З миті переселення Пророка Мухаммада ﷺ із Мекки в Медину, де була встановлена перша Ісламська Держава, до скасування Османського Халіфату 3 березня 1924 року усі уряди даного періоду правили згідно з Ісламом. Приблизно протягом 13 сторіч в житті мусульман завжди існували правителі і державі, які управляли Ісламом. В період Аср ас-Саадат1 і праведних халіфів ісламське управління було визнано усіма ісламськими вченими. Після періоду праведних халіфів ісламське управління продовжувалось в періоди Омейядів, Аббасидів, Сельджуків, Фатимідів і, нарешті, в період Османської держави.
Висловлювання, які містяться в історичних книгах про те, чи правили вони Ісламом в ісламських державах, вимагають подальшого ретельного вивчення для перевірки їх достовірності. Особливо у відношенні міжособистісних відносин, судових питань і торгівлі ісламські норми були застосовувані, і, на відміну від сучасних держав, немає ніяких записів про те, що був прийнятий який-небудь закон із законів інших держав, які не відносяться до мусульманському світу, у відношенні питань, зачіпаючих життя людей.
Протягом цього періоду мусульмани, стикаючись з проблемами в повсякденному житті, ніколи не потребували законів і рішень, які належали культурі, відмінної від Ісламу. Хоча мусульманські купці подорожували по дуже віддаленим частинам світу, аж до Індонезії, і хоча вони були знайомі з законами і управлінням держав, які жили в цих регіонах, вони у жодній мірі не піддавались впливу їх культури і законів. Навпаки, вони спричинили вплив на жителів тих регіонів, по яким подорожували, за допомогою ісламської акиди і хукмів і сприяли тому, що ті ставали мусульманами. Інакше кажучи, на них ніяк не впливали неісламські культури, навпаки, вони впливали на людей.
Мусульмани вірили своїй релігії і підкорялись їй, акиді і витікаючим із неї законам, і формували своє життя згідно з ними. Протягом усього свого життя мусульманам не треба було брати із неісламських культур нічого, що могло б сформувати їх життя і зробити їх повсякденність іншою. Тому що життя в державі, де жили мусульмани протягом усієї ісламської історії, було набагато краще і спокійніше, аніж життя в неісламських державах. До «епохи Просвіти», як говорять в західній культурі, протягом періоду до 1700-х років життя західного суспільства було повне страждань і пригноблення. В таких умовах західне суспільство не могло запропонувати мусульманам нічого, а мусульмани і не думали брати щось у них.
Османська держава, яка займає важливе місце в історії Ісламу, завжди була державою, яка управлялась Ісламом. Наступна знаменита притча, пов’язана з засновником Османської держави, заслуговує на повагу:
«Осман Газі, засновник Османської держави, був гостем в домі Шейха Едебалі. Після іша намазу Осман пішов у гостьову кімнату. Коли він збирався лягти на розстелений бавовняний матрац, його увагу привернула книга, яка висіла на стіні. Він негайно встав. Зрозумівши, що це Коран, Осман Газі відмовився лягати. Вранці, коли Шейх Едебалі зайшов у кімнату Османа Газі, щоб запросити його на ранкову молитву, то знайшов його, читаючого Коран, сидячи на колінах. Шейх Едебалі, побачивши, що постіль була нетронутою, с подивом помітив, що Осман Газі не лягав на неї. Тоді шейх, засмучений думкою про те, що Осману не сподобалась постіль, спитав у Османа Газі про причину того, що той не лягав. Осман Газі відповів хазяїну дома наступним чином: «Коли я зрозумів, що книга, яка висить на стіні — це Священний Коран, я відчув сором лягати в цій кімнаті. Мій поважний страх, благоговіння і повага перед Кораном не дозволяє мені лежати в кімнаті, де він заходиться».
Наджм ад-Дин Дайя Рази, який жив у часи правління сельджукського султана Алаадіна Кейкубада і, ймовірно, представив султану свій «Сіясатнаме», згадав в своїй праці питання, на які султани повинні звертати увагу, управляючи державою. Можна перерахувати деякі із них наступним чином:
«1. Султан повинен усвідомлювати, що султанат (влада) дана йому як благословення Аллаха.
2. Аллах, який дарує владу, забрав її у когось і віддав йому. Одного разу Аллах забере її у нього і передасть іншому. Через цей тимчасовий султанат він повинен прагнути роздобути власність і султанат, які будуть існувати вічно в Ахіраті.
