بسم الله الرحمن الرحيم
Прийняття певних законів (табанні) — одна із кращих і найвеличніших ідей, яка подібна чіткам, які збирають усі каміння в одні нитку, не даючи їм розпадатись.
Іслам зробив прийняття (табанні) повноваженням того, хто наділений владою і лідерством, будь то халіф чи амір групи, і коли він приймає певний закон (табанні), ті, хто знаходиться під його підкоренням, повинні підкорятись і слідувати. У більшості рішень і ідей Ісламу є розходження у думках (іхтіляф), в такому випадку це розходження усуває володар влади чи амір, приймаючи певні закони — як загальні, та і приватні, і прийняте ним є переважним і обов’язковим в слідуванні. У випадку табанні не дозволяється суперечити з володарем влади ; в Ісламі це дозволено тільки в одному випадку, коли спостерігається явне невір’я, що дає право оскаржувати і виражати свою думку.
Що стосується битви з тими, хто відступив від Ісламу після смерті Посланця ﷺ, то володар влади — халіф мусульман Абу Бакр ас-Сиддик — прийняв рішення битись з цими віровідступниками. У цьому питанні з ним розійшовся Умар аль-Фарук, бо вони по-різному розуміли реальність віровідступників. Умар (р.а.) оскаржив Абу Бакра у цьому питанні, але після того, як Абу Бакр прийняв рішення, Умар підкорявся йому і послідував за ним в цьому питанні і не оскаржував його, тому що аль-Фарук розумів, що суперечити з володарем влади неприпустимо. Він розумів, що харам не підкорятись наказам володаря влади і що ваджибом є слідувати його наказам, навіть якщо це суперечить власному розумінню. Умар не сказав Абу Бакру, що не буде йому підкорятись, бо це гріх, навпаки, він підкорився, проявляв покору і послідував за ним.
Відносно питання про плодючі землі Іраку (ас-Савад) халіф Умар ібн аль-Хаттаб угледів, що ця земля не повинна ділитись між тими, хто бився, а, швидше, її необхідно залишити у руках місцевого населення за виплату останніми хараджа (поземельного податку). Так це принесе користь усім, в тому числі і майбутнім поколінням. Багато хто із числа сподвижників заперечили йому, вважаючи, що земля повинна бути розділена між воїнами, але після того, як Умар прийняв рішення залишити її народу, сподвижники підкорились і не оскаржували його в цьому питанні, доводячи свою правоту і стверджуючи, що Умар помилився і що Посланець Аллаха ﷺ ділив завойовані землі між воїнами.
Жоден із них не сказав: «Ти повинен послідувати за моєю думкою, тільки вона правильна, у протилежному випадку я не буду тобі підкорятись, ти робиш заборонене! Якщо я послідую за тобою, то впаду в гріх!». Нічого із цього не було сказано сподвижниками, тому що вони розуміли, що означає прийняте рішення (табанні) і що таке підкорення, єдність і цілісність Умми!
Група працює і зберігається, дотримуючись єдиної думки, прийнятої аміром, якого не оскаржують. Якщо трапилось так, що один із членів групи здійснив іджтіхад, який суперечить думці аміра, то він повинен оскаржити це питання з аміром, але після того, як амір прийняв рішення, необхідно прийняти його думку і підкорятись, і не дозволяється після цього суперечити з рішенням аміра, апелюючи безглуздими доводами, наскільки його думка помилкова, стверджуючи, що амір повинен прийняти мою думку, тому що вона правильна, а якщо він не прийме її, тоді я не буду підкорятись, тому що це зло і заборонене, або ж говорити, що думка аміра суперечить категоричному, або ніхто із відомих вчених таке не говорив і т.п.
Не дозволено не підкорятись або суперечити з тим, у кого є повноваження в прийнятті певних законів (табанні), будь він халіфом чи аміром групи. Не дозволено виходити проти нього і працювати над тим, щоб володар влади відмовився від своєї думки і прийняв думку, яку вважають правильною його підлеглі.
مَنْ خَلَعَ يَداً مِنْ طَاعَةٍ لَقِيَ اللَّهَ يَوْمَ الْقِيَامَةِ لَا حُجَّةَ لَهُ
«Той, хто відійде від підкорення, той зустрінеться в Судний День з Аллахом, не маючи виправдання» (Муслім).
Послух, прийняття і підкорення наказам аміра і тому, що він приймає, є обов’язковим (фард). Це зберігає єдність групи, а суперечка — велике зло, яке руйнує цілісність і призводить до загибелі. Є різниця між тим, хто будує, і тим, хто руйнує, як і є різниця між тим, хто зробив послух і покірність однією із своїх рис, і тим, хто несе стяг повстання і непокори!
Найгіршим в усій цій ситуації є те, що той, хто має іншу думку, аніж уповноважений віддавати накази і виносити рішення, веде помилкову згубну політику, як, наприклад: «Або нехай амір приймає мою думку, або я не буду йому підкорятись і працювати над його керівництвом!». Це — політика піднесення і зарозумілості, яка обіцяє своєму володарю безнадійний крах. Брат мій, так само, як ти вважаєш свою думку правильною, так само ж і володар влади вважає свою думку правильною, і Іслам уповноважив саме володаря влади усувати розходження в думці. Звідси слідує, що ти повинен залишити свою думку і послідувати думці володаря влади заради збереження єдності і продовження роботи. Так велить нам Іслам.
Богобоязливість і чудова нафсія примусили Умара ібн аль-Хаттаба відмовитись від своєї думки по питанню щодо віровідступників, слідуючи думці Абу Бакра ас-Сіддіка, а богобоязливість і чудова нафсія Біляла примусили його відмовитись від своєї думки і підкоритись думці халіфа аль-Фарука у питанні про розділення плодючих земель Іраку. Чудова і відмітна нафсія не дає ісламській особистості слідувати своєму розумінню шаріатських текстів і реальності, коли є прийняте рішення володарем влади, будь то халіф чи амір групи. Навпаки, він підкоряється і проявляє покору, і в цьому є благо і порятунок, а упорне відкидання думки володаря влади не обернеться нічим іншим, окрім як крахом і загибеллю.
Ми просимо Аллаха зберегти і зміцнити нас усіх, і зберегти єдність групи. Просимо Аллаха, щоб не бути нам із числа непокірних і віроломних. Просимо Аллаха дати перемогу і змінення, щоб ми могли присягнути на вірність праведному халіфу, який буде правити нами по Шаріату Аллаха і Сунні Його Посланця ﷺ.
Газета «Ар-Рая»
Атія аль-Джабарін
Палестина
24.11.2021
