Америка отримала відчутний удар від революцій в арабському світі, а революція Шаму зовсім привела її у замішання, тому що стала загрожувати її впливу у Сирії та добралась до трону її агента Башара Асада. Проте більше за усе Америку турбує чинник, присутній у революції Шаму.
Америка начала діяти та допомагати своєму агенту, влаштовуючи змови та відправляючи своїх посланців, таких як Мухаммад ад-Дабі, Кофі Аннан та Лахдар Брахімі. Вона надала режиму Асада відстрочку, сподіваючись, що це допоможе покінчити з революцією. Проте усі ці плани провалились, а революція набрала оберти. Тоді Америка стала діяти іншими способами: зіштовхнула революцію з військовою силою, стала стримувати революціонерів за допомогою брудних грошей, взяла під свій контроль політичну сторону революції через своїх агентів, які називають себе «друзями сирійського народу», і розпалила внутрішні конфлікти між повстанськими загонами.
— Що стосується першого способу, то Америка доручила Ірану ввести свою ліванську партію «Хізбалла», а також афганські, іракські та іранські озброєні формування у Сирію для битви на боці режиму та заповнення нестачі бійців Асада. Проте усі ці сили не змогли схилити військовий баланс на користь режиму. Після цього Америка вдалася до використання військової потужності Росії, яка змогла підтримати режим та мала прогрес по ряду напрямів на півдні та півночі Сирії.
— Що стосується другого способу, який є найнебезпечнішим для революції, то це стримування революціонерів за допомогою надання Америкою отруйних грошей через своїх агентів— «друзів» сирійського народу. Вони стали спричиняти тиск та влаштовувати змови проти революції, підштовхуючи її у пастку під назвою «політичне рішення», щоб покінчити з нею. Ця низка змов почалась з перемир’я у Кєфрая, аль-Фуа та Забадані, яке стало першим порушенням принципів революції, що проголошують про небезпеку припинення військових дій проти режиму. Після цього посипався ряд інших переговорів та перемир’їв , які стали найнебезпечнішим актом проти революції, особливо якщо врахувати, що вони проходили на тлі жахливих бомбардувань та просунення сил режиму та інших військових формувань у декількох регіонах. Це створило стан оціпеніння та паралічу у повстанців у багатьох напрямках, особливо у Даръа, навколо Дамаску, пригородах Хомса та Хами. Перемир’я дозволили режиму та його союзникам використати усі свої сили для знищення Алеппо та Ідлібу та отримати можливість підсилення контролю над багатьма регіонами через блокаду та змор. Окрім цього, перемир’я та переговори створили атмосферу довір’я та спокою. Численні регіони стали віддавати перевагу миру над логічним завершенням революції. Вони потрапили у пастку перемир’їв, які привели до того, що численні революціонери перемістились із своїх регіонів в Ідліб і здали свої міста у руки режиму. З іншого боку, був осаджений Алеппо, і врешті решт був очищений від усіх жителів. Для зняття напруженості за цими подіями відбулось запрошення повстанців на переговори в Астану, щоб зібрати врожай цих перемир’їв.
Переговори в Астані встановили тверді правила, скеровані на знищення революції. У цій конференції взяла участь більшість загонів, не поставивши жодної умови; вони навіть не знали, що вимагати і чого чекати. Вони прийшли туди під примушенням турецького режиму, який отримав наказ від Америки покінчити з революцією, запропонувавши політичне рішення, тому що військова сила не здатна вирішити цю проблему.
Підсумки переговорів в Астані несуть загрозу для революції та жителів Шаму , так як вимагають від повстанських загонів виконати два зобов’язання.
Перше: створити національну армію, внаслідок чого революціонери поділяться на два табори — «поміркований», який приймає політичне рішення Америки, та «радикальний», який відхилив політичне рішення. Це примусить «поміркованих» воювати проти «терористів». Такий стан справ є найбільшою загрозою для сирійської революції на півночі, де знаходиться більшість повсталих міст. Ознаки внутрішньої боротьби вже проявились у тому, що відбувається між «Джабхат Фатх аш-Шам» та «Джундаль-Акса», з одного боку, та «Ахрараш-Шам» — з іншого, і у спробах втягнути решту угрупувань у битву, яка є найнебезпечнішою для революції.
Коли ці повстанці стануть «національною армією», б’ючись з тими, хто відмовився від політичного рішення Америки, вони будуть більш схильними до трансформації у бік урядової сирійської армії (САА) і до повного злиття з нею у єдине військову утворення.
Друге: погодитись з рішенням щодо створення уряду національної єдності та продовженням правління Асада. Представники Туреччини, обговорюючи деталі нового уряду, вже говорили про те, щоб залишити Башара на час перехідного періоду або до кінця спливання його строку. У новому уряді величезна доля влади буде належати нусайрітам, християнам, друзам, ісмаїлітам та курдам, а сунітів у владі будуть представляти «світські». Можливо, «ісламісти», які погодились з політичним рішенням, теж отримають крихти влади, але це ніяк не допоможе жителям Сирії.
Це і є найвидатніші особливості конференції в Астані. Після неї переговори перейдуть у Женеву, де будуть допрацьовані дрібні деталі, в яких і криється уся. На конференції у Женеві буде іти боротьба за посади у військовій та політичній сфері, і, можливо, там буде прийнята нова конституція Сирії.
Окрім цього, низку змов проти революції Шаму поповнює створення вогнищ конфлікту, щоб роздробити сили революції і зайняти їх міжусобними озброєними зіткненнями , а також використання інших інструментів боротьби. Звідси витікає конфлікт між повстанськими загонами та організацією «ІД», підтримка курдів та виставлення їх як незалежної сили, а також створення проблем для Туреччини, яка в останній час була втягнута у цю війну під приводом боротьби з «тероризмом». Звідси ж витікає координація Туреччиною своїх дій з російською та сирійськими арміями та використання нею багатьох повстанських загонів, які лише і роблять, що слугують інтересам Америки, просуваючи її політичне рішення, щоб зберегти режим та його служби безпеки. Метою усього цього є збереження світського устрою Сирії, щоб ця країна і далі залишалася під впливом Америки.
Низка змов проти революції Шаму з метою покінчити з нею і не дати встановитись ісламському правлінню, яким був би задоволений Аллах і який оберігав би інтереси Умми, є більш небезпечною, аніж військові дії, тому що ці змови виходять від режимів у мусульманських країнах, які, виставляючи себе захисниками Ісламу, насправді ведуть війну проти нього. Незважаючи на ці змови, революція чинила опір та буде чинити опір ворогам, тому що у ході військової та розумової боротьби у свідомості Умми народився політичний проект, який витікає із акиди мусульман. Цей проект носить назву Халіфат за методом пророцтва. Що ж стосується американського політичного рішення, то це усього лише чергова перепона на шляху боротьби проти міжнародної системи на чолі з Америкою, яка незабаром паде, а революція буде тривати доти, доки Аллах не обрадує її перемогою.
Газета «Ар-Рая»
Мухаммад Саід аль-Хамуд
9 Джумада аль-уля 1438 р.х.
06.02.2017 р.
