На тлі ситуації, що погіршується на Близькому Сході, атаки колоніальних держав на Умму, прояву малодушності з боку деяких, наявності примітивного мислення та короткозорості (виправдовуючи це обставинами, що склалися) — як наслідок усього цього з’явились ті, хто гучно заявив про дозволеність вести переговори з євреями, будь то довгострокове бо короткострокове врегулювання питань.
Їх виправдання своїх діям не закінчуються. Найбільш яскравим із того, що вони роблять, є пошуки шаріатського обґрунтування про дозволеність вести переговори та укладати перемир’я з сіоністським утворенням. Поруч з цим, вони намагаються посилатись на історичні факти, які підтверджують, що мусульмани укладали угоди та перемир’я зі своїми ворогами на протязі сторіч. У цій статті ми спробуємо викрити ці заяви та внести ясність для того, щоб спала пелена з очей. Можливо, це послужить нагадуванням для поминаючих.
Нема сумнівів у тому, що угоди з невірними відносяться до політичних питань, які практикуються в Ісламі. Серед угод є дозволені та заборонені; причина тому — наявність у кожній із них своїх особливостей, обставин та реальності. Угоди та перемир’я мусульмани укладали з метою інтересів Умми, які переслідувались Ісламською Державою, що, природно, відбувалось у межах проведення державою шаріатської політики.
Проте, що стосується «Ізраїлю», то тут інша реальність, і необхідно окреме вивчення цього питання, тому що у відношенні нього не застосовуються закони, які розглядаються в ісламському фікху відносно угод та домовленостей у питаннях політики. Не дозволяється проводити паралель між ситуаціями в історії мусульман та сьогоднішнім «Ізраїлем». Причина цього полягає у тому, що з самого початку існування «Ізраїлю» на землях Палестини стало наслідком окупації, що є особливим випадком, з яким мусульмани раніше не стикались.
Це політичне утворення є наслідком окупації Палестини, воно не має кордонів за її межами, і також воно не є частиною якої-небудь держави у світі. Тому будь-який процес співпраці з «Ізраїлем» у політичному, економічному, практичному, теоретичному плані є визнанням та згодою з його окупацією земель Палестини. Проте знайшлись і ті, хто спростував цю думку.
У дійсності ж будь-яка зустріч з євреями повинна бути лише на полі бою, діалог повинен вестись лише зброєю, що вказує на обов’язковість (ваджиб) ведення діяльності по викоріненню «Ізраїлю» та усуненню усіх наслідків окупації. Необхідно повернути права жителям Палестини та повернути її у склад земель Ісламу. За усе це відповідальна Умма, а не лише народ Палестини.
Саме загарбання в Ісламі розцінюється забороненою дією, тобто взяту чужу річ, не маючи на це права,— злочин. Той, хто забрав силою, повинен повернути загарбане, і немає строку давності у цього питання. Також той, хто брав у цьому участь, є пособником та злочинцем. Передається від Самури ібн Джундаба: «Сказав Посланець Аллаха ﷺ:
عَلَى الْيَدِ مَا أَخَذَتْ حَتَّى تُؤَدِّيَهُ
«Рука несе відповідальність за те, що взяла, доки не поверне цього» (Ахмад, Абу Дауд, ат-Тірмізі).
Це з одного боку. З іншого боку, «Ізраїль» є утворенням невір’я, і він не може мати влади як над мусульманами, так і над землями Ісламу. Сказав Всевишній Аллах:
وَلَن يَجۡعَلَ ٱللَّهُ لِلۡكَٰفِرِينَ عَلَى ٱلۡمُؤۡمِنِينَ سَبِيلًا
«Аллах не відкриє невіруючим шляху проти віруючих » (4:141),
إِنَّمَا يَنۡهَىٰكُمُ ٱللَّهُ عَنِ ٱلَّذِينَ قَٰتَلُوكُمۡ فِي ٱلدِّينِ وَأَخۡرَجُوكُم مِّن دِيَٰرِكُمۡ وَظَٰهَرُواْ عَلَىٰٓ إِخۡرَاجِكُمۡ أَن تَوَلَّوۡهُمۡۚ وَمَن يَتَوَلَّهُمۡ فَأُوْلَٰٓئِكَ هُمُ ٱلظَّٰلِمُونَ
«Аллах забороняє вам дружити лише з тими, які бились з вами через релігію, виганяли вас із ваших осель та сприяли вашому вигнанню. А ті, які беруть їх собі у помічники та друзі, є беззаконниками» (60:9).
Вбивство, вигнання із домів, мітинги, що спонукають до вигнання жителів, — усе це є злочином, яке коїть сіоністське утворення у відношенні мусульман Палестини та решти мусульманського світу. Так як мусульманин може прощати подібні злочини?!
Що стосується аргументації на користь того, що дозволено мати зв’язок з «Ізраїлем», то ці докази недоречні у даному випадку, іншими словами — притягнуті за вуха.
Наприклад, угода Худайбії не може бути використана у якості прикладу, тому що на мить підписання угоди Пророка ﷺ з курайшитами Мекка була автономним політичним утворенням, яке не окупувало мусульманські території. До усього іншого, якщо ми зважимо усі плюси та мінуси цієї угоди, то побачимо, що мусульмани виграли від цього, адже Ісламська Держава була молодою та потребувала зміцнення своїх позицій за рахунок переговорів та угод. Тому визнання з боку курайшитів дозволяло іншим укладати угоди з Ісламською Державою, тому що до цього вони боялись курайшитів. Після підписання Хадайбійської угоди вже не треба було побоюватись, адже було дозволено арабам укладати союз або з Пророком Мухаммадом ﷺ, або з курайшитами. Наступний аят був пов’язаний з Худайбіською мирною угодою:
إِنَّا فَتَحۡنَا لَكَ فَتۡحٗا مُّبِينٗا
«Воістину, Ми дарували тобі явну перемогу» (48:1).