3. Він повинен знати, що він є халіфом і заступником Аллаха в цьому світі.
4. Правитель повинен управляти державою сам, не призначаючи заступника, тому що призначений заступник не може бути таким же милосердним, як він сам.
5. Він повинен управляти державою справедливо і чесно, не коячи пригноблення.
6. Він повинен управляти по велінню Аллаха і заради Нього.
7. Правитель не повинен діяти відповідно до своїх бажань»2.
В Османській державі, яка була заснована з таким розумінням, ісламські положення займали надзвичайно важливе місце в житті правителів держави. Настільки, що османські султани з ранніх років постійно виховувались в дусі ісламської просвіти і отримували ісламську освіту. У вихованні османських султанів завжди брав участь один із вчених того часу.
Окрім релігійних курсів, таких як арабська мова, кіраат (правильне читання Корану), фікх, хадіси, тафсір, калям, вони також вивчали такі культурні дисципліни, як література, каліграфія, живопис, музика, математика, астрономія, архітектура, інженерна справа, політика, історія і географія. В усіх султанів, починаючи з Османа Газі, серця, душі і особистості були просякнуті духовними цінностями з раннього віку завдяки релігійним урокам, які вони отримували від релігійних діячів того часу, таких як шейх Едебалі, Дурсун Факіх, Молла Шемсюддін-і Фенарі, Амір Султан, Молла Хусрєв, Акшамсаддін, Азіз Махмуд Худаі, Ходжа Саад-ед-дін та інші3.
Султан Мурад II відправив Шехзаде Мехмеда, майбутнього Завойовника, в Манісу, щоб той провів там період свого сходження на престол. До нього був приставлений Молла Гурані, відомий вчений того часу. Шехзаде Мехмед день навчався верховій їзді, вивчав бойові техніки, а ввечері отримував необхідні уроки у свого вчителя. Він залишався в Манісі до 1451 року, коли був призначений на престол, і служив там на посаді санджак-бея. Він вивчав релігію і науку на високому рівні не тільки у Молли Гурані, але і у відомих вчених того часу, таких як Молла Шемсюддін-і Фенарі, Молла Хусрєв, Молла Гурані, Ходжазаде Мусліхіддін Мустафа аль-Бурсаві, Хидр Бей Челебі, Алі Тусі, Молла Зірек, Ходжа Юсуф Сінан-паша, Молла Лутфі, Фахреддін-і Аджемі, Ходжа Хайреддін4.
При уважному прочитанні джерел по історії Османської держави стає абсолютно ясно, що ісламська освіта займала перше місце у вихованні османських шехзаде. Погляди османських султанів були просякнуті таким розумінням: «Ті, хто управляє людьми в цьому світі, предстануть в Судний день зі зв’язаними руками. Якщо він був справедливим, справедливість розв’яже йому руки і введе його в Рай; якщо же він був жорстокий, жорстокість зв’яже йому руки і введе його у Пекло з руками, скутими на шиї»5.
Можна навести багато інформації про виховання османських шехзаде, але поки що ми хочемо зупинитись на цьому. Тут важливо зазначити, що Османська держава приділяла особливу увагу освіті принців, які будуть правити державою, і особливе місце в цьому вихованні займала ісламська освіта, тому що османські султани ніколи не розглядали управління державою за допомогою яких-небудь законів і правил, які суперечать Ісламу.
Османські султани, отримавши ісламську освіту в період свого шейхзадейства, завжди враховували принципи Ісламу в своїй державній діяльності, коли ставали султанами. З 1424 року, коли була створена інституція Шейх уль-Іслям, до скасування Халіфату в Османській державі було 175 Шейх уль-Іслям. Молла Шемсюддін-і Фенарі став першим Шейх уль-Іслям Османської держави в 1424 році. Раніше, в періоди до цього, завжди поряд з султанами були присутніми вчені. Проте вони не мали інституційної ідентичності як у Шейх уль-Іслям.
Починаючи з Осман Бея, усі османські султани завжди консультувались з вченими і отримували їх думки відносно будь-яких питань чи рішень, які вони збирались приймати. Вони не приймали рішень до того часу, поки не отримували думку вчених про їх законність і дозволеність. У цьому відношенні вони так само проявляли особливу повагу до вчених. Вчені мали особливо місце в ієрархії державі. Іноді вони не погоджувались з практиками султанів, приходили до них і застерігали від цих дій.
