Міжнародне положення — це вид відносин, який склався між спричиняючими вплив на міжнародній арені крупними державами, інакше кажучи, питання пов’язано з крупними державами, які спричиняють вплив.
У зв’язку з чим проводиться вивчення ступені впливу тієї чи іншої держави на інші держави. З ростом ступеня впливу однієї держави над іншими піднімається і статус цієї держави на міжнародній арені. Цей статус продовжує рости, поки держава не набуває лідерство і не стає наддержавою, природно, якщо в ній були закладені подібні риси. У випадку,якщо одній із наддержав вдається взяти під свій контроль хід світових подій і змін,які відбуваються у світі, а також спричиняти вплив на інші наддержави, нав’язувати їм свою волю, тоді ця держава стає головуючою наддержавою на міжнародному майданчику.
Для ясного розуміння цієї картини необхідно відстежувати глобальні події і світові змінення, вивчати чинники і інструменти впливу, а також ступінь сили і слабкості цих чинників, щоб зрозуміти, як та чи інша наддержава почала втрачати свій вплив і силу. Іншими словами, щоб розуміти сходження і падіння наддержав у світі.
По своїй природі міжнародне положення не є сталим, воно не змінюється згідно вищезгаданим чинниками і елементам. Дані змінення можуть бути пов’язані з внутрішнім станом наддержав в усіх сферах життя; або з регіонами, які входять у зону їх впливу; або з геополітичною схваткою за місце головуючої наддержави і спробою зсунути колішню головуючу силу з місця наддержави. Окрім цього, є інші обставини, які провокують геополітичні змінення,як наприклад, ступінь інтенсивності участі наддержав разом з головуючою наддержавою у врегулюванні міжнародних проблем чи ступінь впливу тієї чи іншої наддержави на маленькі держави, що збільшує її міжнародний імідж і розширює зону впливу, зміцнюючи міжнародні позиції перед лицем головуючої наддержави.
Усією своєю міццю, потенціалом, усілякими можливими засобами і методами ці наддержави працюють над тим, щоб змістити головуючу наддержаву з першого місця або вплинути на неї, щоб добитися співучасті у процесі врегулювання міжнародних проблем заради підвищення свого геополітичного статусу і щоб брати участь у розділі світових ресурсів, зміцнюючи свій вплив. Щоб добитися своїх цілей, наддержави намагаються використати кризи, пов’язані з головуючою державою, її слабкі сторони і внутрішні проблеми, а також виникаючі коливання в зонах її впливу, у тому числі не упускаються із виду у цілому наявні міжнародні події і обставини. Кожна наддержава займає активну позицію у відстоюванні своїх інтересів, не припиняючи вживати усілякі можливі дії заради досягнення мети,оскільки така риса притаманна наддержавам, у протилежному випадку їх неможна було б називати наддержавами.
Аналогічно цьому обстоять справи з державами, які прагнуть стати наддержавою. Вони повинні володіти подібними рисами, тобто бути настільки ж активними, як крупні країни. Держава, яка не володіє подібними рисами, не у змозі займатись активними діями, вона не переймається цим через відсутність мотивації, і, як наслідок, вона не може вважатись наддержавою і займати місце на міжнародній арені. Така держава зазвичай вважається або регіональним лідером, який незалежний, як Китай, або невеликою незалежною державою, як Швейцарія і Нідерланди, або державою-сателітом, що обертається навколо орбіти якоїсь наддержави, як Канада і Японія, або повністю залежною державою, як більшість держав в Африці, Азії і Південній Америці.
В останній час навколо головуючої наддержави — США — склались обставини, які вказують на можливість змінення міжнародного положення. У зв’язку з цим ми повинні дослідити змінення, які відбулись, та масштаби і обставини того, що трапилось. Адже міжнародне положення залежить від наддержав, які управляють геополітичними справами, розпалюючи в зонах свого впливу великі і локальні конфлікти, що провокують серйозні світові чи регіональні кризи. Маленькі держави у своїй більшості є залежними. Іноді одна маленька держава, яка по своїй площі більше другої маленької держави, може спричиняти вплив на останню у межах, допускаємих їй тією наддержавою, якій слідує перша маленька держава. Наприклад, Єгипет впливає на Судан, Сирія впливає на Ліван, Саудівська Аравія впливає на Бахрейн і так далі... Політичні коливання в маленьких державах часто пов’язані з наддержавами, яким вони слідують, або геополітичною боротьбою за контроль над ними.
Якщо відбуваються змінення, наслідком яких стане набуття суверенності маленької держави, то наддержави оперативно втручаються в нього під різними приводами, щоб запобігти досягненню подібних цілей. Особливо це помітно, коли починають проходити в Ісламській Уммі, яка має характерні якості не тільки звичайної наддержави на міжнародній арені, але і лідера. Це і відбулось, коли в ісламських землях, зокрема — в арабських, спонтанно спалахнули повстання і революції. Усі пам’ятають, як наддержави поквапились втрутитись і не допустити набуття повсталими народами своєї незалежності. Наддержави з усіх боків осаджують неспокійні країни, щоб не дати ситуації вийти з-під власного контролю і не втратити там вплив. Варто їм втрутитись у ці країни, як питання стає геополітичною проблемою між наддержавами. Як, наприклад, це трапилось у Лівії. Наддержави побоюються того, щоб народні повстання привели до боротьби між Уммою і цими наддержавами. Найяскравіший прикладом тому є те, що відбувається сьогодні у Сирії.
