В минулих частинах ми говорили про злочини «Ізраїлю», серед яких — злочини проти мечеті аль-Акса і тієї території, що навколо неї, починаючи з часів британського мандату і до наших днів.
Після цього виникають питання: що є ваджибом для Умми, коли таке відбувається з аль-Кудсом? Що є ваджибом для мусульман, починаючи від Гани і до Фергани, від Джакарти і до Танжера? Що є ваджибом для мусульман перед аль-Аксою, яка волає до них про допомогу вранці і ввечері з кожним такбіром (Аллаху акбар!), лунаючим з її чотирьох мінаретів?
Перш ніж почати розмову про обов’язки мусульман, ми повинні згадати деякі важливі факти, пов’язані з діями хрестоносців Заходу і світового сіонізму у відношенні аль-Акси та її околиць, розглядаємі нами з позиції Умми:
1) Захід хотів, щоб проект сіоністського утворення «Ізраїль» був сильним і сталим на протязі тривалого часу. Це зроблено для того, щоб «Ізраїль» від імені Заходу виступав на захист його інтересів, у першу чергу — в мусульманських країнах, щоб він протистояв будь-яким перетворенням, якими зайняті мусульмани в ісламському регіоні. Інакше кажучи, «Ізраїль» повинен стати першим, на кого прийдеться удар Умми, і стати тим, хто спробує покласти край силі і могутності Умми. Отож, «Ізраїлю» відведена роль ліквідатора відроджуваної сили мусульман, а також роль моста для переброски сил Заходу через порти, аеропорти і військові бази «Ізраїлю». Над цими двома задачами (функцією ліквідатора і функцією моста) Захід працював безперервно і постійно; він створював усі умови для того, щоб сіоністське утворення «Ізраїль» стало прийнятним для мусульман, щоб ворожнеча до нього змінилась на дружбу, а конфлікти змінились співпрацею. Захід вдався до низки кроків заради досягнення цієї мети, але усі вони провалились, окрім тих, які були нав’язані силою через його агентів, а також через регіональні і міжнародні інститути.
2) Захід використав усі міжнародні і регіональні засоби і способи, щоб зробити сіоністське утворення прийнятним на території мусульман. Але проект Заходу з тріском провалився. Серед заходів, над якими працював Захід, щоб інтегрувати «Ізраїль» в систему регіону, хотілось би зазначити наступне:
а) Демонстрація сіоністів як переважної сили на Близькому Сході і поширення чуток про те, що їх неможливо перемогти, а отож, треба рахуватись з ними. Скрізь поширювалась інформація про те, що сіоністи володіють десятками ядерних бомб та іншою смертоносною зброєю.
б) Нав’язування і захист міжнародних законів через систему ООН, щоб існувала глобальна і міжнародна думка про необхідність вибудовувати відносини з «Ізраїлем», оскільки останній є членом не тільки ООН, але і інших міжнародних організацій. Саме для здійснення даної цілі і були видані міжнародні резолюції, серед яких — резолюція ООН №181 від 1947 р., резолюція №242 від 1976 р., а також регіональні резолюції ЛАД, серед яких — визнання «Ізраїлю» на саміті в Бейруті в 2002 р., згідно якому визнається існування «Ізраїлю» на окупованій в 1948 р. землі Палестини.
в) Укладання мирних договорів з народом Палестини та іншими мусульманськими країнами. Усе почалось з Кемп-Девідської угоди 1978р. між Єгиптом і «Ізраїлем». Потім була Мадридська мирна конференція 1991 р., де представники Палестини і «Ізраїля» фактично погодились з принципом «території в обмін на мир», далі — угода в Осло в 1993 р., потім «ізраїльсько»-йорданський мирний договір (угода «Вади-Араба») в 1994 р. Насправді, подібні договори переслідують декілька цілей, серед яких: заохочення імміграції євреїв в Палестину, інформування євреїв за кордоном про припинення стану війни в землях Палестини і спонукання народу Палестини визнати сіоністське утворення «Ізраїль». Саме з цією метою проводились президентські і парламентські вибори в арабських країнах, щоб обранці народу (які згодні укладати угоди з «Ізраїлем») були наділені довірою виборців. Більше того, таке положення речей відкриває шлях для нормалізації відносин з сіоністами, і перш за усе це легалізує присутність євреїв на окупованих в 1948 р. землях Палестини і на більшій частині окупованих в 1967 р. земель. За рахунок подібних заходів зміцнюється сила євреїв, і їм дається імпульс в служінні проектам і політиці Заходу.