Одним із кращих прикладів цього є наступний випадок із життя Явуз Султана Селіма, одного із найбільш суворих султанів Османської держави:
«Одного разу султан Селім наказав розправитись зі ста п’ятдесятьма казначейськими чиновниками через зловживання ними посадою. Алі Джемалі-ефенді (Зенбіллі Алі), якому повідомили про це і попросили запобігти катастрофі, в порушення процедури і закону негайно прибув до палацу, сказавши, що у нього є послання для султана, він отримав дозвіл увійти, увійшов до султану Селіму і причину свого візиту, сказавши, що страта цих бідних людей недоречна і що одним із обов’язків муфтіїв є тримати на контролі положення правителів в Ахіраті. Явуз Султан Селім, роздратований цією заявою, відреагував і виразив своє несхвалення муфтію наступним чином: «Ця ваша заява — втручання у справи султанату і ображання, і обговорювати ці питання з султанами суперечить пристайностям і хорошим манерам». На це Алі-ефенді відповів: «Дійсно, султани повинні бути незалежними в своїх справах і свобідні від втручання. Проте їм необхідно консультуватись з досвідченими і мудрими радниками в своїх справах. В іншому випадку це буде на шкоду країні. Моя заява не є втручанням у справи султанату. Можливо, мені доведеться послужити вашому майбутньому в Ахіраті, і мій обов’язок — сказати про це так. Якщо ви пощадите їх кров (життя), тим краще. Якщо ні, то ви понесете відповідальність перед Аллахом». Явуз, який був суворим правителем, але таким же мудрим, як і його ім’я, прийняв це вірне наставляння і сказав, що помилував їх. Алі Джемалі-ефенді подякував йому за це, а коли зібрався прощатись, зробив тонкий натяк не по обов’язку служби: «Ви пробачили гріхи цих людей. Це було зроблено для Вашого вічного майбутнього. Якщо Ви відновите їх на посаді, то цього разу ви проявите доброту і співчуття, гідні вшанованого султанату». На це султан Селім відповів: «Я приймаю Ваше заступництво про помилування. Проте через їх недоліки в службі я призначаю їм покарання», — на що Алі-ефенді сказав: «Це Ваше рішення. Нам досить того, що ми досягли». І, сказавши це, він пішов.
В цьому зв’язку Алі Джемалі-ефенді, повертаючись після супроводження султана в Едірне, побачив, що чотириста людей, які купили шовк у порушення наказу султана, який заборонив купувати шовк, були відправлені геть зі зв’язаними руками, і, поцікавившись причиною, він негайно повернувся на зустріч з султаном і сказав, що ця ситуація є жорстокістю, заперечивши, що видача державним службовцям ним шовку є доказом того, що є згода султана, а закінчивши свою промову, він пішов, навіть не попрощавшись з султаном»6.
Одним із найбільш важливих прикладів того, що османські султани завжди підтримували зв’язок з вченими у відношенні своїх справ, є історія зі скринькою (ларцем), яка належала султану Сулейману Чудовому.
У султана Сулеймана Чудового був заповіт, і він хотів, щоб його виконали після його смерті. Цей заповіт полягав в тому, щоб его маленька скринька була покладена в могилу поряд з ним при його похованні. Султан Сулейман провів більшу частину свого життя в походах, і в одному із них помер. Коли його тіло доставили в Стамбул, почались процедури поховання. Згідно з його заповітом, скринька була вилучена і підготовлена.
На похованні великого правителя, звичайно, були присутніми усі чиновники держави. Шейх уль-Іслям Ебуссууду було повідомлено про такий заповіт султана Сулеймана. Ебуссууд сказав: «У жодному разі не слідує виконувати такий заповіт, це суперечить ісламському закону».
В решті решт, було вирішено не виконувати даний заповіт. Маленьку скриньку в могилу не поклали, але що в ній було, що хотів покласти в могилу найвидатніший правитель світу? Усіх охопила цікавість. Оскільки заповіт було виконано, скриньку довелось відкрити. Всередині скриньки виявились фетви Шейх уль-Іслям про те, чи відповідають справи і рішення, які повинен був прийняти султан Сулейман, релігії чи ні. Після цього Ебуссууд-ефенді вигукнув: «О, великий султан, ти виправдав себе перед Аллахом, але поклав відповідальність на нас! Подивимось, як ми виплутаємось із цього».
