Прем’єр-міністр Тунісу Юсуф Шахед заявив про те, що його країна прагне зміцнити торгові та економічні відносини з США для підняття своєї економіки та створення нових робочих місць.
Про це він заявив за підсумками свого візиту у Вашингтон, який був ним охарактеризований як «успішний» та у ході якого він зустрівся з високопосадовими чиновниками в американській адміністрації, конгресменами, крупними бізнесменами, а також з міжнародними інвесторами.
«Члени Конгресу виразили свою готовність надати підтримку Тунісу , який вони вважають своїм стратегічним союзником у сфері боротьби «тероризмом», — заявив Шахед, вказавши, що на протязі переговорів з представниками нової американської адміністрації сторони констатували повний збіг поглядів. За словами прем’єра, департамент казначейства США виглядає як і раніше рішучим у тому, що необхідно продовжувати надавати підтримку Тунісу доти, доки демократичний перехідний процес у країні не буде завершений до кінця. Тим часом сенатор від республіканців Джон Маккейн пообіцяв, що «фінансовий законопроект, який передбачає скорочення допомоги для Тунісу, не пройде» (лондонська газета «Аль-Хаят»).
«Вірний путь» донизу
«Коли Обама говорить про Туніс, а члени Конгресу гаряче аплодують — значить, ми на вірному шляху і не повинні з нього сходити», Беджі Каід Ес-Сєбсі, березень 2011.
Так говорив президент Тунісу Беджі Каід Ес-Сєбсі у 2011 році, коли займав пост голови тимчасового уряду, коротко резюмуючи увесь менталітет туніських політиків, у яких у розумах немає ані політичного курсу, ані планів, а лише здатність діяти виключно під контролем західних імперіалістичних держав. Під час виборів голови республіки та парламентаріїв країни у 2014 році кандидати влаштували справжній марафон, демонструючи свою близькість до тих або інших «кіл» у західних державах, а також свою здатність отримати для Тунісу гарантії зовнішньої підтримки Європи або Америки, а вірніше — здатність догодити своїм «вирішувачам» із Заходу. Саме цей менталітет і привів Юсуфа Шахеда та тих хто був поріч, до думки, що візит до Америки «успішний», бо американські керівники залишились задоволені ним та пообіцяли допомогу та підтримку. Якщо американці пообіцяли, значить, Туніс йде по тому «вірному шляху» Беджі Каіда Ес-Сєбсі, який він «відкрив» 6 лет назад!
Усі розуміють, що Америка — держава-колонізатор, яка відчайдушно прагне усіма доступними засобами отримати гегемонію над усім світом. Концепція панування у свій час була закладена адміністрацією США, яка набула конкретних рис у доповіді Пентагону «Керівництво по оборонному плануванню: 92–94 (DefensePlanningGuidance)», підготовлена заступником міністра оборони Полом Вулфовицем та радником віце-президента по національній безпеці Льюісом Ліббі під час правління Джорджа Буша-молодшого. Серед найбільш значущих висновків, приведених у доповіді, було запропоновано «протидіяти регіональним силам отримати контроль над ресурсами та набути потужності; продовжити будівництво американських військових баз у регіонах з багатими природними ресурсами; а також дезорганізувати будь-яку промислову силу, здатну конкурувати з керівництвом».
«Надання допомоги» вважається одним із найбільш небезпечних способів отримання панування над народами світу, зокрема — над мусульманськими країнами. С тієї миті, як США вийшли на міжнародну арену як крупна колоніальна сила-спадкоємець британських та французьких колоній, Штати невпинно продовжують розробляти плани та підступи для того, щоб домінувати над ісламським світом. Так, голова Близькосхідного відділу Держдепартаменту США Дж.Макгі на прес-конференції голів дипломатичних місій США, акредитованих на Близькому Сході, яка відбулась у Стамбулі у 1950 році, дав зрозуміти про те, що «співпраця» є засобом набуття панування над регіоном, сказавши: «Америка повинна зуміти створити картину того, що США життєво зацікавлені у Близькому Сході та прагнуть створити модель регіональної безпеки на взаємовигідних для усіх регіональних гравців співпраці та партнерстві». Панування, брехливо назване «співпрацею», стало ядром американської політики у відношенні регіону для створення тут своїх агентів або використання важелів тиску на них, які гарантують виконання американського інтересу та розграбування народів.
«Американська допомога» — суще зло, і сама суть будь-якої невірної колонізаторської держави , а вже тим більше — Америки, говорить про те, що ця допомога надається виключно заради розширення та захисту своїх інтересів . Доказом цього є те, що США надають допомогу Тунісу лише на наступних умовах:
1 — Остаточне абстрагування від Ісламу та недопущення ніяких зносок у конституції країни про те, що Ісламський Шаріат є одним із джерел законодавства, а також прийняття демократії у якості системи правління.
