بسم الله الرحمن الرحيم
Спеціалізовані вчені відрізняються тим, що грають велику роль в Уммі, будь то правознавці (факіхи), тлумачі (муфассіри), хадісознавці (мухаддіси), лінгвісти, історики чи інші.
Всевишній Аллах виділив їх в Своїх словах:
إِنَّمَا يَخْشَى اللَّهَ مِنْ عِبَادِهِ الْعُلَمَاءُ
«Бояться Аллаха серед Його рабів тільки володарі знання» (35:28).
Вони роз’яснюють норми Ісламу, яких потребують люди, і перешкоджають брехливій інтерпретації Ісламу. Вони протистоять сходознавцям, які розповідають про історичні події на свій лад; вони аналізують події з правильної, ісламської точки зору.
Під вченими тут мають на увазі кваліфікованих спеціалістів своєї справи, а не придворних вчених правителів і не вчених, які потурають пристрастям.
Незважаючи на велич і важливість ролі вчених, роль носія заклику іще більше велика і важлива, несення заклику є постійним і безперервним обов’язком, включаючи усіх дієздатних, будь вони вчені чи прості люди. Всевишній Аллах сказав:
وَأُوحِيَ إِلَيَّ هَذَا الْقُرْآنُ لأُنذِرَكُم بِهِ وَمَن بَلَغَ
«Цей Коран даний мені в одкровення, щоб я застеріг за допомогою нього вас і тих, до кого він дійде» (6:19).
Тобто застерегти того, до кого дійшло це Одкровення. Це застереження для вас, о, люди, і для тих, кого ви закликаєте, тобто це заклик звернутий і до них, адже, може, вони зрозуміють краще, аніж ті, хто їх закликає, як повідомив про це Посланець ﷺ:
نَضَّرَ اللَّهُ امْرَأً سَمِعَ مَقَالَتِي فَبَلَّغَهَا، فَرُبَّ حَامِلِ فِقْهٍ غَيْرِ فَقِيهٍ، وَرُبَّ حَامِلِ فِقْهٍ إِلَى مَنْ هُوَ أَفْقَهُ مِنْهُ
«Нехай порадує Аллах чоловіка, який почує від нас що-небудь і передасть це так, як він почув, адже може трапитись, що той, кому передадуть що-небудь, засвоїть це краще того, хто почув» (Тірмізі).
І слова Всевишнього:
وَلْتَكُنْ مِنْكُمْ أُمَّةٌ يَدْعُونَ إِلَى الْخَيْرِ
«Нехай серед вас буде група людей, які будуть закликати до добру» (3:104), —
тобто до Ісламу. І слова Всевишнього:
وَمَنْ أَحْسَنُ قَوْلاً مِمَّنْ دَعَا إِلَى اللهِ وَعَمِلَ صَالِحاً وَقَالَ إِنَّنِي مِنَ الْمُسْلِمِينَ
«Чия мова чудовіша,аніж мова того, хто закликає до Аллаху, вчиняє праведно і говорить: «Воістину, я — один із мусульман» (41:33), —
тобто закликає до своєї релігії. Несення заклику є обов’язком, що відноситься до окремих осіб групі, партій і державі, яка виконує свій обов’язок по несенню заклику за допомогою джихаду, як сказав про це Посланець Аллаха ﷺ:
أُمِرْتُ أَنْ أُقَاتِلَ النَّاسَ حَتَّى يَقُولُوا لَا إِلَهَ إِلَّا اللَّهُ
«Мені було велено битись з цими людьми, поки вони не скажуть «Немає божества, окрім Аллаха» (Бухарі, Муслім).
Несення заклику — це велика і безперервна справа, багато хто недбалий до цього, але ж саме завдяки заклику оживе в Уммі Іслам і за допомогою заклику вона відродиться.
Сподвижники, які несли Іслам і запроваджували його — не було серед них вчених, більшість із них були носіями заклику. Тема не стосується кваліфікованих вчених, чи, точніше, спеціалізованих вчених, мова йде про носіїв заклику; ними можуть бути як вчені, так і інші люди. Відродження Умми не залежить від наявності вчених, військових чи керуючих, а залежить від тієї маси носіїв заклику, що знаходяться в Уммі.
Відновлення ісламського образу життя, правління згідно з тим, що ниспослав Аллах, і джихад на шляху Аллаха — це дії, які потребують носія заклику до, під час і після здійснення цих дій; завжди є потреба в спеціалізованих вчених, навчених воїнах чи висококваліфікованих керівниках.
Носії заклику — це серйозні політики, які слідують щирому і свідомому керівництву, які працюють в Уммі разом з нею, несучи її тягар, турбуються про теперішнє і майбутнє Умми і докладають зусиль в турботі про усі її справи згідно з приписом великого всеохоплюючого і божественного Ісламу, який має доктрину і систему для життя, як в ідеї, так і в методі,і усе це може бути досягнуто тільки шляхом утворення Ісламської Держави — Халіфату.
