У світі, де панує капіталізм, економічні проблеми, як і інші соціальні проблеми, стають очевидними проблемами сучасного людства. Люди скаржаться на відсутність засобів до існування і відчайдушно шукають альтернативні джерела заробітку через недостатність своїх прибутків. У той час як мільярди людей, страждаючих від наявної ситуації, стогнуть, з одного боку, купка «щасливої меншості», з іншого боку, на жаль, не упускає можливості насолодитись принадами життя. Поки ці люди, які не знають навіть реальної ціни на хліб, продаваємий в країні, далекі від суспільства, в якому вони живуть, і проводячи своє життя в гонитві за задоволеннями і самолюбуванням, стоять на одній стороні, давайте обернемо свій погляд на іншу сторону, яка несе на своїх плечах увесь тягар світу, і подивимось на лихий стан цієї нещасної більшості...
Так, представники цього втомленого і розчарованого натовпу, хоча і несуть на своїх плечах увесь тягар світу, живуть без грошей і без засобів до існування; деякі із них живуть на повний шлунок, а деякі приречені жити на менше. Але якщо ви звернетесь до капіталістів, то отримаєте від них таку відповідь, що кожна людина має річний прибуток не менше декількох десятків тисяч доларів. Тому що розрахунок «національного прибутку на душу населення» по «валовому національному продукту» (ВНП), який є однією із базових розрахункових моделей капіталістичної економічної системи, показує, що це так (!), тобто, що кожна людина в цій країні має як мінімум десятки тисяч доларів — на папері. Якщо ви спитаєте: «А як же обстоять справи насправді?», — я відповім: «Загляньте до своїх кишень і гаманців», — правда там!
Тоді що це за «ВНП», «національний прибуток на душу населення» і чому нас примушують жити на «мінімальну зарплату», коли на папері ми маємо (як говорять) тисячі доларів в місяць?
Валовий національний продукт (ВНП)
ВНП (валовий національний продукт) визначається як сума вартості в даній валюті усіх товарів і послуг, вироблених громадянами країни за певний рік. Причина виділення слова «національний» у визначенні полягає в тому, щоб підкреслити, що він відрізняється від ВВП.
Валовий внутрішній продукт (ВВП), на відміну від ВНП, представляє собою вартість у валютному вираженні усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених в кордонах країни за певний період часу. В даному визначенні «певний період часу» може складати місяць, три місяці чи рік. Зазвичай ВВП розглядається за один рік. Кінцеві товари і послуги — це цінність, яка залишається після вирахування із загального обсягу вироблених товарів і послуг проміжних товарів, використаних для виробництва1.
З початку 1990-х років, коли глобалізація набрала сили, і чинники виробництва і капітал вийшли за межі країн, інтерес до макроекономічному аналізу зосередився на ВВП, який означає сукупний прибуток, створений в кордонах країни, замість ВНП, який позначає прибуток громадян країни2.
Національний прибуток на душу населення
При ділені валового національного продукту (ВНП) країни на чисельність її населення виходить ВНП на душу населення. Аналогічно, при діленні валового внутрішнього продукту (ВВП) країни на чисельність її населення виходить ВВП на душу населення3.
Однією із найбільш яскравих ілюзій капіталістичної економічної системи є проблема збільшення національного прибутку (ВНП/ВВП). Настільки, що ідея про те, що «національний прибуток повинен збільшуватись, щоб збільшувався прибуток на душу населення», є великою ілюзією. Це пояснюється тим, що в основі капіталістичної економічної політики лежить розуміння встановлення балансу між необмеженими потребами людини і обмеженими засобами їх вдоволення. Тому головне для капіталізму — це збільшення виробництва. Вони побоюються, що людина виснажиться перед лицем своїх «безкінечних» потреб, і тому рекомендують працювати над збільшенням засобів їх вдоволення, інакше кажучи, над збільшенням виробництва. Таким чином, вважається, що з ростом національного прибутку буде рости і прибуток на душу населення. Завдяки цій омані вони добиваються того, що люди, яких вони мотивують, працюють іще більше.