2 — Повна нормалізація стосунків з єврейським утворенням. США спричинили тиск на лідера «ісламістської» партії у Тунісі Рашида аль-Ганнуші, внаслідок чого він заявив про те, що «тунісці не зацікавлені у тому, щоб нормалізація (з єврейським утворенням) була внесена у конституцію як кримінальна стаття». Далі члени Конгресу висунули умову (і навіть наказали) прем’єру Шахеду у ході його останнього візиту у Вашингтон, щоб Туніс надавав підтримку «Ізраїлю» в ООН та інших її організаціях, таких як ЮНЕСКО.
3 — Надання привілей американським озброєним силам, які знаходяться на території Тунісу. США зобов’язали Туніс підписати стратегічну угоду у військовій сфері та у сфер розвідки , яка надає право американським військовим користуватись землями Тунісу та вести розвіддіяльність на усій його території у межах уявної війни з «тероризмом». Беджі Каід Ес-Сєбсі відновив участь країни у проекті міноборони США «Розвідка, спостереження та збір інформації (Intelligence, Surveillance, andReconnaissance — ISR)». Як оприлюднила низку деталей офіційна газета НАТО, союзником якого виступає і Туніс (Барак Обама іще у 2015 році заявляв, що Туніс — стратегічний союзник Америки серед країн, які не входять у НАТО), проект у цілому скерований на розвідку , моніторинг, збір та обмін інформації , надання усіляких пільг членам альянсу, у тому числі — застосування супутників, безпілотних апаратів та літаків-розвідників, а також дозвіл виконувати сухопутні операції на своїй території.
4 — Прив’язування та повна здача економіки Тунісу світовим капіталістичним організаціям, таким як Міжнародний валютний фонд та Всесвітній банк, задачі та політику яких уряд не матиме право не виконувати .
Ось він, «вірний шлях», по якому нас ведуть Беджі та його прем’єр — шлях приниження та жебракування перед ворогом, який привів до краю безодні Туніс, перетворивши його на жалюгідну подобу держави, яка відмовилась від своєї релігії заради милості від ворогів, яка плентається у хвості, чиї правителі випрошують крихти на Сході та Заході. Туніс перетворився у відправний пункт американської експансії усього регіону північної Африки та в арену її боротьби з Європою за панування над усім континентом.
Чи потрібна Тунісу фінансова допомога?
Правителі Тунісу невпинно скаржаться про те, що наша країна бідна та потребує зовнішньої допомоги . Вони намагаються долучити до цього думку про те, що допомога та кредити врятують економіку Тунісу, а його народ — від бідності і навіть від голоду. Проте самі цифри, про які йде мова, повністю заперечують їх брехню. Уся ця допомога нічого із себе не представляє по відношенню до ВПП Тунісу — за п’ять років американська допомога Тунісу склала 865 млн. доларів, що не перевищує 0,5% від ВВП країни. Також така допомога — абсолютний нуль порівняно з багатствами Тунісу нафтою , газом, сіллю та фосфатами. Туніські родовища солі розробляє французька «COTUSAL», яка виплачує орендну платню по 0,005 туніських динарів за гектар згідно угоді 1949 року. Прибуток, який вилучають французи від реалізації солі, багаторазово перевищує усю суму тієї жалюгідної американської фінансової допомоги . Родовище Міскар (дає більше 90% усієї здобичі газу країни), 100% право власності на яке скинутий Зін аль-Абідін Бен Алі надав транснаціональній компанії «Брітіш Газ», яка грабує наш народ з 1992 року, з цей час принесло британцям прибуток, який у 20 разів перевищує бюджет Тунісу, і буде приносити надалі. Не говорячи вже про нафту та фосфати, а також про те, що кількість розграбованих у країни засобів, які сьогодні лежать в банках колоніальних держав, у з рази перевищує туніський бюджет.
Вірний шлях уверх
Бідність та кризи у Тунісі відбуваються не з причини малочисельності ресурсів, а через правителів-агентів , які продали свою країну , релігію та народ за дешеву ціну, щоб не випасти зі своїх крісел без ніжки. Вони згубили багатства Умми у шкідливих для країни та народу корумпованих схемах. Замість того, щоб використовувати на благо Умми громадську власність, яка належить їй, воно опинилось у кишенях фінансових китів. Далі ці правителі зробили країну залежною від Міжнародного валютного фонду та американської отрути під назвою «допомога».
Сьогодні Туніс не потребує фінансів та допомоги, а потребує великої системи Ісламу, в істинній державі, яка його втілить, — у державі Праведний Халіфат за методом пророцтва. Він об’єднає країни мусульман, повні багатств, якими їх наділив Аллах. Тоді Туніс знов стане великою частиною великої країни, візьме на себе турботу та належне керівництво над західними землями мусульманських територій, знов стане хазяїном Середземного моря, а кораблі Європи та Америки, як раніше, стануть просити дозвіл переплисти по ньому.
Газета «Ар-Рая»
Мухаммад ан-Наср Шувейха
Голова інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір у Тунісі
3 Зуль-каъда 1438 г.х.
26.07.2017р.
