28 числа місяця раджаб 1342 року по хіджрі, що відповідає 3 березня 1924 року за григоріанським календарем, так званої Великої Національної асамблеї був виданий злощасний наказ, який офіційно об’явив про скасування Халіфату і зміщення Абдулмеджида II, останнього Халіфа мусульман.
Цим же наказом був скасований останній Шейх аль-Ісляма Мустафа Сабрі, більше того, усі вони і члени правлячої династії Османів були вигнані із країни, а їх майно було конфісковано. Цей наказ був виданий після численної кількості інших наказів, які скасували усі ісламські, шаріатські закони і норми, замінили шаріатські суди громадянськими, а після видання нових світських законів на зміну шаріатським прийшли закони, запозичені із правових систем європейських країн.
Регіональні утворення, групи і особистості, які співпрацювали з англійцями, зробили свій внесок в ослаблення Халіфату іще за десятиріччя до його руйнування. Першим із них стало утворення Аль-Саудів, яке прикривалось іджтіхадами Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба, засновника так званого ваххабізму, це утворення орудувало з 1747 по 1787 роки. Воно стало першим клином, забитим в тіло Османського Халіфату. Ставши сепаратистським рухом, володіючим військовою силою, вони захопили території Неджда, напали на Кувейт, окупувавши його, потім напали на місто Посланця Аллаха ﷺ, зруйнувавши купол мечеті Пророка, посіявши там хаос, потім напали на Багдад, Дамаск і Алеппо, викликавши безлади і анархію в Іраку і Шамі.
Щоб зупинити вторгнення ваххабітського утворення, Османська держава була вимушена звернутись за допомогою до валія Єгипту Мухаммаду Алі, який був агентом Франції. Він послав армію під командуванням свого сина Ібрагіма-паши, який знищив їх утворення і повністю стер з обличчя землі їх лігво в Ед-Дірія. Проте після цього сам він напав на Шам (Сирію), відокремивши ці землі від Османської держави, потім напав на Анатолію і ледве не дійшов до Стамбула, чому завадили англійці. Ці напади і сепаратистські рухи дуже сильно ослабили Османську державу і призвели до виникненню націоналістичних партій, які заохочувались і підтримувались європейськими країнами. Націоналістичні партії поширились по усім регіонам держави з вимогою незалежності і відокремлення від держави.
В 1909 році турецька націоналістична партія «Єднання і прогрес» змогла взяти під контроль уряді і скинути султана Абдул-Хаміда II, встановивши світську конституцію і парламентську систему, фактично скасувавши застосування законів Шаріату, але зберігши формальну посаду Халіфа, яку після скинення Абдул-Хаміда II зайняв Мехмед V Решад, ставши формальним Халіфом без яких-небудь повноважень. Реальна влада в державі належала трьом людям: голові уряду Талаат-паші, військовому міністру Енвер-паші і губернатору Шама Джемаль-паші.
В 1914 році Османська держава була втягнута в Першу світову війну на боці Німеччини. Талаат-паша і Енвер-паша уклали з Німеччиною союз, проте Джемаль-паша який співпрацював з англійцями, готував змову проти них. В роки Першої світової війни, особливо в 1915 році, в армії почала виділятись нова злощасна фігура — Мустафа Кемаль, який був тоді маловідомим офіцером. У битві, відомої як Анафарталар, він об’явив про свою перемогу над англійською армією, що було явним інсценуванням, оскільки англійські війська відступили від заданого місця, яке зайняв Мустафа Кемаль в координації з англійцями. Це інсценування було прийнято людьми за чисту монету, в результаті чого популярність Мустафи Кемаля злетіла до небес і він був підвищений в званні, ставши відомим військовим.
Після цього Мустафа Кемаль почав відкрито демонструвати свою лояльність до англійців, поширюючи думки, як і закликали до примиренню з ними під приводом неможливості протистояти їм. Одночасно він почав розпалювати протистояння Халіфа Вахідеддіна проти Німеччини і підтримуючих її Талаат-паши і Енвер-паши, проте Вахідеддін намагався різними способами його утримати від цього. Після падіння Єрусалиму перед англійцями в 1917 році, Мустафу Кемаля відправили захищати Шам і при співпраці з німецьким головнокомандуючим Ліманом фон Сандерсом запобігти його падінню. Прибувши до Палестини, він зупинився в Наблусі, симулював свою хворобу і не бився, в результаті чого османська армія зазнала поразки в битві при Мегіддо. Мустафа Кемаль залишив Палестину і відступив в Дамаск, де Сандерс почав вимагати від нього побудувати нові оборонні лінії, але він відмовився і відступив в Алеппо, а потім відійшов в Анатолію і розмістив там свої війська. Сандерс розлютився і заявив йому, що не візьме на себе відповідальності за відступ від таких великих територій Сирії, на що Мустафа Кемаль нахабно відповів: «Я повністю беру відповідальність на себе».