Як і в наведеній вище притчі про Явуза Селіма і Алі Джемалі-ефенді (Зенбіллі Алі), в Османській державі Шейх уль-Іслям висловлювали свою думку щодо рішень, прийнятих султанами, або з власної волі, або на підґрунті запрошеної у них фетви. Особливо після заснування посади Шейх уль-Іслям цей інститут набув іншого характеру, Шейх уль-Іслям також призначались на посаду кадіаскера, а дома, де вони проживали після призначення на цю посаду, були зроблені таким чином, щоб усі люди могли з комфортом приходити, задавати питання і отримувати відповідь по питання, пов’язаним з Ісламом. Деякі приклади втручання османських Шейх уль-Іслям в питання, пов’язані з внутрішньою і зовнішньою політикою султанів, наступні …
Цікавим прикладом захисту інтересів Ісламу і держави є фетва Ебусууда про набуття Кіпру у Венеції7. Тут видно, як державна політика співвідноситься з шаріатським правом. Для Османської держави, яка була багатонаціональною, багатокультурною, постійно взаємодіяла з зовнішнім світом і завойовувала нові території, фетви Ебуссууда були необхідним інструментом.
Починаючи з XVI сторіччя султан і великі візирі, хоча і входили до складу Ради султана (Діван-и Хюмайун), усі частіше дослухались до думки Шейх уль-Іслям, а з XVII сторіччя Шейх уль-Іслям фактично брав участь в управлінні. Наприклад, після смерті Ахмеда I Шейх уль-Іслям Ходжазаде Есад-ефенді, Софу Мехмед Паша та інші члени державного апарату зібрались у Шейх уль-Іслям перед ранковою молитвою, щоб прийняти рішення про вступ на престол шехзаде Мустафи. Також садразам (великий візир) Кеманкеш Кара Алі Паша, Шейх уль-Іслям Зекеріязаде Яхья-ефенді, улеми та інші члени державного апарату прийняли рішення про скинення султана Мустафи і вступу на престол Мурада IV.
Шейх уль-Іслям грали важливу роль в нарадах з питань державного управління. В XVIII і XIX сторіччях, коли Діван-и Хюмайун втратив свою значущість, наради збирались частіше, ставали більш масовими і володіли більшою владою в питаннях об’явлення війни, укладання миру, скинення султана, а також питаннях безладів в Стамбулі і провінціях. Шейх уль-Іслям займали головуючі позиції як найбільш впливові члени. Іноді ці наради збирались в домі Шейх уль-Іслям.
Під час османсько-російської війни, яка займала державу у часи Шейх уль-Іслям Дуррізаде Мехмеда Атауллаха Ефенді, в нараді, яка зібралась в домі Шейх уль-Іслям, останній висловився рішуче щодо можливості війни з Росією, закликаючи до війни у відповідь на вагання влади в цьому питанні, говорячи: «Москвичі відкрито захопили Крим, ми повинні просто промовчати?». Для обговорення політичних, військових і адміністративних питань на нарадах так само вимагалось отримання фетви від Шейх уль-Іслям для забезпечення їх релігійної і юридичної законності. Наприклад, питання карантину було обговорено на нараді, і була отримана фетва від Шейх уль-Іслям Меккізаде Мустафи Асіма Ефенді8.
Рішення про незалежність Греції в 1830 році на нараді було засновано на фетві Шейх уль-Іслям. Для створення нової військової структури в 1826 році улеми двічі збирались на нарадах в домі Шейх уль-Іслям Кадизаде Мехмеда Тахіра Ефенді з інтервалом в три дні, щоб обговорити питання з точки зору фікху, після чого були отримані фетви від Шейх уль-Іслям, в першій із яких обговорювалась необхідність військової підготовки, а у другій — покарання для дезертирів9.
Фенарі, повернувшись в Бурсу із своєї першої подорожі в Єгипет, став викладачем в Манастирському медресе, а потім став кадієм (суддею) в Бурсі. Коли він був кадієм в Бурсі, османський султан того часу Баязід I Блискавчиний прийшов до суду, щоб виступити у якості свідка по одній справі, але Фенарі відмовився приймати свідчення султана. Баязід сказав: «Я знаю цю ситуацію, справа обстояла ось таким чином», — але Фенарі відповів: «Ви не виходите в суспільство, просто щоб зробити намаз (Ваша присутність в ньому відрізняється від присутності будь-якого іншого). Тому я не можу прийняти Ваші свідчення», — як повідомляється в джерелах10.