Хоча внаслідок зусиль цих людей, запрограмованих на безкінечну працю, виробництво збільшується, сума, яку вони реально отримують, не наближається до цифри, яка фігурує в розрахунках ВНП на душу населення. Отож, хто ж отримує прибуток від виробництва людей, які багато працюють в надії, що їх «національний прибуток на душу населення» збільшиться? Володарі капіталу, тобто капіталісти, тобто купка щасливої меншості, якій належить система.
Але чомусь не хочуть показувати...
Тому що, на думку капіталістів, головне — це збільшення національного прибутку, незалежно від того, як і серед кого розподіляється багатство, що в їх очах є найважливішим показником розвитку і розвинення. Це і є ті самі пихаті обличчя, яких нам показують на сцені в ілюзійному шоу. Через цей ВНП вони виражають, наскільки розвинена (чи нерозвинена) країна.
Уряди і політики або ставлять собі в заслугу, або стають об’єктами критики на основі показників ВНП і національного прибутку на душу населення. Це пов’язано з тим, що уряд зазвичай намагається довести, що справи йдуть добре і що купівельна спроможність населення зросла, вказуючи на ріст ВНП і прибуток на душу населення. Опозиція або інші політики так само намагаються показати погіршення ситуації в економіці за допомогою тих же фактів, тому що, як стверджують капіталісти, «Цифри не брешуть!». Цифри не брешуть, але за допомогою цифр можна створити ілюзію. Наприклад , в статті економіста Махфі Егільмеза «Ілюзія росту прибутків» є такі строки:
«В період з кінця 2002 по кінець 2013 року: ВВП збільшився на 592 мільярда доларів з 231 до 823 мільярдів доларів, а наш прибуток на душу населення виріс з 3492 до 10897 доларів.
Інакше кажучи, за цей 11-річний період прибуток на душу населення збільшився на 7315 доларів (в 3,1 рази).
За період з кінця 2002 по кінець 2013 року: внутрішній борг державного сектору виріс приблизно на 160 мільярдів доларів США, загальний обсяг зовнішнього боргу Туреччини збільшився приблизно на 250 мільярдів доларів США, а кредитна заборгованість домогосподарств — на 150 мільярдів доларів США. Якщо до цього додати прибутки від приватизації у розмірі 50 мільярдів доларів, отримані від приватизації державних закладів, побудованих за 80 років існування нашої республіки, то загальний ресурс складе 610 мільярдів доларів.
Якщо не брати до уваги прибутки від приватизації, то за цей 11-річний період сукупний борг державного сектора і домогосподарств збільшився на 495 мільярдів доларів з 210 мільярдів доларів до 705 мільярдів доларів. Темпи росту досягли 3,4 рази. За той же період, коли населення нашої країни збільшилось приблизно на 6 мільйонів осіб, сума боргу на душу населення виросла приблизно на 6400 доларів — з 3000 до 9400 доларів, тобто в 3 рази.
ВВП — поточне поняття. Інакше кажучи, він повторюється кожен рік. З іншого боку, такі поняття, як обсяг боргу і прибутку від приватизації, є фондовими поняттями. Інакше кажучи, вони показують накопичення минулого в розглядаємому періоді. Тому на основі наведених вище порівнянь неможна сказати, що «ВВП за останні 11 років збільшився на 592 мільярда доларів, і це збільшення відбулось за рахунок росту боргів на 610 мільярдів доларів». Це пов’язано з тим, що ВВП і в цьому, і в наступному році буде залишатись приблизно на цьому рівні або навіть збільшуватись, а ось обсяг боргу може збільшуватись.
З іншого боку, такий ріст боргових і приватизаційних прибутків, безперечно, є найважливішою рушійною силою, яка прискорила ріст ВВП. Окрім того, в даний розрахунок не включаються прибутки від «2В»4 і аналогічні разові надходження.
Якщо стисло охарактеризувати ситуацію, яка склалась за останні 11 років, то при рості прибутків на душу населення на 7315 доларів США розмір боргу на душу населення збільшився на 6400 доларів США»5.
