Америка повністю обізнана щодо ісламських рухів — про тих, які не схвалюють її присутність та вплив у своїх країнах, або про тих, хто не згоден виконувати відведену для них Америкою роль.
Ці рухи Америка прагне не допустити до влади, оскільки вони усунуть її присутність у своїх країнах — не лише в одній країні, а в ісламському регіоні у цілому. Також Америка розуміє, з ким із рухів вона може співпрацювати — взяти за руку, привести до влади і примусити брати участь у грі демократії. «В інтересах Америки — спонукати усі партії та політичних лідерів, які мають релігійну приналежність, до прийняття всебічної демократії та відмові від насильства».
Америка хотіла отримати доступ до Туреччини через ісламські рухи, які, у свою чергу, погодились на зустріч з американськими політиками, не здогадуючись про тяжкі наслідки подібного роду сумнівних зустрічей. Глибина політики, підступність та вплив американців дозволили їм втягнути Ердогана, який говорив: «Спілкування та діалог — це шляхи до миру та врегулювання»,— у свою гру. Ердоган проводив приватні та довгі зустрічі з американськими політиками, внаслідок чого став рукою Америки у Туреччині. Хілларі Клінтон познайомилась з ним у 90-х роках до того, як стала держсекретарем США, коли він іще був мером Стамбулу. «Він виглядав амбіційним, сильним, чесним та активним політиком», — говорила вона.
Часті зустрічі Ердогана з американцями привели його до перемоги на парламентських виборах у 2002 році. Він годинами розмовляв з Хілларі Клінтон у приватному порядку у присутності професора університету та перекладача Давутоглу, який потім став міністром закордонних справ. Ці зустрічі привели до єднання американсько-турецьких поглядів та перетворилась у «плодотворні та дружні ділові відносини». Коли Хіларі Клінтон стала держсекретарем США, вона відвідала Європу та включила Ердогана, Гюля та високопосадових турецьких чиновників у своє турне. Вона змогла появитись у турецьких ЗМІ на популярному телешоу «Приходь і будь з нами», щоб «вплинути на позиції, що, у свою чергу, могло б дати урядам велику політичну підтримку для співпраці з ними (американцями)».
Американці підготували для партії Ердогана план дій, щоб отримати перемогу на наступних виборах. Вони зробили рішення економічних проблем Туреччини його драбиною у владу, тим самим посунувши попередній уряд. Ердоган вжив цілий пакет заходів по зміцненню у Туреччині впливу Америки, яка позбулась від погрожуючої сили військових і почала вихваляти передвиборчу кампанію його партії. Стівен Кінзер написав, що Ердоган «показав високу здатність в організації. Сучасну політичну кампанію на низовому рівні ніколи не вдавалось провести якій-небудь світській партії у Туреччині». Він продовжував розвивати роботу «Партії справедливості та розвитку» (ПСР), у якій жінки грали помітну роль з початку виборчої кампанії і до приголомшливої перемоги на парламентських виборах. Він сказав наступні слова на адресу Ердогана та його соратників: «Туреччиною правлять благочестиві ісламісти».
Ердоган отримав перемогу, перетворив Раду національної безпеки — меч, який знаходився на шиях голів урядів у Туреччині та складався із армійських генералів, — на консультативну раду під керівництвом громадянських осіб. Також були вжиті і інші заходи, які відволікли увагу від питання витіснення впливу англійців із Туреччини, такі як скасування смертної кари, внесення поправок у закони, які стосуються прав людини, і скасування репресивних законів. Ці дії Ердогана були направлені на те, щоб віддалити армійських генералів від влади. «Його уряд переслідував військових командирів після припускаємого військового перевороту, а його влада зміцніла більше, аніж у будь-якого попереднього громадянського уряду». Нещодавня спроба державного перевороту у 2016 році надала Ердогану можливість очистити Туреччину від військових агентів англійців та замінити їх американськими, наскільки це було можливо. Ця очистка триває і по сьогодні.
Туреччина виникла як регіональна держава, і тому вона повинна була грати роль, яку їй відводила Америка. Ердоган добився багатьох успіхів для американської зовнішньої політики і без коливань грав роль, яку вимагали Сполучені Штати.
Коли Америка окупувала Іраку у 2003 році та за допомогою своєї «демократії» відволікала розуми людей від опору, Ердоган почав хвалити та вітати послідовників Америки в Іраку, які допомогли окупанту зайняти їх країну. Щоб завершити гру у «демократію», необхідна була участь усіх сторін. Америка не могла напряму переконати усіх. «Коли суніти Іраку вирішили бойкотувати національні вибори, Туреччина переконала їх змінити свою думку та взяти в них участь». Туреччина зробила те, чого не змогла добитися Америка.
Ніхто не міг уявити, що Шимон Перес буде стояти перед турецьким парламентом у 2007 році, виступаючи на івриті та звертаючись до Ердогана зі словами: «Туреччина викликає довіру... Я прийшов, щоб виразити своє визнання».
Після переговорів, розпочатих Америкою у Кемп-Девіді у 1978 році між Єгиптом та єврейським утворенням, а потім у Мадриді у 1991 році між єврейським утворенням, що окупувало Палестину, та «Організацією звільнення Палестини», а також після угоди «Ваді Араба» у 1994 році між єврейським утворенням та Йорданією, залишилась Сирія, яка почала переговори з євреями, але вони припинились «Коли «Ізраїль» хотів розпочати секретні переговори з Сирією, він просив Туреччину влаштувати їх». У свою чергу, Америка продовжує просити Ердогана зіграти цю роль для запуску переговорів між єврейським утворенням та «ХАМАС».
