Америка протягом усіх років існування сирійської революції працювала над збереженням свого ставленика Башара Асада. Вона дала вказівку Ірану і пов’язаним з ним згуртуванням втрутитись в ситуацію для підтримки режиму, а також дала «зелене світло» Росії наносить авіаудари по повстанцям. Таким чином, їй вдалось зберегти свого ставленика Башара і його силові і військові структури. Проте, по факту це створило складності для режиму всередині країни, оскільки стало важко контролювати ці згуртування, і це у свою чергу почало заважати реалізації американського політичного рішення. Плюс до цього, Сирія була розділена на три зони впливу: райони, контрольовані злочинним режимом і іранськими ополченцями; райони, контрольовані повстанцями в Ідлібі в регіонах «Щит Євфрату», «Оливкова гілка» і «Джерело миру»; а також райони східніше Євфрату, контрольовані міжнародною коаліцією під керівництвом Америки і керовані силами «Сирійських демократичних сил» (СДС). В ситуації, яка склалась, кожна сторона переслідує свої інтереси, вважаючи їх життєво важливими для себе.
Ці складності спонукали Америку та її ставлеників до поступової реалізації політичного рішення, прагнучи ослабити сирійську революцію за допомогою країн, які втрутились під виглядом надання допомоги революції. Протягом п’яти років вони плели змови з метою зниження накалу революції, щоб в подальшому передати контроль над усіма районами злочинному режиму, закривши фронти і відкривши прикордонні переходи згідно з угодами в Сочі і Астані. Вони також створили квазі-уряди, щоб погіршити економічний стан людей, вводячи податки і збори, а також підсилили гоніння, арештовуючи щирих людей, які відмовляються припиняти бойові дії і виступають проти американського політичного рішення. Вони переслідували будь-якого, хто відкидав план, розроблений країнами - «помічниками» для знищення революції і нав’язування примирення зі злочинним режимом.
Були використані турецькі хитрощі і російські бомбардування, щоб нав’язати повстанцям неминучу реальність примирення з режимом, і поряд з цим Америка дала вказівку, що єврейське утворення, в координації з росіянами і режимом, наносило удари по іранським ополченцям, щоб вивести їх із Сирії після завершення їх ролі по боротьбі з сирійською революцією. Це породило конфлікт між Іраном і його згуртуваннями з одного боку і Росією з режимом з іншого.
Окрім того, Америка використала Туреччину для тиску на курдів, де Туреччина, окупувавши деякі райони, наносила по курдам повітряні удари, щоб вибити із них ідею відокремлення і примусити їх піти на поступки на користь американського політичного рішення після того, як вони виконали свою роль у війні з ІДІЛ і в ослабленні сирійської революції.
Після тривалого періоду спроб контролю і послаблення революції, а також політичного, економічного і силового тиску на людей, народне невдоволення досягло критичної точки, і більше року назад почалась друга хвиля революційних протестів в Ідлібі після арешту понад п’ятдесяти членів і прибічників партії Хізб ут-Тахрір. Це відбулось після того, як народ подолав страх, створений аль-Джулані і його службою загальної безпеки. В результаті деякі американські офіційні особи і представники ООН заявили, що ситуація в Сирії небезпечна і вимагає швидкого рішення. Це спонукало Туреччину прискорити процес врегулювання конфлікту, і турецька влада почала активно виступати за примирення Башара з Туреччиною і повстанцями.
Турецький уряд вжив кроки для прискорення нормалізації відносин між повстанцями і злочинним режимом в Дамаску, намагаючись ввести росіян на території повстанців під приводом надання послуг і намагаючись відкрити прикордонні переходи зі злочинним режимом. Це викликало відповідну реакцію повстанців, які перешкодили входу росіян і організували масові міжнародні протести проти відкриття переходу Абу Зандін і проти примирення. Турецький режим, у свою чергу, почав тиснути на повстанців за допомогою депортації сирійських біженців і потурання турецьким націоналістам, які коїли нападки на сирійців в Туреччині, використовуючи цей інструмент тиску. Це призвело до загостренню ситуації і спалаху повстання на півночі проти турецького режиму, що супроводжувалось нападами на його цивільні і військові заклади, зриванням турецьких прапорів і вимогами уходу турецьких військ.
Це повстання налякало турецький і сирійський режими, а також стоячу за ними Америку. Воно показало, що революція усе іще жива, як вугілля під попелом, і що це вулкан, який може вибухнути і знищити усіх змовників та їх половинчасті політичні рішення.
У той же час, згуртування Робочої партії Курдистану на північному сході Сирії, які прагнуть до відокремлення, під приводом автономії, продовжуючи пригноблювати і коїти несправедливість по відношенню до місцевих жителів, як арабів, так і курдів, викликали повстання племен проти себе в Дейр-ез-Зоре і напруженість в інших районах, що примусило Америку і коаліцію, побоюючись виходу ситуації з-під контролю, підсилити свої сили на базах в Хасаці і Дейр-ез-Зорі, створити нову базу до заходу від провінції Ракка на Євфраті і розташувати спільні сили з СДС в штабі 17-ї дивізії на півночі Ракки. Також був створений центр в самому місті для взаємодії з його старійшинами з метою надійного контролю ситуації.
Однією із нових складностей на сирійській арені став французький ордер на арешт Башара Асада і його брата Махера. Цей ордер має швидше політичний контекст, хоча і слабкий і реально не реалізуємий. Тим не менш, він вносить плутанину в політичне врегулювання, де однією із сторін є військовий злочинець. Це ймовірніше за усе є політичною протидією американським рішенням, враховуючи, що Америка тримає усі нитки в своїх руках, усунувши будь-який вплив своїх європейських суперників в Сирії.
Ця ситуація в Сирії показує, що справи набагато гірше, аніж це припускає Америка, і що політичне рішення знаходиться далеко від своєї реалізації. Стан не знаходиться під контролем, як того хотіла б Америка та її ставленики.
В умовах кризи, яка підсилюється в Сирії, революційна активність стає найбільш серйозним викликом для планів Америки та її політичного рішення. Цей протест чітко показує протистояння двох проектів: Великого Ісламського Проекту, до якого прагне народ Шаму, і американського проекту «щуряча нора», в який Америка та її ставленики втягнули лідерів повстанських угрупувань і організації політичного врегулювання, такі як Коаліція, штучні підкорені уряди і політичні платформи, які представляють тільки самих себе, а не народ.
Ситуація в Сирії свідчить про те, що революція Шаму, з дозволу Аллаха, іде упевненими кроками до своєї заповітної мети і її неможливо придушити чи викоренити, оскільки Пророк Мухаммад ﷺ сказав:
إِنَّ اللهَ تَكَفَّلَ لِي بِالشَّامِ وَأَهْلِهِ
«Воістину, Аллах взяв на Себе турботу про Шам і його жителів».
Аллах Всевишній сказав:
وَاللهُ غَالِبٌ عَلَى أَمْرِهِ وَلَكِنَّ أَكْثَرَ النَّاسِ لَا يَعْلَمُونَ
«Аллах владний вершити Свої справи, проте більшість людей не знає про це» (12:21).
Газета «Ар-Рая»
Мухаммад Саід Аль-Абуд
10.07.2024 р.
