Мармара» в 2010 році, то між Туреччиною і «Ізраїлем» не вникло б ніяких проблем. Більше того, саме Туреччина зробила крок назад в інциденті з «Маві Мармара». Чиста кров мусульман була продана в обмін на половинчасті вибачення і декілька мільйонів доларів у якості компенсації. Справа «Маві Мармара» була припинена внаслідок угоди між Туреччиною і «Ізраїлем», а честь родин шахідів — розчавлена. Потім Ердоган націлився на мусульман із «Фонду захисту прав і свобод людини і гуманітарної допомоги» («İnsani Yardım Vakfı», IHH), які критикували угоди з сіоністами і брали участь в організації рейсу «Маві Мармара», і сказав наступне: «Організовуючи рейс, ви питали мене? Ми повинні визнати,що нам потрібен «Ізраїль». Фактично, у уряду «ПСР» немає іншої політики, окрім відстоювання плану про «дві держави», розробленого в 1950-х роках Сполученими Штатами в противагу британській політиці у відношенні Палестини. На додаток до вищесказаному ми бачимо, що ані Палестина, ані мечеть аль-Акса не вважаються для «ПСР» червоними лініями всупереч інколи лютим словесним перепалкам Ердогана, оскільки відносини між «Ізраїлем» і Туреччиною б’ють усі торгові рекорди. В цьому контексті визначення, яке краще усього підводить підсумок нещирості «ПСР» у відношенні Палестини, — це заява, зроблена Ісраелєм Кацем, так званим «міністром розвідки і ядерної енергії» сіоністського утворення «Ізраїля», по саудівському каналу. Сіоніст Кац, який заявив, що Ердоган зіграв роль «Frenemy» [11] після того, як президент США Дональд Трамп визнав Єрусалим так званою «столицею «Ізраїлю», сказав про президента Туреччини Ердогана наступне: «Він досить часто нападає на нас. Ми теж відповідаємо. Не варто забувати, що Туреччина відправляє свої товари в регіон Перської затоки через порт Хайфа. 25% експорту Туреччини в країни Перської затоки здійснюється через порт Хайфа. Насправді, він (Ердоган) говорить тільки за себе. «Turkish Airlines» — найбільша міжнародна авіакомпанія, яка працює в «Ізраїлі». Обсяг зовнішньої торгівлі між двома країнами після інциденту «Маві Мармара» тільки збільшується» [12].
Насправді, ця подвійна позиція уряду «ПСР» так само викликала шквал обурення у палестинських мусульман і привела до скандування за зборах на захист мечеті аль-Акса від нападів сіоністського утворення в місяць Рамадан (2021) наступного гасла: «Ми знаходимось тут, а де ти, Ердоган?».
При уважному зіставленні того, що було наведено в цій статті, стає видно, що основна політика «ПСР» у відношенні країн близькосхідного регіону, таких як Ірак, Афганістан, Сирія, Палестина, Єгипет і Лівія, дотримується лінії, продиктованої американськими інтересами настільки, що дорожня карта «ПСР» відносно Умми набули синхронності з дорожньою картою США. Адже Америка знаходиться в центрі усіх розглядаємих кризових питань у якості суб’єкту і плеймейкеру. «ПСР» ж, у свою чергу, крок за кроком послідувала по стопам Сполучених Штатів і не тільки не сприяла пробудженню і порятунку Умми, але і практично зайняла позицію,яка присипляла мусульман і надавала їх в руки ворогів.
Мусульмани дальніх регіонів, таких як Східний Туркестан, де Америка не має ефективного впливу, приносяться в жертву комерційним відносинам, встановленим «ПСР» з Китаєм. В обмін на брудні і криваві гроші Китаю ігноруються окупація Східного Туркестану і жахаючі переслідування і тортури на рівні геноциду проти наших братів — уйгурів-мусульман. Серця мусульман Східного Туркестану обливаються кров’ю через розміщення китайських військ на станціях метро в Стамбулі і вручення аеропортам сертифікатів «Дружній до Китаю аеропорт». Сьогодні перед китайським консульством в Туреччині з метою возз’єднатись зі своїми родичами, які досі переносять муки в концтаборах Китаю, організовуються тематичні акції протесту з гаслами «Жорстокий Китай! Де моя родина?».