Ілюзії капіталістичної економічної системи за допомогою цифр безкінечні, але ми самі є найближчими свідками того, чи покращується економіка чи ні, чи росте прибуток на душу населення чи ні. Ми також є свідками того, що наші прибутки, які , як показують розрахунки, збільшились, знов віднімаються у нас іншими розрахунками. Коротше кажучи, те, що система дає своїм людям правою рукою, вона віднімає лівою.
Є іще питання про розподіл ВНП, яке є залаштунковим трюком ілюзійного шоу. Як вже говорилось вище, це залаштункове питання, яке спритно не показують, є тем рогом достатку, який капіталісти направляють до своїх кишень. Вони не ставлять на порядок денний те, яку частину цього національного прибутку отримує народ і як він від цього виграє. Проте, як відомо, іншим основоположним принципом капіталізму є індивідуалістичне розуміння. Але в питанні розподілу цього прибутку він розглядає його не з індивідуалістичної, а з колективістської точки зору. Інакше кажучи, він задається питанням: «Чи може кожна людина отримати рівні чи справедливі вигоди від цього прибутку?»; він не досліджує, чи щаслива людина в дану мить. Тому що таке дослідження не відповідає інтересам капіталістів, воно примушує їх власними руками ламати механізм, заснований на експлуатації. Тому вони розглядають це питання з точки зору суспільства у цілому, а не окремої людини.
В будь-якому випадку, якщо б вони хоч трохи дбали про життєзабезпечення людей в індивідуальному порядку і про те, скільки вони повинні отримувати із національного прибутку, вони б не вводили модель оплати праці під назвою «мінімальна заробітна плата», яка забезпечує людям/робочим мінімальні (достатні, щоб не померти) засоби до існування.
Мінімальна заробітна плата
Мінімальну заробітну плату — або мінімальний розмір оплати праці — можна визначити як «заробітну плату, яку виплачують робітникам за робочий день, якої достатньо для вдоволення мінімальних потреб в харчуванні, одязі, здоров’ї, транспорті, культурі та інших потребах робітника в цінах дня». Мінімальна заробітна плата нараховується щоденно, виплачується, як правило, щомісячно6.
Мінімальна заробітна плата в Туреччині, яка визначається «Комісіями по визначенню мінімальної заробітної плати», з останнім підвищенням збільшилась на 14,2% і склала на 2018 рік 2029 турецьких лір брутто і 1603 турецьких лір нетто.
Питання про заробітну плату робітників набуває особливої значущості, якщо урахувати, що більша частина суспільства — це наймані робітники. Як ми вже говорили у введенні, очікування людей, які стогнуть під гнітом капіталізму, полягає в тому, щоб знайти високооплачуваному роботу в надії на те, що страждання людей будуть усунуті на максимальному рівні.
В конвенціях, підготовлених Міжнародною організацією праці (МОП), мінімальна заробітна плата, згадана в «Конвенції №26 про методи визначення мінімальної заробітної плати», є не практикою, характерної для Туреччини, а поняттям, маючим міжнародний еквівалент.
Згідно Законом про працю №4857, мінімальна заробітна плата, яка в деяких країнах світу також визначається як «священна», переглядається і оновлюється не ріже одно разу в два роки.
Комісію по визначенню мінімальної заробітної плати в Туреччині очолює один із членів, який визначається міністерством праці і соціального забезпечення:
- Генеральний директор міністерства праці чи його заступник;
- Генеральний директор міністерства охорони праці або його заступник;
- Директор Департаменту економічної статистики Державного інституту статистики або його заступник (Департамент статистики робочої сили, послуг, цін та індексів);
- Представник Секретаріату Казначейства, — начальник відповідного відділу Підсекретаріату Державної планової організації або уповноважена ним посадова особа;
- П’ять представників, збираємих по різним галузям праці вищою організацією робітників з найбільшою чисельністю робітників,
- П’ять представників, збираємих по різним галузям праці організацією роботодавців з найбільшою чисельністю роботодавців7.
Питання про те, що роблять представники роботодавців в комісії по визначенню мінімальної (прожиткової) заробітної плати, може виникнути тому, що капіталізм — це система, в якій пріоритетним є згода роботодавців (капіталістів), а не робітників. Через цю причину немислимо, щоб заробітна плата, на яку не згоден роботодавець, нараховувалась робітникам.