В цій події, описаної в багатьох історичних джерелах, видно, що судді, які не розрізняють султана і звичайних підданих, з їх розумінням справедливості, так само гідні похвали, наскільки і покора султана, який без заперечень слідує рішенню, винесеному проти нього його власним підданим, так само є піднесеним і заслуговуючим на похвалу.
Коли Молла Фенарі повернувся із Карамана в Бурсу, він знов був поважаємий і шанований, і йому знов були доручені обов’язки викладача і кадія. Оскільки Фенарі був вже досить старий і досвідчений, він став людиною, з якою радились як в політичних справах, так і в області науки. Коли його питали про яке-небудь питання, він без вагань висловлював свою думку і запобігав будь-яким діям, які суперечили справедливості. У цьому відношенні він так само був дуже популярним у народі.
В період, коли жили потужні вчені в області ісламського права, навіть наказ султана, якщо він суперечив Шаріату, відкидався. Наприклад, у зв’язку з наказом Сулеймана Чудового згадаємо відповідь Ебуссууд-ефенді. Коли султан видав наказ про те, що орендна плата за вакуфне майно не повинна збільшуватись, Шейх уль-Іслям Ебуссууд-ефенді порахував цей наказ таким, що суперечить закону і дав наступну історичну відповідь: «Неможна залишити орендну плату такою, якою вона є, за наказом султана. Адже те, що є незаконним, не може стать законним за наказом султана; те, що заборонено — не може стати дозволеним. В цьому питанні закон Шаріату ясний. Ніяк інакше. Знаючи шаріатські приписи, ігнорувати їх — означає піддаватись загрозі, яка міститься в аяті Корану».
Наприклад, коли орендатори вакуфів Айя-Софії уникали збільшення орендної плати, вказуючи султану, що поточний прибуток від вакуфних магазинів більше аніж достатній для покриття витрат, і тому немає необхідності збільшувати орендну плату, і султан, провівши необхідні консультації, видав наказ згідно з бажаннями орендаторів, Ебусууд-ефенді сказав наступне: «Ні! Неможна! За наказом султана неможна зробити законним те, що є незаконним; заборонене не може стати дозволеним»11.
Розповідається, що Зенбіллі Алі-ефенді одного разу сказав султану Селіму I Явузу, що він дасть фетву на його усунення, якщо той скоїть дію, яка суперечить Шаріату. Коли султан різко заборонив йому втручатись в свої рішення, що Зенбіллі Алі-ефенді пішов від нього з гнівом без дозволу. Пізніше султан Селім I Явуз зрозумів свою помилку, похвалив його і запропонував йому посаду анатолійського і румелійського (балканського) кадіаскера. Ці легенди про Зенбіллі Алі-ефенді і султана Селіма I Явузе були закликані підкреслити важливість посади Шейх уль-Іслям, яка формувалась як новий офіційний інститут.
Існує ясне підтвердження того, що в Османській державі султани управляли згідно Ісламу. Їх вступ на пост підлягав схваленню ахлю ль-халь валь-акд, а їх усунення від правління Халіфатом могло відбутись за фетвою Шейх уль-Іслям, що означало, що вони втратили якість халіфа. Наприклад, коли англійці та їх агенти всередині країни, які намагались скинути султана Абдульхаміда, не змогли добитись успіху, вони в останньому відчайдушному кроці спробували отримати фетву від Шейх уль-Іслям. Проте Шейх уль-Іслям, знаючи їх наміри, уникав особистих зустрічей з ними, але вони, використовуючи хитрість, змогли отримати фетву через посередництво Елмали Хамді Язира і таким чином скинули султана Абдульхаміда.
Цей випадок сам по собі є одним із прикладів того, наскільки важливими були положення Ісламу в Османській державі і наскільки педантично султани ставились до дотриманню ісламських приписів.