Араканські сини Умми, який звірські вбили невірні-буддисти лише за слова «Раббуналлах (Наш Господь — Аллах)!», навіть не згадуються в Туреччині. Мусульмани-рохінджа, які рятуються від переслідувань режиму М’янми, бродять по морям без громадянства і не можуть бути прийняті у жодній країні, окрім вимушеного прийняття з боку Бангладеш.
Таким чином, «ПСР», яка прийшла до влади майже 20 років назад, незважаючи на велику підтримку, що надавалась їй турецьким ісламізмом, вселяла надію в Умму, але, як вимога своєї «консервативно-демократичної» ідентичності, сумісної зі світським капіталізмом, на практиці проводила протилежну політику, відмовилась від мусульман і показала, що її погляд на землі Умми був прагматичним. Всевишній Аллах сказав наступне про тих, хто подібно «ПСР» та іншим такого ж роду, змінили свою ісламську ідентичність на порочну ідентичність, облачили правду брехнею, не сприймали Умму в виді організму і прийняли систему демократії, яка належить невірним, замість Праведного Халіфату, який, в свою чергу, є системою Аллаха:
يُخَٰدِعُونَ ٱللَّهَ وَٱلَّذِينَ ءَامَنُواْ وَمَا يَخۡدَعُونَ إِلَّآ أَنفُسَهُمۡ وَمَا يَشۡعُرُونَ
«Вони намагаються обманути Аллаха і віруючих, але обманюють тільки самих себе і не усвідомлюють цього» (2:9).
Будемо сподіватись, що вони схаменуться!
Мухаммед Емін Йилдирим
Köklü Değişim Dergisi
[1] « Зовнішньополітичне бачення консервативно-правих сил Туреччини» («Türkiye’de Muhafazakâr Sağ İktidarların Dış Politika Vizyonu»), Алі Аята.
[2] Стаття 5 гласить, що якщо одна держава-член НАТО стає жертвою озброєного нападу, решта усіх інших членів Альянсу будуть вважати це нападом на усі країни НАТО і відреагують на нього.
[3] Вашингтонський договір , він же Північноатлантичний договір , є документом про заснування НАТО, який 4 квітня 1949 року підписали в Вашингтоні дванадцять країн Європи і Північної Америки — Бельгія, Великобританія, Данія, Ісландія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Франція.
[4] https://www.bbc.com/turkce/haberler-dunya-58347606
[5] https://www.amerikaninsesi.com/a/a-17-a-2002-12-10-8-1-87862857/796938.html
[6] https://www.amerikaninsesi.com/a/a-17-a-2004-11-25-10-1-87946957/824746.html
[7] « Шок і трепет» (англ. «Shock and awe») — військова доктрина, в основі якої лежить концепція «швидкого досягнення переваги». Застосовувалась армією США в ходе кампанії в Іраку. Розроблена в 1996 році керівником Інституту оборонних досліджень і технологій Джеймсом Вейдом і співробітником Центру стратегічних і міжнародних досліджень Харланом Ульманом.
[8] Партія «Демократичний союз» , також «Партія демократичної єдності» (курд. Partiya Yekîtiya Demokrat, араб. حزب الاتحاد الديمقراطي , назва зазвичай скорочується до PYD ) — ліва політична партія, заснована в 2003 році сирійськими курдами.
[9] https://www.haberturk.com/dunya/haber/669311-laiklik-ateizm-degil-korkmayin
[10] Рабіа (от араб. رابعة — букв. «четвертий (-ая)»; стилізовано: R4BIA ) — знак в виді жесту руки, який уперше з'явився в кінці серпня 2013 року в соціальних мережах і на маршах протесту в Єгипті. Він використовується протестуючими, активістами і політиками, які виступають проти державного перевороту в Єгипті, який був очолений генералом Абдель-Фаттахом ас-Сісі і в ході якого був скинутий президент Мухаммад Мурси.
[11] «Frenemy» — це портмоне «друга» і «ворога», яке може відноситись або до ворога, який прикидається другом, або до комусь, хто дійсно є другом, але і суперником. Цей термін використовується для опису особистих, геополітичних і комерційних відносин як між окремими особами, так і групами чи закладами. Слово з’явилось в печаті іще в 1953 році.
[12] https://filistin.info/israil-erdogan-dusman-gorunumlu-dost/