Ідеологічна точка зору
Капіталісти і комуністи розходяться у думках щодо питання розміру заробітної плати, які виплачується робітнику у відносинах між робітником і роботодавцем. Капіталісти вважають правильним при оцінці заробітної плати робочого виходити із його природного рівня. На їх думку, природна заробітна плата — це прожитковий мінімум, достатній для робочого. Ця заробітна плата може збільшуватись чи зменшуватись в залежності від росту чи зниження умов життя. Вони оцінювали заробітну плату робочого з точки зору витрат, необхідних для життя, а не з точки зору користі, яка приноситься його працею, потому що в основі трудового договору (іджара) лежала купівля-продаж. Це призвело до того, що ціни на предмети першої необхідності почали домінувати над заробітною платою найманого робітника. Згідно з цією системою, тобто системою, при якій заробітна плата найманого робітника визначається, виходячи із рівня життя, наймані робітники будуть мати обмежену кількість майна для вдоволення своїх мінімальних потреб згідно з суспільством, в якому вони живуть. Незалежно від того, чи достатня ця заробітна плата тільки для вдоволення основних потреб, як у випадку з найманими робітниками в інтелектуально відсталих країнах, таких як мусульманські країни, або ж вона достатня для вдоволення як основних потреб, так і розкоші, як у випадку з найманими робітниками в ідейно розвинутих країнах, таких як Америка і Європа, така практика є явним пригнобленням і суперечить положенню найманого робітника.
Хоча комуністи теж ґрунтували іджару на продажі, вони вважали правильним, що наймані робітники повинні отримувати зарплату згідно з кількістю виробленого людиною продукту за правилом «Від кожного — по здібностям, кожному — по праці». В будь-якому випадку це так само є відвертим і волаючим пригнобленням. Адже при зниженні обсягів виробництва через падіння ринкової ціни на товари, вироблені робочим, найманий робітник буде пригноблений. Іноді робітник починає злидарювати, тому що не може самостійно заробляти, і, в ітозі, він уходить з роботи. З іншого боку, якщо обсяг виробництва збільшується за рахунок росту ринкової ціни товару, виробленого робітником, то роботодавець опиняється у невигідному положенні, адже роботодавець буде повинен віддати прибуток робітнику, навіть якщо він його не заслужив. Тому ставити визначення розміру заробітної плати в залежність від продажу того, що робітник, тобто найманий робочий, виробляє на ринку, — це пригноблення. Більше того, це суперечить положенню найманого робітника8.
Справа в тому, що саме ринок визначає ціни на товари першої необхідності. Найманий робітник вимушений витрачати гроші, щоб вдовольнити свої потреби. Це неминуче, оскільки мова йде про потреби. Проте, як вже говорилось вище, людські ідеології при визначенні заробітної плати найманого робітника брали за основу або виробничі можливості найманого робітника, або мінімальну межу, при якій він може вдовольнити свої потреби. Проте це помилкова точка зору. Заробітна плата, яка виплачується найманому робітнику чи робочому, повинна бути величиною, яка визначається самими сторонами, які домовляться. Зазвичай це визначається ринком.
Що робити, якщо визначена сторонами заробітна плата недостатня для вдоволення потреб найманого робітника і його утриманців? В такому випадку береться до уваги наступне. Якщо ці потреби є базовими, то саме держава несе відповідальність за їх вдоволення. Держава повинна забезпечити основні потреби своїх підданих. Тому держава повинна вдовольняти ці обов’язкові /базові потреби, які не можуть бути вдоволені. Якщо ж мова йде про предмети розкоші чи другорядні потреби, то держава вважає себе відповідальною за їх вдоволення згідно зі станом казни/Байт уль-маль. Звичайно, таке рішення може бути реалізовано тільки в Ісламській Державі, яка дивиться на життя з точки зору ісламської акиди, тому що це рішення — рішення Ісламу.
