Ввечері у неділю, 30 червня 2024 року, в декількох турецьких областях трапились акти насильства на національному підґрунті проти сирійських біженців. Ці акти насильства були описані як «найбільш масові напади на сирійських біженців за увесь час». Найбільш значні і жорстокі із них трапились в вілаєті Кайсери, де нападали на біженців, на їх дома, спалювали магазини розбивали машини, супроводжуючи це найобразливішими расистськими висловлюваннями.
Цим інцидентам передували заяви турецьких чиновників про примирення з Башаром Асадом і спроби турецького «гаранта» відкрити прикордонні переходи між звільненими районами і районами, підконтрольними злочинному режиму в Дамаску. Ці події викликали хвилю масових протестів на звільненій півночі Сирії проти опіки турецького режиму, його політики у відношенні революції і сирійських біженців, а також його закликів до нормалізації відносин і примиренню з режимом тирана Асада і відкриттю прикордонних переходів. Протести переросли в обмежені озброєні зіткнення з турецькими озброєними силами, які перебувають на півночі Сирії, в результаті яких загинуло більше семи людей і декілька людей отримали поранення.
В понеділок, 1 липня 2024 року, президент Туреччини Ердоган виступив з заявою: «Отруйна риторика опозиції є однією із причин трагічних подій, викликаних невеликою групою людей в Кайсері. Ми не можемо погодитись з подібними актами вандалізму і підпалів на вулицях... Ми не можемо рухатись уперед чи досягати цілей, ворогуючи з іноземцями в своєму суспільстві, практикуючи расизм або вдаючись до мови ненависті проти них», додавши: «Прояв ненависті в досягненні політичних цілей — це ознака слабкості!».
Між тим, міністр и іноземних справ Туреччини Алі Ерлікая об’явив про затримання 474 людей після «провокаційних» дій, скерованих проти сирійців в Туреччині. Пізніше з’ясувалось, що 285 із затриманих мали судимості за такі злочини, як незаконний оберт наркотиків, грабіж, крадіжка, порча майна і сексуальні домагання! Ці затримання були скеровані на тимчасове охолодження ситуації, а не на вирішення проблеми чи усунення її в корні, особливо після побоювань турецького уряду щодо повстання на звільнених північних територіях Сирії, де місцеві жителі почали закликати до відмови від опіки турецького уряду над революцією і відмови від його втручання.
Щодо заяв Ердогана, то їх можна охарактеризувати як використання ситуації в своїх інтересах, а не як захист сирійських біженців чи вирішення їх питання. Уряд і опозиція є співучасниками в пригнобленні біженців та їх примушення до добровільному чи насильницькому видворенню із країни, використовуючи різні методи, дії і слова.
Тим часом, Уміт Оздаг, лідер расистської опозиційної партії "Перемога", відмовився від своїх колишніх обіцянок насильницькі депортувати біженців. Він закликав людей повернутись до своїх домів і не влаштовувати безлади, підкресливши важливість скерувати свій гнів на виборчі урни.
Одним із найнебезпечніших випробувань, з яким стикнулись мусульмани після руйнування їх Держави, став успіх невірного-колонізатора в розділенні їх на країни, народи і національності, при цьому зв’язуюча нитка ісламської акиди була замінена огидними і низькими зв’язками, такими як націоналізм і патріотизм.
У часи Османського Халіфату жителі Шаму та їх турецькі брати жили в одній державі, вони були єдині як у війні, так і у мирі. Кров жителів Шаму змішувалась з кров’ю інших шахідів у битві при Чанаккале. Братські і родинні відносини, а також тісні зв’язки між регіонами і жителями були звичайною справою у той час. Газіантеп був пов’язаний з Алеппо, жителі Шаму їздили в Стамбул, а турки відвідували «Шам Аш-Шаріф», як вони любили його називати. Не було кордонів між арабами, турками чи курдами, вони вважали себе одним народом і братами в Ісламі. Як туркмени були поширені по усій Сирії, так і багато арабських племен жили в Туреччині, наприклад, в Діярбакирі та інших місцях. Але ми опинились жертвами расистських дій, які є плодами колоніалізму і просуваються його ставлениками. Тепер націоналізм і патріотизм стали расистськими інструментами в руках урядів для ведення внутрішньої політики і передвиборчих кампаній, не звертаючи уваги на життя і долі людей.
З початком сирійської революції і злочинами режиму проти жителів Шаму, які її супроводжували, велика кількість людей була вимушена втікати від бомбардувань, насильства, переслідувань і арештів, розсіявшись по різним куточкам землі. Деякі вирушили до Лівану, інші знайшли притулок в Йорданії і Іраку, багато хто скерувались до Туреччини, де число сирійських біженців досягло приблизно 3,5 мільйонів людей.