Проте коли мова йде про відомості про те, що османські султани робили дії, які суперечили Ісламу, які можна знайти в історичних книгах, ці відомості слід оцінювати наступним чином:
a) Ці відомості, які містяться в підручниках історії, потребують аналізу. Вони з однаковою ймовірністю можуть бути як правдою, так і брехнею. Тому їх повинні викладати надійні історики, опираючись на документи.
b) Незважаючи на те, що вони були османськими султанами, вони так само були людьми, і тому вони могли робити помилки і гріхи. Вони не були янголами чи невинними пророками. Проте більшість відомостей, які стосуються порушенням Ісламу султанами, які можна знайти в історичних книгах, відносяться до їх особистого життя, такі як вживання алкоголю чи порушення обрядів поклоніння.
c) В останні періоди існування Османської держави основна причина неісламських вчинків, особливо в деяких питаннях, пов’язаних з державним управлінням, виходила від денме12, так чи інакше проникаючих в державне управління, і співпрацюючих з ними членів руху «Єднання і прогрес». Ці люди, іноді загрозами, іноді брехнею, іноді різними способами і методами, свідомо брали участь в неісламських практиках і рішеннях.
d) Це результат зусиль англійців і місцевих колабораціоністів, скерованих на очорнення османських султанів з метою зруйнувати Османську державо і скасувати Халіфат. Оскільки піддані Османської держава були мусульманами і дотримувались Ісламу, вони ніколи не відмовлялись від підкорення своїм султанам, молились за них і любили їх. Поширення чуток про те, що султани робили порушення Ісламу, було використано для дискредитації їх авторитету в суспільстві.
Проте, незважаючи на це, одним із найважливіших показників того, що Османська держава управлялась Ісламом і проявляла педантичність у слідуванні йому, є «Маджалла13». З одного боку, після початку промислової революції в західній Європі, учні, відправлені в Європу для отриманні технічної освіти, повернулись з впливом західної культури. З іншого боку, через зусилля англійців та їх колабораціоністів по поширенню західної культури в державному управлінні, були запропоновані вимоги про створення законів в західному стилі, що привело до створенню «Маджалла». Незважаючи на усі зусилля прихильників Заходу, закони не були взяті із Заходу, а кодекс «Маджалла» був створений на основі ханафітського фікху, підготовлений вченими того часу.
Врешті решт, османські султани правили Ісламом поряд зі своїми помилками і заслугами і залишались прихильниками Ісламу. Немає ніяких записів про те, що вони приймали або застосовували закони, несумісні з Ісламом, в управлінні державою. Звичайно, вони не були безгрішними, тому що залишались людьми, і помилки робились неминуче.
Мухаммед Ханефі Ягмур
1. Аср ас-Саадат — період щастя. Так називають період життя Пророка Мухаммада ﷺ. З цього почалась ісламська історія, яка в подальшому пройшла декілька історичних періодів — праведних халіфів, Омейядів, Аббасидів, Сельджуків і т.д. У часи Аср ас-Саадата мусульмани, очолювані особисто Пророком Мухаммадом ﷺ, добились вражаючих успіхів в усіх областях громадсько-політичного життя. Заради торжества ідеалів Ісламу вони не жаліли ані свого матеріального стану, ані навіть життів (Джерело: «Ісламський енциклопедичний словник», А. Алі-заде, «Ансар», 2007 р.).
2. «Виховання шехзаде в Османській державі», доцент, д-р Джевдет Кирпик.
3. Журнал «Somuncu Baba Dergisi», 204-й випуск, Ісмаіл Чолак, «Підготовка до світовому султанату: Виховання шехзаде в Османській державі».
4. Журнал «Somuncu Baba Dergisi», 204-й випуск, Ісмаил Чолак, «Підготовка до світовому султанату: Виховання шехзаде в Османській державі».
5. «Виховання шехзаде в Османській державі», доцент, д-р Джевдет Кирпик.
6. «Історія Османської держави», Ісмаіл Хакки Узунчаршили, Том 2.
7. Печеві Ібрагім Ефенді, «Історія Печеві», II том.
8. Архіви прем’єр-міністра, Джевдет Сиххіє, номер 347.
9. Ісламська енциклопедія (тур. Türkiye Diyanet Vakfı İslam Ansiklopedisi, скорчено тур. TDV İslam Ansiklopedisi, часто просто İslam Ansiklopedisi), тема «ŞEYHÜLİSLAM».
10. «Відносини між улемами і правителями в Анатолії в період бейликів», проф. д-р Мустафа Бактир.
11. «Бібліотека Сулейманіє», Решид Ефенді, номер 1036.
12. Денме (тур. Dönme, буквально — відступник) — кабалістична секта, яка вийшла із іудаїзму, заснована Якобом Кверідо, братом останньої дружини Шабтая Цві.
13. «Маджа́лла» — найбільша кодифікація норм мусульманського права.