Іслам у вдоволенні потреб орієнтований на індивіда. Він не розглядає потреби людини з точки зору дефіциту і обмеженості ресурсів, що лежить в основі капіталістичної економічної політики.
При капіталізмі ж потреби людини нічого не варті, а прибутки очікування капіталу мають цінність .
Саме Іслам вважає необхідним вдовольняти усі основні потреби людини. Він забезпечує основні потреби кожної людини окремо, не роблячи відмінностей між мусульманами і немусульманами, чоловіками і жінками, дорослими і дітьми, розумними і божевільними. Через цю причину Іслам в даному контексті орієнтований на людину.
В Ісламі усі види праці, які не є забороненими (харам) положеннями Шаріату для отримання засобів до існування, є дозволеними/мубах. В рамках цієї свободи усі все люди рівні.
Це пов’язано з тим, що в економічних відносинах між людьми, як і в усіх інших відносинах, Іслам робить акцент на захисті вищих цінностей (душа, власність, покоління, інтелект, гідність, честь, достоїнство, держава, релігія).
Одним словом, обсяг даної статті недостатній для того, щоб представити глибокі і всебічні рішення економічної політики Ісламу проти омани капіталістичної економічної політики, таких як розрахунки ВНП, національного прибутку на душу населення і мінімальної заробітної плати, які ми спробували викласти в загальних рисах, і щоб мати можливість сказати людям: «Зупиніться, погляньте, тут, в вашій релігії, є істинні (сахіх) рішення усіх цих і подібних проблем!». Проте багато праць, наявних в широкому багажі ісламської просвіти, здатні подолати цей недолік як по обсягу, так і по якості. Наш обов’язок — зануритись в цей океан знань, знайти і вилучити те, що необхідно для кожного із виниклих питань.
Köklü Değişim Dergisi
Ахмет Сиврен
15.03.2018
1. Валовий внутрішній продукт (англ. gross domestic product), загальноприйняте скорочення — ВВП (англ. GDP) — макроекономічний показник, який відображає ринкову вартість усіх кінцевих товарів і послуг (тобто призначених для безпосереднього вживання, використання чи застосування), вироблених за рік в усіх галузях економіки на території конкретної держави для споживання, експорту і накопичення, незалежно від національної приналежності і використаних чинників виробництва. Уперше це поняття було запропоновано в 1934 році Саймоном Кузнецом. ВВП країни може бути виражений як в національній валюті, і при необхідності довідково перерахований за біржовим курсом в іноземну валюту, так і може бути представлений по паритету купівельної спроможності (ПКС) (для більш точних міжнародних порівнянь).
2. Валовий національний прибуток (англ. gross national product) — один із основних макроекономічних показників системи національних рахунків. Часто вживається спільно з показником ВП або замінюється ним, що взагалі-то хибно. На відміну від валового внутрішнього продукту, який відображає сукупну вартість усіх кінцевих товарів і послуг, створених на території країни, валовий національний продукт відображає сукупну вартість благ, створених тільки її резидентами, незалежно від їх географічного положення.
3. Середній прибуток на душу населення — показник економічного добробуту країни, який вимірює середньостатистичний прибуток, отримуваний окремо взятою особою в країні за рік. Обчислюється із національного прибутку, поділеного на чисельність населення. Як показник, національний прибуток на душу населення принципово відрізняється від валового внутрішнього продукту на душу населення.
4. Території, які розташовані в кордонах Туреччини і визнані внаслідок кадастрового обліку такими, що втратили лісовий статус, називаються землями 2B. Землі 2B отримали свою назву від закону, до якому вони відносяться («Лісовий закон», стаття 2, підпункт B), і цей закон регулярно оновлюється державою і доводиться до відома громадян в офіційних публікаціях.
5. «Ілюзія росту прибутків», Махфі Егільмез.
6. Мінімальний розмір оплати праці (МРОП) — встановлений мінімум оплати праці за годину, день, тиждень чи місяць,рік), який роботодавець може (повинен) платити своєму робітнику і за який робітник може законно продати свою працю.
7. «Положення про мінімальну заробітну плату», «Resmi Gazete» (Офіційний вісник), 01.08.2004, №25540).