Позиція турецького уряду відносно сирійської революції відповідає американській дорожній карті по її стримуванню, а в подальшому і повному її знищенню за відповідних обставин. Під гаслами «мухаджири і ансари» (переселенці і помічники) була надана допомога і гостинність сирійцям, які жили в стабільних умовах на початку революції, коли Ердоган закликав до уходу Асада під тиском революції та її вимог.
Проте, коли Америка веліла розвернутись у бік примирення і нормалізації відносин з тираном Асадом, випробування для сирійських біженців в Туреччині підсилились. Тиск і утискання на них збільшились до такої міри, що почались насильницькі депортації під назвою «добровільного повернення», що робило з метою зломити волю людей і примусити їх підкоритись рішенням своїх ворогів. Таким чином, позиція Ердогана була чисто прагматичною, яка не має відношення до яких-небудь цінностей чи гуманізму. Він використав сирійських біженців в своїх виборчих і економічних інтересах, отримував гроші від Європейського Союзу та інших регіональних, міжнародних і світових організацій і агентств, при цьому скаржачись на витрати на прийом сирійських біженців і стверджуючи, що витратив на них 40 мільярдів доларів, що іще більше налаштовувало громадську думку проти них, особливо з боку опозиції, які заявляли про те, що біженці є причиною економічної кризи, росту вартості життя і погіршення загального стану в країні.
Щодо позиції турецької опозиції, то вона була настільки расистською і провокаційною, що перевершила усі можливі кордони. Опозиція поширила величезну кількість ідей і гасел, які закликають до ненависті, ворожнечі і гніву проти сирійських біженців, зробивши це своєю передвиборчою риторикою, торгуючи і використовуючи це в інтересах як уряду, так і опозиції. Опозиція збуджувала громадську думку, покладаючи на сирійців відповідальність за кризи в країні, хоча причиною економічної кризи є світська капіталістична система, яка робить бідних іще бідніше, а багатих багатше.
Уряд, у свою чергу, намагався перевершити опозицію у питанні депортації біженців, поквапившись вжити заходів по підсиленню умов для сирійських біженців, сподіваючись повернути голоси турецьких виборців, які він втратив на користь опозиції, яка виграла муніципальні вибори завдяки своїй політиці проти біженців. Незважаючи на усю отруту, поширювану расистською опозицією, турецький уряд не вжив ніяких реальних кроків для протидії цим злочинам, розпалюванню ненависті і обману. Тому багато хто звинувачують Ердогана в тому, що він грає брудну роль разом зі своєю опозицією, щоб примусити сирійських біженців підкоритись пораженським рішенням Заходу.
Незважаючи на усе це, позиція мусульманського турецького народу у цілому по питанню сирійських біженців відрізняється від позиції уряду і опозиції. Навіть всередині турецького парламенту лунали голоси і заяви, які засуджують злочинні расистські висловлювання і дії у відношенні сирійських біженців.
Той, хто уважно стежить за подіями, у того немає сумнівів в тому, що усі акти насильства, утискань, расизму і насильницької депортації, будь-то в Туреччині, Лівані, Іраку або інших країнах, відповідають міжнародним змовам по примушенню народу Шаму до капітуляції. Дії, скеровані на повернення сирійців під ніж ката Башара, тем самим закривши питання біженців, є частиною злісного плану по придушенню революції і знецінюванню її жертв.
Усе вищезгадане узгоджується і відповідає прагненню Ердогана до нормалізації відносин з режимом тирана Асада за вказівкою Америки і в координації з Росією, особливо після того, як Ердоган запросив тирана Асада відвідати Туреччину, бажаючи відновити з ним політичні і дипломатичні відносини.
Шаріат зобов’язує турецький уряд, як і мусульман у цілому, ставитись до біженців як до своїх братів по вірі, надавати їм допомогу і підтримку, а не зраджувати їх і не обходитись з ними як з іноземними біженцями. Адже такий підхід є породженням колоніалізму, який створив кордони згідно угоди Сайкс-Піко. Тому заборонено керуватись цією або будь-якою іншою національною, етнічною чи расовою приналежністю. З точки зору Ісламу, ці напади вважаються великим гріхом для тих, хто їх коїть, підтримує, заохочує чи сприяє їм. Найбільша відповідальність за це лягає на турецький уряд, оскільки він здатен вирішити проблему в корні, але не робить цього через причини, які тепер очевидні як сонце серед білого дня.
Газета «Ар-Рая»
Наср Шейх Абд аль-Хай
Член інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір, Сирія
10.07.2024 р.