Що стосується угоди з євреями Медини, то це було питання регулювання відносин між членами одного суспільства в Ісламській державі, а також роз’яснення їх прав та обов’язків, як це було прописано у Мединській угоді з Бану Кайнука. Що стосується угод з євреями за межами держави, то це відноситься до зовнішніх політичних зв’язків Ісламської Держави, як це було з Бану Надір та Бану Курайза. Серед усіх цих угод не було угоди з окупаційними силами, що захопили землі Ісламу. Євреї Медини та ті, хто був за її межами, жили іще до переселення Посланця Аллаха ﷺ. Після встановлення Ісламської Держави Пророк ﷺ побажав упорядкувати відносини всередині суспільства і за його межами на основі законів Шаріату. Це, у свою чергу, тягло за собою стабільність та безпеку.
Що стосується угоди, укладеної Салах ад-Діном аль-Айюбі (р.х.) з хрестоносцями у Рамлі, то це було військове перемир’я між еміратами (адміністративна одиниця) та королівствами, які були продовженням держави, що базувалось в Європі, — це у корні відрізняється від «Ізраїлю». Плюс, поступки Салах ад-Діна не є шаріатським доказом, щоб на основі них говорити про дозволеність політичних переговорів або перемир’я з «Ізраїлем». Салах ад-Дін був аміром всередині ісламського державного устрою, усі його війни або перемир’я велись або укладались у межах політики Ісламської Держави, яка представляла мусульман, тому держава як представник мусульман могла здійснювати політичні дії. Сьогодні ж у мусульман немає ані держави, ані законного представника.
Отож, політичні переговори з «Ізраїлем» з боку державних утворень, Палестинської адміністрації або інших рухів є забороненими по Ісламу. «Ізраїль» не має шаріатської легітимності, навіть якщо усі люди визнають його, тому що Іслам не визнає його. Дане положення можна порівняти з одруженням невіруючого на мусульманці та наступною реєстрацією шлюбу у ЗАГСі. Проте їх шлюб не буде зарахований по Ісламу, навіть якщо він буде забезпечувати, піклуватись та любити її, а держава визнає їх брак.
Більше того, злочинне визнання «Ізраїлю» за допомогою політичних переговорів тягне за собою іще один злочин: концентрацію палестинців у кордонах, розкреслених невірними; цей злочин коїться для вирішення проблеми Палестини на користь невірних.
Тому повинно бути кожному зрозуміло, що боротьба з євреями не обмежиться певними кордонами, матеріальною користю або покращенням їх життя, навпаки, боротьба з євреями ведеться за визнання або невизнання «Ізраїлю» як легітимної держави з боку мусульман. Будь-яке послаблення цьому ворогу тягне за собою втрату нашого існування та визнання «Ізраїлю» на землях Палестини. Така діяльність з нашого боку є злочином у відношенні Ісламу, Умми та мільйонів жертв, скоєних заради збереження своєї ісламської ідентичності.
Щоб запобігти цьому краху та занепаду, а також зірвати західні плани (що підтримуються різними колоніальними силами та їх прихвоснями), необхідно повернути проблему Палестини до її основи, але не під гаслом патріотизму. Умма готова виконати своє зобов’язання перед існуючою проблемою, підтвердженням тому слугують неодноразові дії у цьому напрямку. Це вказує на те, що повне звільнення Палестини та повне скасування «Ізраїлю» — це реальність, а не порожні мрії. Тому від усіх рухів та партій сьогодні вимагається (особливо від рухів опору) наступне:
— підвищити свою політичну свідомість,
— порвати усі свої зв’язки з усіма правлячими режимами у мусульманських країнах,
— відмовитись від їх підтримки, адже вони — інструмент у руках колонізатора на наших землях.
Саме це є основною перешкодою для сил Умми, на чолі яких будуть мусульманські армії для звільнення Палестини.
Що стосується життєвих труднощів, які відчувають мусульмани,, то не секрет, що це — черговий важіль тиску на них, щоб вони погодились на поступки у відношенні своїх проблем та святинь. Це очевидно як ясний день, том неприпустимо нас потрапляти у ці сильця, а потім просити допомоги у того, хто встановив їх. Враховуючи це, бажання Америки та її проекти будуть реалізовуватись під видом вимог народних мас, які прагнуть захистити себе та шукають підтримки у міжнародної спільноти. Іншими словами, застосовується політика «пряника і батога».
О, жителі Палестини, ви є першою лінією оборони, з вашим падінням очікується падіння решти Умми та вирішення проблеми на користь Заходу. Ваше терпіння, прагнення, неприйняття проектів Заходу повинні вплинути на об’єднання наших зусиль. Адже здолати випробування та негаразди, зруйнувати змови, що кояться проти нас та Палестини, ми зможемо лише разом і за допомогою Всевишнього:
وَٱللَّهُ غَالِبٌ عَلَىٰٓ أَمۡرِهِۦ وَلَٰكِنَّ أَكۡثَرَ ٱلنَّاسِ لَا يَعۡلَمُونَ
«Аллах владний вершити Свої справи, проте більшість людей не знає про це» (12:21).
Халід Саід
27 Шавваля 1439 р.х.
11.07.2018 р.
