30 березня — день, пов’язаний з певною подією із серії щоденних подій на землях Палестини. У цей день люди стали свідками злочинів іудеїв у відношенні палестинського народу.
Цей день, який був названий «День землі», вже не є звичайним, особливо у нинішніх обставинах, оточуючих палестинську проблему, як мотузка оточує шию на шибениці.
У п’ятницю (30.03.2018) натовпи людей із Гази взяли участь у «марші повернення», надихаючись духом боротьби та незліченних жертв, щоб довести, що вони є запобіжником проти усіх нехтування їх проблемою, як того бажають міжнародні рухи а також регіональні та місцеві інструменти. У кожній події вони знов і знов доводять, що проблема Палестини є лише ісламською і що це — навіть одна із важливіших проблем мусульман, незважаючи на усю дезінформацію.
Учасників мітингів не зустріли мирно. Іудеї почали стріляти у скупчення людей, внаслідок чого десятки пали шахідами і сотні були поранені у цьому кривавому злочині, який буде занесений у список єврейських злочинів проти палестинців. Тим часом правителі мусульман просто спостерігали за тим, що відбувається, виражаючи засудження, як правителі Єгипту, Йорданії та Туреччини, хоча усім відомо, що єгипетський режим є головною опорою осади сектора Газа.
Так само вчиняє режим Йорданії, який не жаліє сил для підтримання безпеки євреїв. Турецький режим ховається за полум’яними речами, але на ділі усі маски спадають з облич. У 2007 році з боку Туреччини були вжиті зусилля, щоб переконати рух «ХАМАС» визнати єврейське утворення та його право на існування, а також взяти участь у політичному процесі, який зробить «ХАМАС» прийнятним на міжнародному рівні та зніме з нього усі причини блокади. Спроба Кувейту у Раді Безпеки ООН засудити єврейське утворення та поразку цієї спроби через тиск американців довели, що основним ворогом нашої Умми є Америка і що вона захищає єврейське утворення.
Однією із найбільш серйозних перешкод на шляху рішення палестинської проблеми та припинення страждань її народу є розгляд цієї проблеми як національної, пов’язаної лише з народом Палестини, у відриві від тіла Ісламської Умми, а також позбавлення Умми від відповідальності, як і обмеження її ролі фінансовою та гуманітарною допомогою, хоча Умма відповідальна за цю проблему і на ї плечах лежить обов’язок звільнення Палестини та викорінення єврейського утворення із благословенної землі.
Деякі недалекі особи, які вводять в оману своїм «патріотизмом» та пов’язані з Заходом, їх порядком денним та проектами намагаються переконати людей у тому, що немає ніякої надії на Умму, немає ніякого сенсу звертатись до неї, що ми повинні «видалити колючки своїми руками». Питання для усіх них: хіба усі ці кровоточиві рани у мусульманських країнах, у тому числі — у Палестині, не є результатом руйнування держави Ісламу 3 березня 1924 року ? Що приніс нам патріотизм, окрім того, що поглибив наші рани, розірвав наше тіло та заклав підґрунтя для планів колонізатора у виді угоди Сайкс–Піко? Що зробили патріоти для наших країн, за винятком того, що замінили закордонний колоніалізм брехливою незалежністю та вдовольнившись роллю захисників закордонних інтересів? Правда сказана у притчі: «Я був з’їдений у той день, коли з’їли білого бика». Під приводом патріотизму ми дозволили нашим ворогам поїдати наші «батьківщини» одну за одною, не маючи можливості запобігти цьому, а лише чекати своєї участі.
З іншого боку, що більш корисно для нас: прагнення відродити Умму та пробудити її від сну або кинутись у руки невірного Заходу, вимагаючи у нього втрутитись у рішення наших проблем через різноманітні колоніальні інститути та кинути наші проблеми у коридори Ради Безпеки та ООН? Адже ці заклади ніколи не підтримували істину, не виступали проти брехні і не надавали допомогу пригнобленим, а усі їх дії в усьому світі є лише служінням інтересам колоніальних держав!
Деякі слідують резолюціям ООН по Палестині, вважаючи це виходом із положення та піднімаючи маси, вимагаючи виконання цих резолюцій (наприклад, резолюцію №194). Але хіба ООН не визнала єврейське утворення та його право на існування та володіння більшою частиною Палестини? Хіба вона не була свідком злочинів євреїв проти народу Палестини, а потім прирівняла жертву до вбивці? Хіба вона не вважає боротьбу палестинського народу проти євреїв-окупантів «тероризмом», у той час як злочини євреїв у відношенні палестинців — самообороною?
Якщо сьогодні більше за усе говорять про звільнення, тоді нехай маси несуть одне послання «Знищите трони та мобілізуйте війська!», «Зітріть кордони та викореніть єврейське утворення!». Умма та її армії здатні звільнити Палестину. Їй заважають лише штучно кордони та режими, що їх охороняють. Таким чином, мобілізація стане дійсною, мета — ясною та досяжною, навіть якщо осліпли деякі очі та оглухли деякі вуха через нестачу усвідомлення та недалекоглядності. Окрім цього, їх заклики та гасла залишаться позбавленими якого-небудь змісту, що відображає волю Умми та палестинського народу, на кого деякі намагаються покласти повну відповідальність за досягнення свободи та звершення проекту звільнення.
Їх голоси залишаться криком у пустелі, а їх рухи — бурею у стакані. Ними рухають емоції, і вогонь ентузіазму скоро згасне,внаслідок чого усе залишиться на своїх місцях, якщо тільки не стане гірше через те, що ці прагнення та інструменти досягнення цілей залишаться підвладними невірному колонізатору. Аксіомою звільнення є те, що ми повинні мати свою власну ідентичність, відмінну особистість та культуру, засновану на нашій ісламській вірі. Ми не повинні бути відображенням західних думок, рішень та образу життя, як і не повинні іти у ногу з його політичними проектами, пов’язаними з нашими проблемами, включаючи палестинську. Це вимагає від ісламської Умми зламати обмеження та кайдани, накладені невірним колонізатором на наші розуми, щоб ми залишились полоненими ідей розділення на національні утворення. Ми повинні відкидати усі їх рішенні з питання Палестини з усіма їх назвами та закликаючими сторонами, будь то рішення «однієї держави», «рішення двох держав» або так звана «угода сторіччя».
Як принизливо та смішно повертати спину до ворогів та удавати, що ми б’ємося з ними, а потім простягати свої руки за спини, щоб отримати смертельну отруту! Хіба немає протиріччя у тому, щоб просити ворога звільнити нас, коли він окупує наші країни? Або просити його допомогти нам створити державу, коли він — той, хто зруйнував нашу жертву Халіфат? Або просити дотримуватись наших прав, у той час, як він — той, хто допомагає вбивати нас, відбирати наші землі та виселяти нас звідти? Або просити у нього рішення наших проблем, у той час, як він розпалює розбрат серед нас, замислює зло та плете підступи, щоб знищити нас, захопити наші країни, наші можливості та багатства, щоб ми жили у зубожінні, голоді, хворобах, деградації та відсталості, а йому дісталось керівництво та останнє слово у цьому світі?
Халід Саід, член інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір у Палестині
04.04.2018