В цей період запеклий зрадник Хусейн ібн Алі, лідер так званої Арабської революції, воював на боці англійців проти османської армії в Йорданії, перерізаючи їй лінії зв’язку і постачання під командуванням знаменитого англійського офіцера, відомого як Лоуренс Аравійський, який був радником Фейсала ібн Хусейна. Вони змогли захопити Акабу і усю територію Йорданії, а потім в 1918 році разом з англійцями увійшли до Дамаску. Великобританія та її союзники: французи, італійці і греки окупували османську Анатолію і столицю Стамбул, наклали обмеження на Халіфа і примусили його підписати Севрський договір, який передбачає відмову від більшої частини османських територій на користь союзників.
Німеччина зазнала поразки, а разом з нею була переможена Османська держава, завдяки таким зрадникам, як Мустафа Кемаль і Хусейн ібн Алі. Перші світова війна закінчилась і османські володіння були розділені згідно угоди Сайкс-Піко, а потім згідно рішенням, прийнятим в 1920 році на конференції в Сан-Ремо.
Мустафа Кемаль почав координувати кожен свій крок з англійцями, очоливши революцію проти окупації в Анатолії. Він зробив Анкару своєю штаб-квартирою і вступив в фіктивні битви з військами Антанти, де їх війська відступали із міст і районів, а його сили звільнювали їх один за другим в фальшивій війні за незалежність. Потім він сформував уряд і парламент в Анкарі поряд з існуючим Халіфом в Стамбулі і почав атакувати стамбульський уряд, звинувачуючи його в безсиллі, тим самим намагаючись підірвати його авторитет. Вахідеддін, усвідомивши його гру, особливо після того, як він почав нападки на інститут Халіфату, наказав армії атакувати Мустафу Кемаля. Армія Кемаля могла зазнати поразки перед армією Халіфа, якщо б Британія не оголосила Севрський договір, підписаний Вахідеддіном, в результаті якого армія і народ були вражені обсягом поступок в договорі, після чого армія відступила, а багато хто із них перейшли на бік Мустафи Кемаля. Потім Британія визнала обидва уряди —і в Стамбулі, і в Анкарі. Мустафа Кемаль із цієї ситуації вийшов як визволитель Анатолії, а Вахідеддін став виглядати правителем, нездатним що-небудь зробити і повністю перебуваючим під владою англійців.
Згодом Вахідеддін був вимушений прийняти лідерство Мустафи Кемаля і відмовитись від участі в переговорах в Лозанні на його користь і на користь його людей. Переговори в Лозанні велись про скасування Халіфату і вигнання Халіфа з конфіскацією його майна і про проголошення Туреччини секуляристською державою, що і було згодом реалізовано. В 1923 році Вахідеддін був зміщений і засланий на британському кораблі на острів Кіпр і поки Халіфат не був скасований конституційно, у якості тимчасового і символічного Халіфа на його місце був призначений Абдулмеджид II.
Міністр іноземних справ лорд Курзон, відповідаючи на питання одного із парламентерів Британського парламенту, про причину необґрунтованого виведення британських військ із Стамбулу, сказав: «Туреччина переможена і вже не повстане, тому що ми знищили її духовну силу — Халіфат і Іслам».
Зі зруйнуванням Халіфату були скасовані закони Шаріату, присяга Халіфу була порушена, землі мусульман були розчленовані на національні клаптики, ставши квазі-державами, якими управляли правителі-агенти. По ідеї єдності мусульман був нанесений смертельний удар, а з цим пав Єрусалим і Благословенна земля, а в самому серці мусульманських земель було зароджено єврейське ракове утворення. Нові утворення, які виникли, відстали в усіх сферах життя: економічній, промисловій, науковій, військовій і адміністративній. Ці нещасні країни програли в усіх своїх битвах, ніколи і ніде не отримуючи більше перемоги. Усі ці держави не набули ваги і впливу на міжнародній арені, так, наприклад, єврейське утворення з населенням в сім мільйонів людей спричиняє більший вплив на міжнародну спільноту, аніж 57 мусульманських держав з населенням біля двох мільярдів людей!
Газета «Ар-Райя»
Ахмад аль-Хітвані
21.02.2024 р.
