Куди рухається Йорданія? 6 ч.

Газета «Ар-Рая»
Інструменти
Друкарня
  • Маленький Менше Середній Більше Великий
  • Default Helvetica Segoe Georgia Times

18 березня 1948 року, за два місяці до проголошення сіоністського утворення під час війни, яка отримала назву «An-Nakbah» (пер. «катастрофа»), президент США Трумен таємно зустрівся з єврейським лідером Хаімом Вейцманом і пообіцяв йому визнати єврейську державу 15 травня того ж року.

За рік до цього Британія внесла досьє палестинської проблеми в ООН, щоб не бути єдиною відповідальною за створення сіоністського утворення. Проте 25 листопада 1948 року палестинська комісія відмовилась від проекту єдиної держави і підтримала план розділу. Наступного дня, 29 листопада 1948 року, ООН прийняла резолюцію № 181 про розділ Палестини на дві держави, арабську і єврейську, з наданням міжнародного статусу місту Єрусалим. Текст резолюції гласив: «Незалежні Арабська і Єврейська держави та спеціальний міжнародний режим Міста Єрусалим повинні бути створені у Палестині».

План розділення надав 56,5% палестинської території євреям і включив створення Палестинського економічного союзу між палестинською та «ізраїльською» державою згідно резолюції № 181. Основним ініціатором видання цієї резолюції була Америка, з якою погодились іще дві над держави того часу, Росія і Франція. Між тим, Британія порахувала за краще утриматись від голосування. Врешті решт дана резолюція стала ядром плану врегулювання, що передбачає розділ Палестини на дві держави, арабську і єврейську, з наданням міжнародного статусу місту Єрусалим. Після цього палестинська проблема стала на шлях американського плану врегулювання на противагу старому плану врегулювання, що передбачає створення світської держави.

Відомо, що Британія побудували міцні відносини з «ізраїльськими» лідерами і мала вплив серед перших «ізраїльських» політиків, включаючи тих, хто заснував і очолював партію «Авода» (повне найменування «Ізраїльська» партія праці»), яка управляла «Ізраїлем» на протязі 30 років з миті його заснування, як, наприклад, перший прем’єр-міністр «Ізраїлю» Давід Бен-Гуріон. Ці політики виступали проти розділу. Виступаючи перед керівництвом Єврейського агентства «Ізраїлю» у 1938 році, Давід Бен-Гуріон об’явив, що він виступає проти ідеї розділення. Навіть після видання резолюції №181 він заявив про недійсність та не легітимність розділення.

Напередодні війни 1948 року лідери єврейських воєнізованих угрупувань об’явили про створення сіоністського утворення без вказівки його кордонів, обмежившись лише загальним формулюванням: «Єврейська держава на землі Ізраїлю». Американський президент Гаррі Трумен поквапився визнати сіоністське утворення через декілька хвилин після його проголошення 14 травня 1948 року. Проте коли сіоністське утворення подало заявку на вступ в ООН, зав’язалась політична полеміка у коридорах міжнародного інститут, що вказувало на розходження міжнародних поглядів:

Наприкінці 1948 року тимчасовий уряд єврейського утворення подав заяву про вступ в Організацію Об’єднаних Націй. Проте на засіданні Ради Безпеки ООН по обговоренню цієї заяви розгорілись запеклі дебати між сирійською делегацією, з одного боку, і представником Америки — з іншого, відносно відповідності сіоністського утворення умовам членства в ООН. Представник США доказував відповідність єврейського утворення умовам членства. І 2 грудня 1948 року на засіданні РБ ООН Америка та Росія наполягали на прийняття «Ізраїлю» в ООН,у той час як решта членів Ради Безпеки порахували передчасним це прийняття.

Заявка на вступ не була передана «комітету по прийняттю нових членів», і члени РБ ООН винесли рішення на голосування в ООН, на якому законопроект, підтримуваний Америкою та Росією, зазнав поразки. Зі свого боку, Франція, Британія та Китай утримались при голосуванні. Потім, у лютому 1949 року, єврейське утворення знов подало заявку. Під час другого голосування у Раді Безпеки ООН 4 березня 1949 року Британія знов утрималась. Проте цього разу Рада Безпеки прийняла рекомендацію про прийняття, що викликало обурення у Єгипту, який на ту мить перебував під впливом англійців. І коли рекомендація РБ ООН була передана Генеральній Асамблеї, знов розгорілись політичні та юридичні суперечки під час обговорення. Врешті решт 11 травня 1949 року була видана резолюція Генеральної Асамблеї № 273 (3), яка надала сіоністському утворенню законності.

У середині минулого сторіччя Америка вирішила утвердити свою вагу на міжнародній арені і одноосібно вирішувати гострі проблеми світу. Зустріч, проведена заступником державного секретаря США Джорджем Меггі з послами та представниками США у регіоні на Стамбульській конференції у 1950 році, про яку ми розповідали у 4 частині, стала відправною точкою у ґрунтовному вступі Америки у досьє палестинської проблеми. На засіданні була представлена стратегія, яка була передана у Білий дім і передбачала необхідність розділення американської політики від британської на Близькому Сході. І за підсумками цієї зустрічі було рекомендовано ООН реалізувати проект розділення Палестини на дві держави: арабську і єврейську. Даний проект виражає стале американське бачення вирішення палестинської проблеми.

Промова президента США Ейзенхауера була зосереджена на нестабільності та безладах, які охопили регіон через появу на карті сіоністського утворення, що, природно, примусило Америку активізувати свою політику. Доктрина Ейзенхауера стала проголошенням агресивної колоніальної політики. Збільшились дійові кроки з метою спроби реалізувати це рішення з боку Америки, які і призвели до встановлення палестинського утворення, яке стало розділовою стіною між «Ізраїлем» та Йорданією, щоб вирвати руки євреїв із Йорданії і відокремити останню від першої. Саме цього не хотіли англійці та їх давні агенти в єврейському утворенні. Американці розуміли, що Йорданія є політичною базою Британії, яка має тісні відносини з єврейським утворенням, і тому вирішили розділити їх шляхом встановлення буферної держави.

Таким чином кристалізувались у політичному плані два міжнародних проекти відносно палестинської проблеми, які передбачають рішення або шляхом встановлення однієї держави, як цього хочуть британці, або шляхом встановлення двох держав (з наданням міжнародного статусу Єрусалиму), як цього хочуть американці. Між цими двома проектами розгорілась запекла політична сутичка, що відобразилась на поведінці арабських режимів та їх правителів, які відрізняються один від одного у своїх служіннях двох колоніальним наддержавам і, відповідно, розходяться між собою у своїх справах та політичних програмах. Але, як би там не було, усі ці країни змагаються між собою в утвердженні єврейського утворення і виділяють засоби на його утримання. І це вважається жирною червоною лінією, незважаючи на суперечність їх інтересів і внутрішнє розходження у методах, способах, засобах і формах реалізації свого проекту врегулювання.

Далі буде …

 

Професор аль-Муътасім БиЛлях Абу Даджана
Газета «Ар-Рая»
13.02.2019 р.
8 Джумада ас-сані 1440 р.х.

Останній номер газети Ар-Рая арабською
Інтерв'ю з Османом Баххаш про газету «Ар-Рая»
Газета Ар-Рая