Коли Америка, а з нею — і низка західних держав, розв’язала війну проти Ісламу під приводом «тероризму», щоб відштовхнути мусульман від своєї релігії та просунути у якості альтернативи те, відносно чого Аллах не ниспослав ніякого доказу, то вона потребувала підтримки правлячих режимів у мусульманських країнах. Ердоган не заперечував проти надання подібної підтримки. «На протязі чотирьох років, будучи «візиром» Сполучених Штатів, Туреччина довела, що є важливим партнером». Вона недвозначно сказала: «Ми тісно співпрацювали в Афганістані та Сирії у боротьбі проти «тероризму»».
Ердоган зіграв брудну роль для Америки у Сирії, утримуючи її ставленика Асада з 2011 року до справжнього часу при владі та розсіюючи сили Вільної армії за допомогою старту операції «Щит Євфрату», яка дозволила Башару захопити Алеппо, та операції «Оливкова гілка», яка дозволила режиму Асада увійти у Східну Гуту. Проте Америка не зупинилась на цьому, а стала далі використовувати Ердогана, вимагаючи від нього проведення великої кількості військових операцій у підкоренні своєму хазяїну.
Ердоган відкрито закликає до секуляризму. Цю роль він грає у відповідь на прагнення Америки зробити модель Ердогана прикладом для «ісламістських» режимів.
Також Давутоглу не бачив проблеми мусульман в окупації Палестини євреями, Чечні — руськими, Афганістану та Іраку — американцями, і не бачив рішення з точки зору Ісламу, будучи прибічником Османського Халіфату. Він дивився на ці проблеми з точки зору міжнародних законів — як на кризи, «які принесли багато страждань». У той же час мусульманські народи повністю втрачають довіру до своїх урядів у «пошуку рішень своїх політичних, економічних та соціальних проблем», тоді як Туреччина виділяється своїм положенням серед інших ісламських земель, «які потребують дива, яким і стала Туреччина — дивом, яке повинні були побачили мусульманські народи». Давутоглу хотів, щоб усі вони дивились на Туреччину як на Османський Халіфат, але, на жаль, лише ззовні і лише на нинішню Туреччину.
Жителі ісламських земель знають, що сьогодні не існує Османського Халіфату і що дії Туреччини не мають до нього ніякого відношення. «Туреччина стала слугою Америки, і її репутацію зіпсувало прийняття американської політики, які багато хто з мусульман вважає огидною».
Проте режими у мусульманських країнах відрізняються від народу. Америка хотіла покласти свої справи на ці режими, і вона добилась цього лише за допомогою відправлення до них турок. «Кожного разу, коли турецькі чиновники прибувають у різні мусульманські країни, будь то Ліван, Пакистан або Афганістан, різноманітні групи виявляють бажання зустрітися з ними».
Туреччина повністю взяла на себе американську роль, примусивши мусульман думати, що її дії — це глибока турецька політика, що ніяка сторона, окрім самої Туреччини, не має до цього ніякого відношення. Насправді, усе обстоїть інакше. Америка наполягала на внутрішньому перемир’ї Туреччини з курдами, починаючи з епохи Озала, який заявив, що сам наполовину є курдом, потім, при Ердогані, Америка продовжила наполягати на перемир’ї з найближчими сусідами. Це зробить Туреччину в очах людей миротворцем, який уособлює «велику концепцію міністра закордонних справ Ахмета Давутоглу, про яку у свій час писав автор книги «Стратегічна глибина». Ця книга зображає Туреччину суперактивним миротворцем. Перший етап проекту полягав у тому, щоб вирішити усі розбіжності між Туреччиною та її сусідами, і їй це у значній мірі вдалось. Другий етап — більш складний, і він не реалізується тільки лише «рішенням проблем з сусідами», він також вимагає «рішення проблем серед сусідів». Автор книги стверджує, що будь-які широкі розбіжності навколо Туреччини загрожують світу та обмежують можливості регіонального розвитку, і тому усі вони є невідкладною задачею для Туреччини».
Ердоган вирвав Туреччину із лап англійців, проте віддав у лапи американців; у чому ж користь? Туреччина втратила 78 років, з 1924 по 2002 рік, з миті скасування Мустафою Кемалем Халіфату та створення республіки. Потім 16 років минуло з того часу, як американці відняли Туреччину у англійців. Американці сприяли економічному успіху Ердогана, і «економіка Туреччини зацвіла, показуючи найшвидші темпи росту у світі». Проте правда виявилась, коли турки побачили усе зло економічних заходів Ердогана, які він здійснив після перемоги на довгострокових виборах — борг Туреччини зріс до неймовірних масштабів, виявився його економічний провал.
Мусульмани Туреччини не будуть обманюватись трюками Америки та її послідовників. Вони розуміють, що Халіфат, який колись був на їх землі, не буде прихований Ердоганом, щоб він не здійснив за наказом своїх хазяїв. Коли прийде світанок Праведного Халіфату за методом пророцтва, його промені проб’ють усе навколо, і Ердоган не зможе приховати їх.
Матеріали:
1 — «Перезавантаження», Стівен Кінзер (онлайн - видання).
2 — «Складні рішення», Хіларі Клінтон (печатне видання).
Газета "Ар-Рая"
Шафік Хаміс
08.08.2018 р.