Зміст цього полягає в тому, щоб нести заклик Ісламу і бути озадаченим цим, будь то вчені чи інші. Що стосується вчених, якщо вони — носії заклику, то вони не бояться послизнутись чи промахнутись, вони можуть відрізняти чорне від білого, але якщо вони не із числа носіїв заклику і не озадачені ним, вони послизнуться, промахнуться і скоять серйозні помилки, а також можуть винести брехливі постанови і закони. Візьмемо один приклад, який ілюструє це. Мова іде про сучасного історика Рагебе ас-Сірджані, а точніше — про його інтерпретацію історичного факту, пов’язаного з політичним і військовим зіткненням між Османською державою і державою мамлюків, поразкою і падінням останнього.
Ас-Сірджані описує Османську Державу як агресора, що його війна з мамлюками була серйозною помилкою. Він говорить: «Османи, очолювані у той час султаном Селімом I, повинні були вибрати один із чотирьох напрямів ведення своєї політики — перше: рішення питання держави Сефевідів; друге: підготовка до протистоянню крупним державам, виниклим в Західній Європі, таким, як Іспанія, Португалія і Австрія; третє: стримувати лицарів ордену Іоанна (які розташувались на Родосі); і четверте: турбота про внутрішні умови держави».
Далі він пише: «Очікувалось, що Селім I вибере один чи декілька із цих напрямів, але він відкинув усі чотири і вирішив без якого-небудь розумного чи правового обґрунтування вторгнутись в мусульманську державу мамлюків, щоб включити його в свої володіння. Це — велике і огидне відхилення османської політики і помутніння здорового погляду. Усе це трапилось тому, що султан бажав лідерства і панування над Меккою, Мединою і Єрусалимом, нехай навіть на рештках мусульман з обох сторін».
Відсутність озадаченості несенням заклику у Рагеба ас-Сірджані, його нерозуміння єдності Умми навколо одного лідера і одного халіфа, а також його одержимість концепцією національної держави зробили його потураючим пристрастям і упередженим в його інтерпретації історичних фактів, яка насправді далека від істини. Правильна відповідь на його слова з точки зору чистої ісламської думки, а також з точки зору несення заклику і з точки зору приходу Ісламу до влади і його практичного застосування можна виразити в наступних пунктах:
1 — Те, що зробив Сулейман I, об’єднавши Єгипет, Шам, Анатолію і Фракію в одну державу, є великою справою і вибором, більш важливим, аніж ті чотири напрями, що згадав ас-Сірджані, тому що це питання, пов’язане з необхідністю об’єднання мусульман в одну єдину сильну державу, а не залишення їх роздробленими і слабкими.
2 — Перетворення цих широких ісламських земель в єдину державу Халіфат, переведення аббасідського формального халіфа із Каїра в Стамбул і його присяга на вірність Селіму I як халіфу мусульман — велика богоугодна справа. Тим самим Селім I повернув епоху справжнього Халіфату, в якому знов почав правити сам халіф після того, як він залишався лише лялькою у руках мамлюків.
3 — Що стосується декількох напрямів політики, які згадав ас-Сірджані і сказав, що Селім I не вибрав нічого із цього, то це неправда, тому що було доведено, що Селім I переміг державу Сефевідів і зайняв їх столицю, а це не було зроблено державою мамлюків, і він вторгся у східні райони Європи і проклав шлях своєму сину Сулейману для вторгнення в центральну Європу і осади Відня — столиці Австрії. Селім I і його син після нього стикнулись з іспанським і португальським флотом, і цього так само не було зроблено мамлюками.
Селім I і його син після нього воювали з піратами-хрестоносцями і очистили Середземне море від їх контролю, про що свідчать знамениті морські вторгнення Барбаросси на острови і в порти європейських країн, і цього теж не зробили мамлюки, а що стосується четвертого напряму, то Селім I налагодив роботу всередині держави і приніс стабільність, наскільки це було можливо,проклавши шлях своєму сину Сулейману Чудовому, який провів найбільші реформи в Османській Державі і був названий аль-Кануні — «законним», — тому що він більше за усіх своїх попередників прийняв законів для реформування держави, і це теж те, чого не зробили мамлюки.
Чому ж тоді вилилось це недоречне упередження проти великого чоловіка, як Селім I, який робив великі справи в об’єднанні мусульман та їх захисті, і чому автор описав його дії як огидне відхилення і помутніння у поглядах, що він хотів лідерства і статусу, нехай навіть на рештках мусульман?!
Слова ас-Сірджані і його брехливі звинувачення на адресу Селіма I цими висловлюваннями не свідчать про об’єктивність в інтерпретації історії, а швидше, вказують на упередження і ненависть з мотивами, схожими з мотивами сходознавців.
Ас-Сірджані, який є глибоким дослідником, що спеціалізується на історії, не зробив би такі згубні помилкові висновки, якщо б ніс заклик, тому що несення заклику упорядковує і кристалізує знання вченого і береже його від падіння в трясовину пристрастей і бажань.
Газета «Ар-Рая»
Ахмад Хутувані
26.01.2022