Захід і світовий сіонізм (а разом з ними — і правителі мусульман) ніяк не змогли переконати мусульманські народи прийняти євреїв-окупантів. Вони змогли добитись спіху тільки в тих аспектах,де застосували зброю і міжнародні закони. Про це заявив прем’єр-міністр «Ізраїлю» Біньямін Нетаньяху в Кнесеті в 2017 р. з нагоди 40-ї річниці підписання Кемп-Девідського договору 1978 р. з Єгиптом: «Найбільша перешкода на шляху до миру сьогодні полягає не в лідерах оточуючих нас країн, а в громадській думці на арабській вулиці. Адже арабам роками промивали мізки за допомогою спотвореного і вводячого в оману уявлення про державу «Ізраїль». Аль-Кудс не зникне із сердець мусульман, навіть якщо цього почнуть вимагати брехливі міжнародні договори і документи. Подібні договори і угоди не змінять уявлення мусульман про євреїв-окупантів, вони не примусять мусульман припинити боротьбу за аль-Аксу і решту святинь. Причина цього полягає в тому, що аль-Кудс і аль-Акса є частиною ісламської акиди. Саме це стало причиною для об’єднання мусульман проти окупантів і агресорів у минулі сторіччя. З дозволу Аллаха, це повториться у найближчому майбутньому. Необхідно зрозуміти, що усі міжнародні і регіональні договори, хартії і резолюції — як і будь-які нормалізації відносин і зрадництва — нічого не змінять. Причина цього полягає в тому, що мусульманські народи початково не вірять своїм правителям. І як після цього вони повинні повірити тим зрадництвам, які ці правителі роблять разом з сіоністами?!
• Найяскравішими проявами невдачі усієї політики Заходу і сіоністів, а разом з ними — і правителів-агентів, є:
1. Відмова мусульманських народів мати справу з євреями-окупантами під час їх розселення і подорожі по мусульманським країнам. Якщо вони і подорожували, то часто під видом іноземних громадян або під підсиленою охороною.
2. Існуючі відносини між мусульманськими країнами і «Ізраїлем» не виходять за офіційні рамки. Немає торгових, культурних або навіть спортивних відносин з окремими особами або закладами, за винятком дуже рідких і незначних випадків.
3. В арабському світі було скоєно декілька актів проти євреїв-окупантів, і мусульмани у цілому охарактеризували їх як героїчні операції.
4. В мусульманських країнах існує майже повний бойкот єврейських товарів і продукції.
5. Народ Палестини категорично відкидає право власності у євреїв на будь-який дюйм землі Палестини, навіть якщо за це буде заплачено золотом. Тому земля, яку вони окупували в 1948 р., відносилась або до вакфу або до громадської власності іще з часів Османського Халіфату, або це була власність, яка була окупована з миті насильницького переміщення палестинців. А те, що продавалось, було куплено через шахрайські операції торговців, які видавали себе за арабів із сусідніх районів Палестини, або через лідерів і правителів, початково вірних євреям. Проте такі продажі в 1948 р. не перевищують 2% землі Палестини.
6. Мусульмани у цілому ставляться до аль-Акси і Палестини як до окупованої землі, яку вони повинні звільнити. Але у якості перешкоди перед ними стали їх же правителі, які служать сіоністам і західним хрестоносцям. Якщо б мусульман закликали до джихаду в Палестині, на цей заклик відгукнувся б мільярд мусульман, який вишикувався б у чергу на кордонах Палестини, очікуючи дозволу вести джихад. До речі, цю ж думку озвучив один із єврейських рабинів в своєму баченні кінця єврейської держави.
Газета «Ар-Рая»
Хамд Табіб
Єрусалим
22 Раджаба 1443 р.х.
23.02.2022 р.