Після початку розкладу Радянського Союзу у 1989 році, його остаточного падіння у 1991 році і демонтажу східного соцілісичного блоку, який вважався важливим стратегічним регіоном і передовою лінію оборони Соціалістичного табору, який отримав назву Варшавський договір,причиною чому стали внутрішні проблеми, ідеологічні відхилення і економічні потрясіння,і після вступу СРСР у вигадану «зоряну війну» і військових поразок у гарячих точках світу, зокрема — в Афганістані, Радянський Союз позбавився рангу другої головуючої наддержави, яка конкурувала з першою головуючою наддержавою у світі — Америкою. Саме тоді Америка скористалась новим міжнародним положенням, побачивши конкурента за перше місце, і заявила про своє одноосібне управління світом, щоб стати єдиною і першою наддержавою після падіння СРСР, тобто після смерті свого єдиного партнера в управлінні міжнародними відносинами з миті підписання двобічної угоди «політики примирення» у 1961 році, коли США і СРСР розділили світ на зони свого впливу.
Росії не вдалось зайняти місце Радянського Союзу, навпаки, вона виявилась виснаженою і розбитою після того,як була лідером у своєму соціалістичному таборі, адже Радянський Союз з усіма своїми п’ятнадцятьма республіками і сусідніми союзними державами Східної Європи представляв собою природну зону впливу Кремля. В деяких із цих країн Росія повністю позбавилась впливу, незважаючи на заснування нею «Співдружності Незалежних Держав» (СНД), куди увійшли одинадцять республік. Це стало жалюгідною спробою Росії зв’язати з собою пострадянські країни, щоб зберегти в них свій вплив.
Проте, незважаючи на це, вона втратила контроль над деякими із них, як України, і Грузія, а решта держав перебуває у вкрай хиткому стані і схильна виходу з-під контролю, зокрема — п’ять середньоазіатських республік. Таким чином, розпад Радянського Союзу обернувся для Росії нокаутуючим ударом, після якого вона так і не змогла піднятись на ноги на міжнародній арені. Навіть по спливанню майже тридцяти років вона не оговталась і не повернула свої колишні позиції.
Таким чином, змінення міжнародного положення відбулось без розпалювання світової війни чи крупних конфліктів, провокуючих падіння наддержави, що є нормою в історії краху великих держав. Радянський Союз пав не в результаті світової війни. В Росії не було такої війни, в якій переможець вступив в столицю країни, яка програла, і підняв свій прапор, як це мало місце в Османській державі і Німеччині у Першій світовій війні, або з Німеччиною, Японією та Італією у Другій світовій війні. Адже тоді сторона, яка перемогла, диктує і нав’язує тій, яка програла, свої умови, і тоді наддержави-переможці стають головними на міжнародній арені.
Падіння Радянського Союзу — головного суперника Америки — спокусило американців і навіяло їм відчуття гордості і пихатості. З усією зарозумілістю вони почали ігнорувати прохання, поради і обурення інших держав. Так Америка без усілякого міжнародного рішення провела великомасштабну військову операцію на Балканах і вторглась, використовуючи військову міць своєї країни спочатку в Афганістан, а після в Ірак під брехливими приводом, не отримавши ніякого схвалення з боку РБ ООН. Але ж наддержави підписали угоду про дотримання міжнародного права, закладеного в основу ООН після Другої світової війни під час зміни тодішнього міжнародного положення. Таким чином, Америка порушила міжнародне право,яке сама ж схвалила в ООН, незважаючи на те, що є головним засновником цієї організації у 1945 році.
Таким чином, Америка підірвала довіру до себе і до цієї міжнародної організації, а це служить одним із чинників падіння самої Америки і цієї міжнародної організації,оскільки кожне порушення Америкою міжнародного права чи міжнародних норм, які були прийняті народами світу, підриває її авторитет і позбавляє довіри до Америки. Світ перестає поважати її і починає сумніватись у слідуванні за нею та її людьми. Врешті решт, світ починає засуджувати Америку і виступати проти неї, що усугубляє процес спричинення впливу на інші держави і народи, оскільки вплив залежить від довіри до Америки, а точніше — від її порядності і дотримання нею міжнародного права і міжнародних норм.
Наприклад, на початку 2001 року американський президент у черговий раз проголосив політику винятковості — тобто одноосібного управління світом — на міжнародній арені, повністю проігнорувавши інші наддержави і народну незгоду з такою політикою. Згадайте, як президент Джордж Буш-молодший заявив тоді: «Хто не з Америкою, той проти нас». Саме цей слоган викликав гнів світу проти Америки і спровокував ненависть багатьох людей, які почали закликати міжнародну спільноту зайняти антиамериканську позицію. Інші наддержави вирішили скористатись наявною ситуацією.
Так Франція підняла свою голову і запропонувала Німеччині і Росії сформувати вісь опозиції, яка виступає проти американської окупації Іраку. Такий поворот подій спричинив вплив на Америку і вимусив Буша відвідати Брюссель 21 лютого 2005 року у межах так званого «дружнього турне Буша», щоб відновити довірчі відносини з Європою. У своїй промові американський президент Буш-молодший сказав: «Америка підтримує сильну Європу, тому що нам потрібен сильний партнер у важкій роботі по. просуненню демократії і свободи у світі. Наша міцна дружба життєво важлива. І ніякі тимчасові суперечки, ніяка сила на землі ніколи нас не розділить» (див. «Німецьке радіо» за 21.02.2005).
Асад Мансур
Газета «Ар-Рая»
14 Мухаррама 1442 р.х.
02.09.2020 р.
