Новина: 25 січня 2015 р. відбулося екстрене засідання СБ ООН у зв’язку з обстрілом м.Маріуполь. Представники РФ, яка має право вето, не дозволили прийняти заяву СБ ООН по ситуації у Маріуполі.
На звинувачення у свою адресу прес-служба представництва РФ в ООН заявила, що заяву Совбезу узгодити не вдалося через Лондон, «оскільки делегація Великобританії наполягала на засудженні радою окремих заяв ополченців».
Коментар: На протязі ось вже майже року політичні аналітики та відповідальні особи кажуть про те, що анексія Криму з боку РФ у першу чергу мала такі наслідки, що було порушено так звані непорушні норми міжнародного права.
Мали місце неодноразові безуспішні спроби прийняття резолюцій та заяв СБ ООН по ситуації в Україні, остання з яких була вжита 25 січня 2015р. по ситуації у м.Маріуполь.
Подібні розмови посилилися напередодні 20 річниці підписання Будапештського меморандуму 5 грудня 2014р., коли аналітики казали про те, що порушення міжнародних документів такого рівню матиме невиправні наслідки для системи міжнародного права та міжнародних відносин, а також підстьобне розповсюдження ядерної зброї у світі.
Сьогодні багато хто схильний критикувати за порушення міжнародного права РФ, однак, у дійсності, критиці слід піддавати не окремі порушення, а саму нинішню парадигму цього права.
Так, безсумнівно, українська криза виявила параліч та неефективність усієї сьогоднішньої системи міжнародних відносин.
За уважного дослідження практики застосування і порушення міжнародних законів, будь то у межах ООН або інших окремих договорів та домовленостей, ми бачимо, що мотивами держав ніколи не була турбота про світ, народи та їх добробут. Такі закріплені в уставі ООН цілі як «підтримання міжнародного права та безпеки», «шанування принципу рівноправ’я та самовизначення народів» так і залишилися словосполученнями на папері, які не мають жодного реального впливу на життя міжнародної спільноти.
Я приведу всього два приклади.
Один із випадків явного попрання міжнародних законів відбувся тоді, коли у березні 2003р. ми стали свідками вторгнення у незалежну державу Ірак без наявності відповідної резолюції СБ ООН. Згодом для всіх стало очевидно, що «турбота про міжнародну стабільність», «пошук і знищення зброї масового ураження» виявилися не більше ніж димовою завісою для переформатування регіону в інтересах США.
Іноді вето одного з членів СБ ООН використовується як виправдання для бездіяльності. Подібне мало місце на протязі трьох років у відношенні сирійської кризи, коли США було невигідно усунення свого ставленика Башара Асада у Сирії. США заплющували очі на усі його злочини проти власного народу, включаючи використання хімічної зброї, одночасно покладаючи відповідальність за свою бездіяльність на РФ, яка користувалась правом вето у СБ ООН при розгляді будь-якої резолюції, погрожуючої режимові Асада.
Удаване підкорення США рішенню ООН підтверджується тим, що коли дії організації Абу Бакра аль-Багдаді «Ісламська держава» стали погрожувати (можливість вторгнення організації аль-Багдаді в іракський Курдистан) американському планові розділення Іраку за етно-конфесійною ознакою, 22 вересня 2014р. США вдарили по позиціях «Ісламської держави» у Сирії не дочікуючись будь-яких резолюцій. З цього стає очевидно, що вето РФ в ООН не є причиною бездіяльності США у Сирії.
Це всього два приклади, але якщо досліджувати історію застосування міжнародного закону, подібних прикладів можна знайти масу. Міжнародне право завжди було всього лише інструментом в руках великих держав для втручання у внутрішню політику незалежних держав з метою підкорення своїм інтересам.
Суть у тому, що поняття «міжнародний закон» не може існувати, оскільки поняття «міжнародний» і «закон» не сумісні. Цьому є три причини:
1. Закон – нормативний правовий акт, який приймається представницьким (законодавчим) органом, тобто правителем. Міжнародного правителя існувати не може апріорі.
2. Закон повинен виконуватися, тобто повинен існувати апарат примушення. У межах держави таким інструментом є правоохоронні органи. У міжнародному масштабі ж це неможливо, оскільки сьогоднішні миротворчі сили є коаліцією збройних сил окремих держав. А ті, у свою чергу, не будуть захищати міжнародне право або, наприклад, суверенітет та інтереси інших держав, коли цей захист може нести загрозу їх державі або суперечить її інтересам, як, наприклад, має місце в українській кризі і порушенні будапештського меморандуму, як з боку агресора РФ, так і з боку інших підписантів даної домовленості.
3. Закон регулює (уніфікує) відносини. Дане регулювання доречне у відносинах між представниками одного конкретного суспільства і не може застосовуватися тоді, коли представниками є держави. Оскільки кожна держава має суверенне право встановлювати або уникати відносин з тими чи іншими державами, виходячи зі своїх інтересів.
Із самого виникнення ідеї міжнародного закону серед західних правознавців з’явилася розбіжність навколо сутності його правил. Багато хто мав сумніви у його зобов’язуючій силі. Так, наприклад, західні юристи та мислителі І.Кант, Т.Гоббс, Дж.Остін та Г.Гегель заперечували існування загального міжнародного закону.
Однак, у наслідку, під натиском лобіювання даної ідеї з боку наддержав, вона усталилася в міжнародних відносинах.
У результаті цього міжнародний закон з усіма його інститутами став не більше ніж інструментом суперництва та боротьби між такими державами як США, РФ, Англія, Франція та Китай. Жертвами злочинного застосування даного інструменту з боку даних держав стали інші держави, їх народи, ресурси і території.
Саме це є головною причиною нестабільності, яка охопила багато куточків сьогоднішнього світу, де страждання України та її народ є тільки маленьким епізодом у нескінченній низці злочинів наддержав.
Спеціально для радіо Центрального інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір
Голова Інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір в Україні
Фазил Амзаєв
01.02.2015
